«Ніж так жити, то краще хай вже пристрелять, як собаку». Історія подружжя з Олешок, які вирвалися з окупації

Людмила та Василь Березки прожили в Олешках 45 років і тривалий час не наважувалися залишити свій дім, хоча замислювалися про виїзд з окупації ще рік тому. Через відсутність зв'язку вони запізнилися на волонтерську евакуацію та вирішили виїхати з Олешок власним ходом. Подорож ледве не коштувала їм життя: машина підірвалася на міні, а жінку атакував ворожий дрон. Зрештою подружжю вдалося вибратися з окупації, й зараз вони оселилися на Миколаївщині. У новій оселі Людмила та Василь розповіли свою історію для читачів «Вгору».

Гуманітарна катастрофа в окупованих Олешках

Олешки на Херсонщині перебувають під російською окупацією з перших днів повномасштабного вторгнення Росії в Україну. Місто опинилося у повній блокаді російських військ із грудня 2025 року. Обстановка в Олешках навесні 2026 року привернула увагу світової спільноти, однак призначене окупантами незаконне керівництво заперечує сеерйозні гуманітарні проблеми.

За даними місцевої влади та правозахисних організацій, ситуацію в Олешках кваліфікують як гуманітарну катастрофу. У місті, де до повномасштабного вторгнення проживало понад 24 тисячі осіб, залишається менше ніж 2 тисяч цивільних – більшість жителів вже виїхало з тимчасово окупованих Олешок, а ті, хто залишився, – переважно люди похилого віку. Виїхати звідти вкрай складно: офіційні гуманітарні коридори відсутні, дороги заміновані, а шлях через окуповані території та територію Білорусі залишається єдиним можливим, проте небезпечним і дорогим маршрутом.

Історія подружжя з Олешок – родини Березок – є типовою для багатьох мешканців лівобережжя Херсонщини, які місяцями відкладали виїзд через страх перед невідомістю, втратою майна чи просто сподівання на швидке звільнення. 

«Чекали, що наші прийдуть за два тижні»

Людмила Вікторівна – медик за фахом, а її чоловік Василь Михайлович – водій. У кожного – по 45 років трудового стажу.

Вони переїхали з Херсона в Олешки у 1981 році, побудували великий будинок – міцний, на блоках, – він витримав підтоплення після підриву Каховської ГЕС. Підвал тоді затопило, але будинок встояв на відміну від сусідських.

«Курочки, городик дві сотки. Для себе все садили. Сад хороший в мене, виноград елітний. Я люблю землю, люблю сад», – розповідає Василь про своє господарство.

Пояснюючи те, чому люди довго не наважуються виїжджати з окупації, Людмила та Василь зізнаються: головними чинниками були страх перед невідомістю та біль від думки про втрату власного дому. Увесь цей час вони спілкувалися з сусідами, слухали українське радіо та сподівалися на швидке звільнення «за два тижні». 

Намагалися підтримувати зв'язок із родичами на вільній території, проте зробити це було вкрай важко через майже повну відсутність інтернету та погану мережу. Щоб подзвонити в Україну, каже Людмила, доводилося навіть забиратися на дах, на драбину, аби зловити сигнал. Родичі теж радили, виїздити, але надія тримала.

Волонтерка  Ксенія АрхіповаКсенія Архіпова – уродженка Олешок (Херсонщина), волонтерка та громадська активістка. У 2022 році вона виїхала з окупованого міста. З того часу активно займається волонтерством: допомагає жителям окупованих Олешок і лівобережжя Херсонщини, зокрема організовує евакуацію людей (координує виїзд сотень осіб). Відома як «голос окупованих Олешок» , яка займається евакуацією людей з окупованого лівобережжя Херсонщини, описує ситуацію в Олешках так:

«Вони живуть без керівництва, без адміністрації, без комендатури, без поліції – надані самі собі. Вони, в принципі, залишились як такий куточок України. Ніхто їх там не нагинає. Тому вони не хотіли їхати в Скадовськ, бо там комендатури, адміністрація, поліція. Вони не хотіли переїхати в інше тихе село. Вони тут на своїй землі, у своїх будинках. Свій будинок згорів – переїхали до сусідів. Але в них немає цього душевного конфлікту, що їх зупинять і вимагатимуть документи».

Однак з часом ставало лише гірше, ось що розповідають про життя в тимчасово окупованих Олешках на Херсонщині Василь та Людмила Березки.

Василь та Людмила Березки з волонтеркою Ксенією Архіповою

Життя в окупованих Олешках, погляд зсередини

За словами подружжя, навколо їхнього будинку тепер залишилися пустка й руїни. Сусідні хати спалені й розбиті, а людей довкола майже нема. Їхня домівка теж зазнала пошкоджень: дах посічено, вікна повибивало. Ззаду будинок розбитий, бо в сусідній будівлі, метрів за десять від їхнього будинку, жили окупанти й залишили купу нерозірваних мін.

«Раніше вони пили, гуляли, стріляли через город «за побєду» – п'яні, як свині. 9 травня минулого року жінку зґвалтували, чоловіка вбили й спалили будинок. Сусід потім ті кістки на лопаті виніс і зарив у палісаднику», – пригадує Василь.

До пенсіонерів росіяни не чіплялися, каже чоловік, а от молодь виловлювали – били, пресували, забирали на яму. Багато людей пропали безвісти. Але від російських дронів вік не рятує – вбивають та калічать і молодих, і старих.

Поведінка окупантів: від нахабства до страху

За роки окупації поведінка російських солдатів змінилася докорінно, розповідають Василь та Людмила. За їхніми спогадами, на початку окупації загарбники поводилися як абсолютні господарі. Вони вільно ходили вулицями поодинці, кучкувалися на ринку, розпивали пиво та поводилися нахабно. Вони відбирали в людей майно – автомобілі, мопеди, п’яними розгулювали з автоматами й цілилися в собак, які на них гавкали.

Коли ж Сили оборони України почали системно нищити ворога, серед окупантів запанував страх, розповідає чоловік. Вони розосередилися та почали маскуватися: вдягали цивільний одяг або жовті жилетки комунальників, намагаючись видати себе за місцевих працівників, але зовнішність їх видавала:

«Наша людина – засмагла, видно, що місцевий. А воно біле, як сніг, бороду відпустило і вдає з себе комунальника», – ділиться спостереженнями Василь Березка.

Він пригадує, коли окупанти непомітно заселилися в будинок навпроти, ніхто навіть не здогадувався про їхню присутність, поки не побачили кількох перевдягнених у цивільне військових, що перебігали двір. Утім, ховалися там вони недовго, дні за чотири їх вирахували, будинок розбили. Коли ж вони з Людмилою пішли подивитися, виявилося, що жили там з десятеро чоловіків, а вони й не бачили.

Тепер, за словами Василя, окупанти переховуються в лісах, а на ринок поодинці не ходять. Продовольство їм дедалі частіше доставляють дронами.

Життя без комунікацій

За словами подружжя, повсякденне життя в окупованих Олешках перетворилося на справжнє виживання. У місті вже чотири роки немає електрики, а два роки – газу, стверджує Людмила Березка. 

Розповідають, що їх рятував генератор у підвалі (добре, що запасу бензину трошки було). Його вмикали лише на пів години: накачати води в бак на горищі, зарядити телефони та подивитися новини. Щоб приховати шум генератора від окупантів, накривали його ковдрою.

Дехто намагався забезпечити себе електрикою за допомогою сонячних панелей, розповідає Василь Березка. Але вони швидко ставали мішенню для обстрілів. Оскільки магазини не працюють і купити нове обладнання ніде, люди знімають сонячні панелі з покинутих чи зруйнованих будинків сусідів. За його словами, місцеві «бариги» згодні дістати та притягти на велосипеді будь-що буквально за пляшку алкоголю.

Від морозів взимку рятував дров’яний котел у підвалі – так і зігрівалися. Людмила згадує, що коли морози доходили до мінус 17 градусів, в помешканні було не більше восьми тепла, бо вікон немає, звідусюди дує. А сусіди ставили буржуйки – від них чад, дим у хаті. На опалення спилювали дерева в садах і навіть у парку.

Купити газові балони було дуже дорого, розповідає подружжя. Коли вдавалося поїхати в Скадовськ, Березки брали з собою балони, щоб там заправити їх газом. Балонами користувались взимку, а влітку Людмила готувала на вулиці – на плиті, яку спорудив Василь – розпалювали її дровами та гілочками. Варили на один раз, бо їжу без холодильника не збережеш.

Брак продуктів і захмарні ціни

Ціна продукти в Олешках астрономічні: десяток курячих яєць – 1200 рублів (600 гривень), відро пшениці – 1000 рублів, повідомляє Людмила.

І це при тому, що коштів, за словами подружжя, в людей немає: дехто вже по пів року не отримує пенсії. На пошту росіяни гроші не возять, бо заміновано. Щоб зняти пенсію з картки, треба їхати в Скадовськ. Це також небезпечно через мінування доріг.

Березки розповідають, що за продуктами періодично їздили до Скадовська на власному авто – десь раз на три місяці. Намагалися купити більше, і все одно ледве дотягували до наступної поїздки, бідкається Людмила. Тримали десяток курочок, харчувалися з городу, робили закрутку, садили картоплю. Кажуть, цьогорічний врожай вже будуть збирати сусіди – залишили їм.

Василь розповів, що з настанням минулої зими дорога до міста стала вкрай небезпечною через міни, які приховав сніг. Що попри це жінка, на ім'я Наташа, з Миколаївки двічі на тиждень привозила до імпровізованого ринку біля лікарні молоко, м'ясо та яйця. Окупанти її тривалий час не чіпали, бо, на думку чоловіка, також мали від неї харчі. Проте дізналися, що вже після їхнього від'їзду трапилася трагедія: авто жінки підірвалося на міні та потрапило під атаку дрона. Її 28-річний зять загинув, залишивши двох дітей сиротами, а сама вона зазнала поранень.

Після продовольчої скрути в Олешках такі прості речі, як чаювання з солодощами стали ознакою повернення до звичайного життя

Поховання у мішках та місяці в морзі

Василь Березка розповідає, що в окупованих Олешках цивільні люди опинилися без медичної допомоги, ліків та змоги гідно попрощатися з померлими близькими. Жителі залишилися сам на сам із хворобами та смертю. «Захворів – помирай і все», – описує ситуацію чоловік.

І продовжує: оформити смерть і поховати людину за правилами окупантів практично неможливо. Тіла змушують везти на обов’язкову судово-медичну експертизу аж до Каланчака. Якщо для літніх людей, які померли власною смертю, ще роблять винятки, то тіла молодших тижнями й місяцями лежать у місцевому морзі. Ситуацію загострює відсутність світла, через що не працюють холодильні камери, а також заміновані дороги, якими небезпечно перевозити померлих. За його свідченнями, люди іноді не можуть належним чином поховати своїх рідних до пів року.

Та й з похованням ситуація катастрофічна, продовжує розповідь чоловік. Через відсутність трун і хрестів тіла перевозять на тачках і ховають у звичайних мішках. На цвинтарі цивільних не пускають, а поховання роблять настільки недбало, що згодом зграї голодних безпритульних собак викопують небіжчиків.

Та й тіла своїх росіяни не прибирають. Ось що бачив Василь:

«Лежить «рашик» мертвий, один підходить, знімає з нього взуття – хороше. І пішов, каже: а воно тобі не треба. На другий день вже бачив, собаки гризуть ноги, по коліна, вже вище, вище...»

Втім, інколи відбуваються рідкісні для жителів Олешок події. Людмила поділилася: дізналася від сусідки, з якою тримає зв’язок, що нещодавно десь проїхала швидка допомога, що якось привезли продукти, але їх розкупили миттєво: хто прийшов о 5-й ранку – встиг купити, а о 7-й вже було порожньо.

Пастка окупації

Василь та Людмила розповіли, що отримувати російські паспорти не хотіли, але без них вижити в окупації неможливо. Жінка підтвердила: росіяни відмовляли без російського паспорта в медичній допомозі та не пропускали через блокпости по дорозі до Скадовська. Зрештою, вони змушені були оформити їх, аби мати змогу пересуватися. Василь додав, що молодші люди, які відмовилися від громадянства РФ, тепер опинилися в пастці й змушені переховуватися в підвалах – бо без паспорта виїхати неможливо.

Жити в таких умовах ставало дедалі нестерпніше. Зрештою ухвалили рішення виїжджати.

«Ми вже думаємо: скільки нам год, будемо ризикувати. Що буде, то і буде. Ніж так жити, то краще хай вже пристрелять, як собаку», – каже Василь Березка.

На волосині від смерті: втеча з окупованих Олешок, підрив на міні й атака дрона 

Волонтерка Ксенія Архіпова свариться, що Березки вирушили в путь самі, не за її планом евакуації. А Людмила пояснює: через відсутність зв’язку отримали її повідомлення запізно. Інформація про виїзд 5 травня, прийшла 8-го. Почули по телебаченню, що наче має бути «перемир’я», і вирішили, що це їхній шанс. Повністю завантажили машину з причепом речами та вранці 9 травня вирушили в дорогу. План був простий: доїхати до Михайлівки, де домовилися про тимчасове житло, потім зв'язатися з волонтеркою та чекати можливості евакуюватися.

Про те, що відбувалося далі, розповідають так. Не встигли виїхати з Олешок на Голопристанську трасу, яку місцеві називають «Дорогою смерті», як шлях перекрив розбитий і згорілий «Москвич» із тілом загиблого чоловіка поруч. Щоб об'їхати перешкоду, Василь попросив дружину вийти й перевірити, дорогу. Переконавшись, що проїзд чистий, жінка повернулася до салону, і авто рушило. Проте праве колесо причепа все ж зачепило міну на узбіччі.

«Як бахнуло! Потім одна за одною здетонували десь п'ять мін. Машина раптом загорілася. Ми ледве-ледве вискочили з неї, встигли. Все згоріло, причеп і машина, і наші речі. Голі й босі залишилися», – згадує Василь Березка.

На новому місці доводиться купувати геть усе: від побутових дрібниць до базового гардероба. Людмила чекає на каструлі, які їй вислала невістка, та радіє вдалій покупці. 

Пройшовши близько пів кілометра, подружжя опинилося під новою загрозою: над ними зависли два російські дрони. Тікати не було куди. Чоловік із дружиною зупинилися, почали хреститися й показувати, що вони цивільні, літні люди.

Один із дронів із писком рушив просто на жінку. Чоловік, який стояв за кілька метрів, устиг лише гукнути їй: «Людо, падай!». Вона впала, і це врятувало їй життя – вибухнуло зовсім поруч. Василя, що стояв трохи далі, відкинуло вибуховою хвилею й оглушило. Коли він підвів голову, то побачив дружину, усю в крові та пилу, а на асфальті – вирву від дрона, який розлетівся на шмаття. Із сумки висипалися картки, документи. Добре, що українські паспорти цілими залишилися, зітхає Людмила.

А Василь ділиться своїми думками щодо цього нападу:

«Казали, що сюди заслали 30 «зечок», дронщиць, вони тренуються. Оце вони не в мене дрон спрямували – в неї били, в жінку. Бийте в мене вже! Що ви в неї направляєте?» – обурюється чоловік.

Попри значну втрату крові, Людмила трималася стійко, розповідає Василь. Чоловік потихеньку довів закривавлену жінку до каплички по дорозі. Побіг шукати воду, але довкола нікого, дачі порожні. Знайшов солоне озеро, водою з нього промив рани. Побачив уламок біля хребта і дістав його руками.

Людмила Березка показує сліди від поранення уламками на руці

Через близькість лісу, де перебуває ворог, вони ризикували бути поміченими, тому Василь потихеньку відвів дружину до найближчих дач. Там їх прихистила херсонка, яка залишилася доглядати за будинком.

Поки вона опікувалася пораненою, Василь рушив пішки до Михайлівки, де їм пообіцяли тимчасове житло, і так розповів про наступні події. Йшов уночі – через посадки та комиші. Брудний, босий (взуття розірвало вибуховою хвилею), ноги посічені... Пару кілометрів підвезли випадкові люди. А потім натрапив на автомайстерню. Хлопці налили кави, вислухали історію, і один згодився допомогти, перевезти поранену жінку до Михайлівки, але за великі гроші – запросив 3000 доларів. Василь не торгувався.

Наступного дня дісталися й до лікарні в Скадовську. Там черговий лікар оглянув жінку й вирішив дрібні осколки не чіпати – мовляв, самі вийдуть. Реабілітуватися Людмилі допомагали вже медики з амбулаторії в Михайлівці: лікували, витягували уламки. За тиждень-два рани позатягувалися.

Коли жінка трохи набралася сил, родина знову вийшла на зв'язок із волонтеркою, розповіли Березки. Ксенія організувала їхній виїзд на 30 червня. Шлях був довгим: через окуповані території, Білорусь. Згадують, що важко було переходити від білоруського кордону до нашого, далеко йти з речами, хоча багажу з собою було небагато – одна валізка та дві торби.

Ця невеличка валізка та дві торбини – все, з чим родина Березок виїхала з окупованих Олешок

Кордон України вони перетнули в районі Ковеля, де пройшли перевірку Служби безпеки України та отримали першу допомогу від волонтерів. Подружжя з посмішкою згадує, як їх зустріли, погодували, дали час відпочити з дороги, пропонували гуманітарну допомогу, купили квитки та допомогли сісти на автобуси до потрібних міст.

Початок нового життя

Василь та Людмила Березки розповіли, що поїхали вони до Києва – там родичі, онука, якої п'ять років не бачили, могила сина. Але за кілька днів гостювання вирішили не обтяжувати рідних і шукати житло. Однак варіанти, які їм пропонували, не влаштовували.

І знову на допомогу прийшла Ксенія Архіпова: сказала приїздити до неї в Первомайськ, зустріла на вокзалі, поселила у себе у квартирі, а сама поїхала у відрядження на тиждень. Поки тривало відрядження, Василь і Людмила знайшли квартиру в Кінцеполі, почали облаштуватися та вирішили остаточно залишитися на новому місці.

«В Олешках наші родичі поховані, син... Звісно, ми ще приїдемо на їхні могили, але жити туди я вже не повернуся, – ділиться Василь Березка. – Мені 74 роки. Щоб відбудувати все, знадобиться щонайменше 5–10 років. Я бачив, що там коїться: екологія знищена, ані світла, ані газу немає, усе перебито, стовпи повалені. Скільки мені тоді буде? Я просто не доживу», – каже Василь Березка.

Зараз Василь та Людмила діляться своїм досвідом і наголошують, що, попри всі жахи та підрив на мінах, складна евакуація з окупованих Олешок була єдиним правильним рішенням:

«Виїжджайте, нічого не жалійте. Не живіть цими «рашиками», цими бандитами. Виїжджайте, як можете, життя дорожче. Я починаю з нуля. Тут, на вільній Україні, легше дихати», – радить олешківцям Василь Березка.

Редакція висловлює подяку волонтерці Ксенії Архіповій за допомогу в організації інтерв'ю з родиною Березок.

Більше про життя в окупованих Олешках та виїзд з окупації:

• “Нам видно через річку, як горить Херсон”. Жінки з Олешківської громади про життя в окупації
• Навіщо Сальдо заперечує гуманітарну катастрофу в Олешках
• Місто-заручник: як російська пропаганда маскує гуманітарну блокаду Олешок
• Без медицини й евакуації. Як виживають люди в окупованих Олешках на Херсонщині
• “Це повна жесть”. Волонтер про ситуацію в окупованих Олешках та Голій Пристані