Житло, робота, допомога. Що зупиняє людей від виїзду з Херсона?

За даними Херсонської міської військової адміністрації, на лютий 2026 року в громаді проживали близько 75 тисяч людей, з них понад 63 тисячі – в Херсоні. Евакуація триває, але саме перевезення людини з небезпечної території є лише першим етапом. Після нього постають питання житла, доходу, працевлаштування, лікування, навчання дітей та адаптації на новому місці. 

Про ці проблеми «Вгору» поговорило з координаторкою Громадського центру Українського Червоного Хреста у Херсоні Наталією Шатіловою та проєктним менеджером громадської організації «Сильні Бо Вільні» Олександром Гончаром. 

Виїзд з однією валізою і початок з нуля 

Наталія Шатілова розповідає: люди часто звертаються по допомогу через погіршення безпекової ситуації, однак погоджуються на евакуацію переважно тоді, коли небезпека вже стає критичною. Однією з причин є невизначеність після виїзду. 

В евакуаційний транспорт можна взяти обмежену кількість речей. Людина фактично залишає дім з однією валізою і має починати життя заново – без упевненості, де перебуватиме через кілька тижнів і за що оплачуватиме наступні місяці. 

«Люди виїжджають фактично з однією валізою. Треба починати життя в буквальному сенсі з чистого аркуша», – говорить Шатілова.

Жінка йде вулицею Херсона. Вересень 2026 року. Фото: Олександра Андрющенка / "Вгору"

За її словами, у транзитних центрах евакуйовані зазвичай перебувають від кількох днів до тижня, а в місцях тимчасового проживання, з якими працюють волонтери, – до 21 дня. За цей час родина має знайти довготривале житло, оформити документи й виплати, організувати медичну допомогу та зрозуміти, на які доходи зможе жити далі. 

Житло і робота залишаються головними бар’єрами 

Найближчим великим містом, куди переїжджають херсонці, залишається Миколаїв. Однак оренда житла там часто перевищує можливості родин, які виїхали без фінансової подушки. За оголошеннями, які переглядали представники громадських організацій перед записом програми, вартість оренди становила від 15 до 45 тисяч гривень на місяць. Цей діапазон залежить від району, стану та розміру помешкання і не є середньою ціною для всього міста. 

Державна допомога на проживання для ВПО становить 2 тисячі гривень на дорослу людину та 3 тисячі на дитину або людину з інвалідністю. Її отримують лише ті родини, які відповідають установленим критеріям, а для більшості нових заявників допомогу спочатку призначають на шість місяців. Навіть сукупні виплати родині не розв’язують питання оренди надовго. 

Окрема проблема – працевлаштування. За словами Шатілової, роботодавці нерідко очікують повністю підготовлених фахівців із досвідом, хоча люди після евакуації можуть потребувати перенавчання або часу на адаптацію. Центри зайнятості пропонують вакансії з житлом, але таке розміщення часто розраховане лише на одного працівника, а не на його родину. 

«У людей є певний досвід, навички й освіта, а далі їх можна донавчати. Якщо чекати лише готових фахівців, людині після евакуації буде дуже складно працевлаштуватися», – зазначає координаторка центру. 

Комунальник під час роботи у Херсоні. Липень 2026 року. Фото: Олександра Андрющенка / "Вгору"

Через це залишатися у власному житлі, навіть під обстрілами, частині людей здається передбачуванішим рішенням, ніж переїхати без зрозумілого плану. У Херсоні вони знають, де отримати допомогу, мають сусідів і знайомих, а іноді – роботу або власне господарство. 

«Людям емоційно й фінансово безпечніше залишатися в Херсоні під обстрілами, ніж виїжджати невідомо куди з великими питаннями щодо подальшої долі родини», – пояснює Шатілова.

Чому окремих волонтерських рішень недостатньо 

Громадські й благодійні організації можуть швидше реагувати на окремі запити: організувати транспорт, знайти тимчасове місце, передати потреби донорам або допомогти з документами. Але вони не можуть самостійно створити систему довготривалого розселення, працевлаштування й соціального супроводу в кількох областях. 

Наталя Шатілова вважає, що відповідальність мають розділити військові адміністрації, центральні органи виконавчої влади, народні депутати, приймаючі громади та громадський сектор. Місцеві адміністрації можуть збирати інформацію про людей у небезпечних районах, повідомляти про евакуацію та координувати роботу на місці. Натомість програма, яка поєднає виїзд із Херсона з розселенням і підтримкою в іншій області, потребує державного рівня. 

«Це не робота однієї ланки. Треба поєднати неурядові організації, місцеву владу, депутатський корпус і профільне міністерство. Тоді це справді працюватиме», – наголошує вона. 

Олександр Гончар погоджується, що без зовнішнього фінансування громада не зможе забезпечити всіх евакуйованих належними умовами. Водночас він вважає важливим прямо говорити людям про ризики майбутньої зими. Після російських атак на енергетичну інфраструктуру влада попереджала, що гарантувати роботу Херсонської ТЕЦ та інших об’єктів у звичному режимі неможливо, а ремонтні роботи через обстріли суттєво ускладнені. 

«Людям треба говорити не те, що вони хотіли б почути, а те, що є насправді й до чого потрібно бути готовими. Але вони не хочуть їхати в нікуди», – говорить Гончар. 

Хто залишається і кого потрібно евакуювати першочергово 

Після погіршення ситуації з теплопостачанням масового виїзду з міста співрозмовники «Вгору» не зафіксували. Частина родин вивозить дітей до родичів або шукає житло хоча б на зиму. Інші готуються залишатися: купують спальні мішки, ковдри, печі, запасають продукти та паливо. 

Шатілова пов’язує це з досвідом окупації та перших місяців після звільнення, коли в місті тривалий час не було базових послуг. Пережите дає людям відчуття, що вони зможуть витримати й наступну кризу. Проте безпекова й інфраструктурна ситуація не поліпшується, тому волонтери радять за можливості виїхати хоча б на зиму. 

Найгостріше питання стосується людей у зонах обов’язкової евакуації, особливо поблизу Дніпра, де інтенсивність російських атак вища. Частина мешканців продовжує там жити, хоча робота швидкої допомоги, пожежників та інших служб у цих районах обмежена через небезпеку. 

Будинок на вулиці Європейській у Херсоні, пошкоджений внаслідок російських обстрілів. Серпень, 2026 року. Фото: Олександра Андрющенка / "Вгору"

Олександр Гончар пропонує насамперед зосередити ресурси на маломобільних людях і тих, хто потребує постійного догляду. Для них недостатньо просто знайти транспорт: необхідно заздалегідь визначити місце проживання, медичний і соціальний супровід та людей, які допоможуть адаптуватися в приймаючій громаді. 

«Потрібно показати людині, що є місце, де її приймуть і де вона зможе отримувати допомогу. Люди бояться їхати в нікуди, бо не мають картини, як виглядатиме їхнє життя після виїзду», – пояснює Гончар. 

Водночас відкладати рішення до останнього небезпечно не лише для самої людини, а й для евакуаційних екіпажів, які змушені заїжджати під обстріли та атаки дронів. 

«Якщо ви вже думаєте про виїзд, не треба чекати критичної ситуації. Це смертельний ризик і для вас, і для людей, які будуть за вами їхати», – наголошує Наталя Шатілова.