"Останній рік – це пекло": історія жительки Старої Збур’ївки на Херсонщині, яка виїхала з окупації

Руйнування у Старій Збур’ївці внаслідок повномасштабної війни. Фото надане Віктором Маруняком

Виживання без світла, газу і зв’язку

Через підрив окупантами греблі Каховської ГЕС Стару Збур’ївку частково затопило. Марина каже: на щастя, вода до її будинку не дійшла. Та вона все одно переживала: бігала, стежила, як підступає вода, винесла на горище матрац, ковдру і трохи продуктів. Частина домівок, особливо понад річкою, зруйнувалася через підтоплення.

У тій половині села, де вона жила, від листопада 2024 року немає світла. Інша частина села залишилася без електрики в січні 2026-го. До цього світло періодично з’являлося, але з початку року зникло зовсім.

У Старій Збур’ївці другий рік немає газу. Люди облаштовують у дворах печі — кабиці. Але і їх потрібно чимось розпалювати, щоб приготувати їжу.

Минулого року ще можна було купити балонний газ: його привозили місцеві. Але дорога була дуже складною через атаки дронів і перевірки на російських блокпостах. Зараз купити газ або бензин практично неможливо, та й коштує це дуже дорого, додає Марина.

Зв’язку теж майже немає. У селі ще ловив український мобільний зв’язок, але він стає дедалі слабшим, особливо поблизу річки, де його глушать російські військові.

Єдиного, чого в селі не бракує, — питної води. Старозбур’ївчани мають у дворах помпи. Але для поливу городів води недостатньо: щоб його запустити, потрібна електрика, а для генератора — пальне. Тому городину вирощують лише одиниці місцевих і дуже небагато.

Руйнування будинку в Старій Збур’ївці внаслідок повномасштабної війни. Фото надане Віктором Маруняком

Магазинів у селі зараз немає. Останній працював ще у 2024 році, але зрештою теж зачинився.

Ті, хто мав автівки, їздили раз на тиждень по продукти до Нової Збур’ївки. Люди часто об’єднувалися для таких поїздок, але щоразу доводилося проходити російські блокпости та перевірки. 

Марина каже, що село фактично закрите: потрапити можна лише маючи прописку. Та й автівок в селі майже не залишилося, а тими, що були боялися їхати, більше намагалися діставатися до сусіднього села велосипедами чи мопедами.

Але навіть якщо продукти вдавалося купити, зберігати їх було ніде: через відсутність електрики холодильники не працювали.

«Хліб купую, він 3-4 дні — й зацвітає. Я сама ж багато не з’їм. Я цвіле зрізала, а хліб, що залишався, їла», — розповідає Марина. 

Жінка зізнається, що іноді думала, чи переживе цю зиму? Щоб нагріти будинок, не було ні газу, ні вугілля. Час від часу вона намагалася топити сирою деревиною, яка майже не горіла: підпилювала стару акацію, яка лежала на подвір’ї. Деякі люди, додає вона, взагалі не мали чим опалювати будинки.

“Покійників ховати одразу не давали: померлих треба везти в Генічеськ або в Каланчак, а це дуже складно”, — розповіла вона.

Марина згадує, що одну бабусю змогли поховати майже через тиждень після смерті. Інший житель села пролежав мертвим кілька днів, перш ніж приїхав помічник окупаційної голови. Він сфотографував покійника, а потім місцеві десь знайшли коня, відвезли тіло й поховали. За словами Марини, такі випадки непоодинокі. 

Окупаційної влади у Старій Збур’ївці немає — сидять у Залізному Порту за 60 кілометрів від села. Раніше десь раз на місяць привозили гуманітарну допомогу, але припинили: кажуть, що доставляти її до села небезпечно.

“Горіло одразу по декілька будинків”: пожежі у Старій Збур'ївці

“Дуже важко зараз, людей вже залишилося в селі дуже мало, продовжує все горіти, гасити немає кому. Горять будинки, інколи цілими вулицями горять”.

Минулий рік був найстрашнішим, згадує Марина. Через обстріли у селі постійно виникали пожежі. Гасити їх було нічим: щоб запустити мотори помп, які подавали воду, потрібна електрика, а її вже не було у більшій частині Старої Збур’ївки. 

Руйнування будинку в Старій Збур’ївці внаслідок повномасштабної війни. Фото надане Віктором Маруняком

“Почалися такі масові пожежі, що горіло одразу по декілька будинків. Одного разу горіло 25 хат одразу й церква наша. Російські військові тоді обстріляли село касетними снарядами”.

Ця пожежа у Старій Збур’ївці, яка була наймасовішою, сталася 23 липня 2025 року. Марина згадує, що тоді до села приїхав окупаційний поліціянт, щоб зафіксувати наслідки обстрілу — були поранені. Одна з місцевих жительок звернулася до нього.

“Вона каже: що ж ви церкву обстріляли, це ж ваша церква московського патріархату. Поліціянт нічого не відповів. Не сказав, що це не ми, або, як вони завжди кажуть, що це “укропи”. Промовчав”.

Внаслідок цієї пожежі загорілася і батьківська хата на подвір’ї Марини. Її звели ще після Другої світової війни.

“Вона горіла, потім тиждень тліла. І от я ходила і дивилася, як догорає хата”.

У селі зруйнована більшість будинків. Згоріли відремонтована українською владою школа та клуб.

Школа у Старій Збур’ївці до повномасштабної війни. Фото з групи “Стара Збур’ївка” у фейсбуці

Люди бояться дронів, які часто атакують місцевих жителів і будинки. Марина каже, що були випадки, коли російські військові жили в хатах, а після того, як залишали їх, самі ж атакували ці будинки.

Виїзд з окупації: страх перед невідомістю та дорога до свободи 

Рішення виїхати далося Марині нелегко. Після минулої зими вона зрозуміла: виживати та буде ще важче. Та залишити рідне село її стримували невідомість і страх: чи зможе вона прогодувати себе, чи матиме за що винаймати житло?

Її подруга виїхала зі Старої Збур’ївки минулої осені. Спочатку жила то в одних, то в інших родичів, але пенсії не вистачало на оренду квартири. Зрештою вона поїхала до рідних у Німеччину.

Зараз Марина живе у Херсоні. Каже, що хоче підлікуватися, однак через обстріли та атаки російських дронів по громадському транспорту дістатися до лікарні дуже складно.

Вона згадує заяви окупаційного очільника Херсонщини Сальда, який говорив про гуманітарну катастрофу в Херсоні. За словами Марини, насправді у місті працюють аптеки та магазини, можна купити продукти, фрукти й овочі.

Попри те, що окупація для неї вже позаду, Марина досі відчуває страх, коли бачить людей у формі. Вона виїжджала з окупованої Херсонщини тиждень. Дорога була важкою, а коли нарешті потрапила на підконтрольну Україні територію, її переповнювали емоції:

“Це такі відчуття, що я навіть не вірила в це. Підійшла до наших прикордонників і плакала”.

Більше матеріалів про життя на окупованій Херсонщині: