Від багаторічної допомоги армії – до опіки над важкохворими дітьми. Історія волонтерів Соколовських з Херсонщини

Вони допомагали українським військовим і дитячим будинкам з 2014 року, пережили окупацію, втратили через війну власне житло й пережили особисту трагедію – смерть дитини, яку взяли під опіку у 2021 році. Та попри все, вже у статусі ВПО, продовжують волонтерити та дають шанс на краще життя іншій дитині з інвалідністю. Історію родини Соколовських із Херсонщини дізнавалися журналісти Вгору

Волонтерство і піклування про дітей – як спосіб життя

Подружжя Василь та Галина Соколовські разом вже понад 30 років. 

“Чоловіка я знаю ще зі школи. Маємо двох дітей дорослих, рідних.  Вже є онуки” розповідає Галина. 

Разом вони спочатку займалися бізнесом, а потім почали волонтерити. Як розповідає Галина, ще у 2014 році, з початком бойових дій на сході країни, збирали теплі речі та іншу допомогу для військових, а потім одними з перших долучилися до херсонської «Кулінарної сотні»: сушили овочі, готували домашні сухі супи та спеціальні енергетичні пайки — суміші горіхів, сушених бананів, яблук і меду, випікали для фронту печиво та готували чаї.

За словами Галини, після 2016 року вони почали регулярно їздити на схід України й відвідували там дитячі будинки та притулки, зокрема в Покровську та Мангуші. А в січні 2022 року Галина та її чоловік взяли під опіку шестимісячного хлопчика Сашка з важкою формою дитячого церебрального паралічу ДЦП – спастичною тетраплегією (коли порушення у всіх чотирьох кінцівках.)

“Ми побачили дитину і, чесно кажучи, закохалися”, – розповідає Галина.

Задля реабілітації Сашка родина вирушила до Києва, де Галина домовилася про заняття в Українському медичному центрі реабілітації дітей з органічним ураженням нервової системи (відомому як центр Мартинюка) — провідному державному закладі, який спеціалізується на відновленні малюків із найскладнішими неврологічними захворюваннями. Проте реабілітацію, заплановану на 8 березня 2022 року, довелося скасувати через початок повномасштабного вторгнення.

Волонтерська діяльність подружжя. Фото з минулих років.
Колаж Вікторії Трохимчук/”Вгору” 

Вижити  під час окупації…

Біда застала родину на Херсонщині — у їхньому будинку в селі Клапаї між Киселівкою та Чорнобаївкою, куди вони переїхали з Сашею. 
Як згадує Галина, коли почалося вторгнення вони із чоловіком рвонули до Антонівського мосту на своїй вантажопасажирській машині з будкою, щоб  вивозити поранених. І до того, як російські танки сунули на місто й навколишні села, родині вдалося доставити до лікарні шістьох бійців. 
За словами Галини, в окупації вони з чоловіком і  кількома місцевими жителями передавали ЗСУ інформацію про військову техніку ворога і виконували деякі прохання українських військових, з якими підтримували зв’язок не один рік.
Однак вже у вересні хтось з односельців “просвітив” окупантів, що Галина волонтерка,  і по неї прийшли. Вона каже: щоб не наражати на небезпеку сина й чоловіка, під тортурами стояла на тому, що допомагала тільки дитячим будинкам. Удома дійсно ще були залишки гуманітарної допомоги: дитячі речі, іграшки.  Що Галина збирала допомогу для дітей сиріт, підтвердив місцевий хлопчик, і її відпустили.

“Три доби знущалися, як хотіли. і на четверту добу побиту, зґвалтовану, ось так, як була роздягнена, так і викинули за паркан.Тоді ми з удвоєною силою, мабуть, почали сповіщати про них наших військових, – розповідає Галина про одну зі страшних сторінок своєї історії – буквально одним реченням, швидко й без пауз…

Вона згадує, під час окупації в селі  майже весь час не було світла. Каже: їздила в Білозерку вимагати від окупаційної адміністрації, аби дали змогу відремонтувати лінію, бо за відсутності світла, не працювали свердловини і село потерпало без води. Але на одному з ворожих блокпостів її пристрашили, мовляв, вона у них в “списках”, і радили більше не висовуватись..  На щастя, протисудомні ліки, дитяче харчування і памперси для Сашка купували й передавали Галині в Клопаї знайомі херсонські волонтери.

Село Клапаї, літо 2022 року

Переїзд до Києва  і смерть дитини

Невдовзі після звільнення Соколовські повезли дитину до Києва на реабілітацію, а по завершенні курсу повернулися додому.  Та зваживши, що у прифронтовому місті, не буде такого медичного обслуговування для Сашка, як у столиці, підшукали невеликий будиночок під Києвом, на оренду якого родина витрачає 8000 гривень плюс комунальні.

У цей період на родину звернули увагу польські кінематографісти, які знімали в Україні фільм,  після чого уряд Польщі організував для Сашка чотиримісячну реабілітацію в центрі у місті Сосновець. Згодом Галина возила хлопчика на реабілітацію до Угорщини та Чорногорії власним коштом.

Вона згадує, коли оформляла опіку над Сашком, їй казали, що він проживе максимум місяць-два, та хлопчик не тільки дожив трьох років, а й вже міг сидіти, самостійно їсти, і навіть почав говорити. На жаль, позитивні зрушення в розвитку дитини обірвала трагедія.

На початку грудня 2024 року, за кілька днів до запланованої поїздки на  чергову реабілітацію, Сашкові різко стало зле: почалося сильне блювання та діарея. Зі слів Галини, медики швидкої приїхали без дитячого катетера, і побоялися везти хлопчика за 40 кілометрів до обласної лікарні в Боярці й доправили його до найближчого медзакладу в Бучі. Там Сашка забрали в реанімацію, а Галину не пустили. Вона розповідає, що на її слова” Пустіть мене, я хочу до своєї дитини”, реаніматолог відповів: «А я хочу в Америку. Пішла геть звідси».  Галина каже, що навіть викликала поліцію, і врешті, коли жінка викликала приватну швидку, щоб перевезти дитину в інше місце, персонал повідомив, що хлопчик помер. Як згадує Галина, коли вона нарешті побачила Сашка, він був уже холодним і заціпенілим.

Згідно з офіційним висновком судово-медичної експертизи, смерть дитини настала від гострої двосторонньої полісегментарної геморагічної пневмонії, ускладненої серцево-легеневою недостатністю. Але Галина переконана, що у хлопчика могла статися зупинка дихання на фоні стресу, оскільки він, коли нервував, забував, як дихати. Водночас із цим родина стикнулася з упередженим ставленням через статус ВПО — на запитання лікарів, чому приїхали саме до них, і відповідь про реєстрацію ВПО, медик, за словами Галини, зневажливо кинув: «Понаїхали…» 

Маленький Сашенька на реабілітаційних заходах

Життя після трагедії…

Наразі родина веде судову боротьбу за притягнення медиків до відповідальності. 

Поліція, одразу після смерті Сашка, відкрила провадження щодо самих опікунів за ч. 2 ст. 166 КК України, і лише за вимогою родини зареєстрували заяву щодо дій лікарів (ч. 2 ст. 140 КК України). Однак, об'єднавши справи, у березні 2025 року слідчий закрив провадження через «відсутність складу злочину».

У листопаді 2025 року Ірпінський міський суд скасував цю постанову як поверхневу. Суддя наголосив, що слідчий не призначив експертизу причин смерті в контексті дій медиків, не допитав лікарів і персонал, а постанова не містить посилань на докази й аналізу складу злочину.  Ключові висновки слідчого судді:

·   не було призначено експертизу для встановлення причин смерті хлопчика в контексті дій медиків, що є обов'язковим елементом доказування за ст. 140 та ст. 166 КК України;
·   слідчий не допитав лікарів і персонал лікарні, які безпосередньо надавали допомогу дитині та були свідками подій;
·   у постанові про закриття не наведено жодної підтвердженої підстави, відсутні аналіз усіх елементів складу правопорушень та посилання на докази, що суперечить вимогам ст. 110, 92, 94 КПК України.

 У грудні 2025 року Бучанська окружна прокуратура поновила досудове розслідування та надала слідчим обов'язкові вказівки.

Невдовзі після смерті Сашка Соколовські взяли під опіку іншу дитину з інвалідністю.

«Ми вже знаємо, як лікувати, де лікувати. Є сила, є можливості», — пояснює це рішення Галина.

Зі слів Галини, дворічний Влад, якого вони прийняли в сім’ю, на момент оформлення опіки навіть не сидів, а сьогодні він не тільки ходить і розмовляє, а навіть танцює. Галина водить його у приватний садок, басейн, на танці та до логопеда. Реабілітацію хлопчик проходить кожні два місяці: на одну в рік кошти виділяє держава, решту Соколовським доводиться оплачувати самостійно. Щоб забезпечувати родину, Василь цілодобово працює – доставляє трактори, комбайни, квадроцикли та іншу техніку по всій Україні. 

Квартиру Соколовських в районі Нафтогавані затопило після підриву Каховської ГЕС, а дім у Клапаях зруйнували обстріли. Жодних компенсацій родина досі не отримала. «Офіційно ми зараз безхатьки», – констатує Галина. У травні під удар дрона потрапила й автівка, якою вони возили гуманітарну допомогу в Херсон.

Взятий Соколовськими під опіку Влад

Та попри все пережите, Галина й Василь не опускають рук, продовжують боротися за здоров’я Влада, і волонтерять. Галина розповідає про це просто й навіть буденно:

«Ми, щойно нас звільнили, зібрали в селі все, що люди напекли, поїхали в нашу 28-му бригаду, пиріжки, буржуйки повезли... Увесь час ми щось збирали, пакували, відвозили. Ну, таке от у нас було життя. Продовжуємо їздити в Херсон з ліками, з памперсами в лікарні, по селах. Ну, досі допомагаємо»

Галина не хизується, але її волонтерська діяльність відзначена численними нагородами. Серед них — медаль Міноборони «За сприяння Збройним Силам України», медалі від командування військових частин, а також нагороди від Православної Церкви України:  орден Святої рівноапостольної княгині Ольги та медаль «За жертовність і любов до України».