Безоплатна юридична допомога для херсонців та ВПО

“Нам видно через річку, як горить Херсон”. Жінки з Олешківської громади про життя в окупації

Поширити:
29 травня 2026 19:00
71
Зображення: соцмережі
Зображення: соцмережі

Ольга та Марія (імена змінені на прохання жінок) у травні евакуювалися з тимчасово окупованої Олешківської громади на Херсонщині. Пенсіонерка Марія жила в Олешках, а Ольга, якій до пенсії залишалося кілька років, – в одному із сіл за кілька кілометрів від міста. 

В окупації вони пережили голод, холод і життя майже без світла, газу та зв’язку у пошкоджених обстрілами будинках. Марія каже, з Олешок через річку було видно, як після російських атак димить і горить Херсон.

Ми поговорили з жінками про життя в окупації, гуманітарну катастрофу в Олешківській громаді та евакуацію.

“Чи то хліб, чи то млинець”. Як виживали люди в окупованій громаді

Проїжджати до Олешок, каже Марія, стало складніше ще з осені минулого року. До цього місцеві інколи вибиралися, наприклад, до Скадовська – по пенсію чи у справах.  

Раніше харчі привозили двічі на тиждень, і люди могли придбати найнеобхідніше. Продукти купували на ринку або в єдиному працюючому магазині.

Такий вигляд мають тимчасово окуповані Олешки. Скриншот з відео 34-ї окремої бригади Морської піхоти ВМС ЗСУ, яке опублікували у квітні 2026 року

Напередодні Нового року до міста завезли трохи продуктів. Їх розкупили за 2-3 дні. Потім дороги почали мінувати, автівки переслідували дрони, а дістатися до Олешок означало ризикувати життям. Харчі до міста перестали завозити, не дбала про місцевих й окупаційна влада. 

“Окупаційній владі ми взагалі не потрібні. Про  людей там ніхто взагалі не турбується”, – каже Ольга.

Вона розповіла, що кілька жителів її села підірвалися на мінах, а одна жінка загинула під час обстрілу у своєму будинку.

У місті газу не було. Щоб приготувати їжу та зігрітися, люди купували портативні газові обігрівачі, подібні до туристичних, які коштували дуже дорого. У приватних будинках облаштовували пічки та груби.

“Ми топили взимку цим газовим балончиком – але це не гріло. Вікна розбиті та забиті плівкою, стіни охолоджувалися швидко, бо дахи, сусідні кімнати, квартири розбиті. У квартирах була волога, за ніч це все замерзало і зранку бурульки падали на голову”, – ділиться Марія. 

Для родини Ольги ця зима теж стала найважчою через холод та нестачу харчів. Рятувала пічка. Її топили й боялися, щоб через дим будинок не обстріляли. На дрова розбирали повалені паркани, старі меблі, збирали уламки після обстрілів. Ночували у холодному неопалюваному підвалі. 

“Але для того, щоб топити, треба мати силу, щоб ті дрова зібрати. Дуже важко людям старшого віку, бо не мають такої сили. Допомагали старенькій бабусі, заготовляли їй дрова”. 

За словами Марії, в Олешках протриматися якийсь час допомагали залишки гуманітарної допомоги, яку раніше давали пенсіонерам: гречка, макарони. Люди ділилися харчами:

“Хліба не було. Навчилися смажити чи то хліб, чи то млинець. Молока не було теж, ні дріжджів, нічого. Робили тісто на розсолі з-під огірків, кабачків. Всі дуже схудли”. 

Хліб, який пекли в Олешках. Фото:  hromadske, сторінка Марії Семенченко у фейсбуці

Жителям навколишніх сіл було ще важче: навіть коли в Олешки привозили харчі, до міста треба було дістатися. Люди ходили пішки або їхали велосипедами, ризикуючи підірватися на міні чи потрапити під атаку безпілотника. 

“Головне – це борошно, олія та цукор. Особливо проблеми були з борошном та олією. Картоплі не було, овочів теж. Коли все ж привезли картоплю, то дуже дорого. Привезуть (продуктів – ред.) автівку, люди оточують причеп, мало не перевертають, бо хочуть їсти”, – розповідає вона.

Марія намагалася якомога рідше виходити з дому. Раз на тиждень відвідувала стихійний ринок, де місцеві продавали консервацію, овочі та картоплю – усе, що ще мали. 

У березні до Олешок знову намагалися завезти продукти. Але автівки підривалися на замінованій трасі, їх атакували дрони. За словами Марії, харчі привезли лише один чи два рази, після чого до міста знову перестали їздити.

До Олешок завезли продукти. Травень 2026 року.  Група “Олешки” у фейсбуці

Взимку, каже жінка, люди помирали у квартирах. Холод, голод і неможливість приготувати їжу виснажували. У морози температура в оселях ледве сягала п’яти градусів. Марія чула, що особливо часто від переохолодження та голоду помирали люди старшого віку.

Відсутність води та життя без комунікацій

Газу, електрики та стабільного зв’язку в громаді майже немає вже кілька років, розповіли жінки.

Ольга каже, що складно було і з водою. Родина качала її зі свердловини помпою, але бензину для неї майже не залишалося. Раніше, за її словами, ще можна було купити бензин чи газ у балонах, але згодом це стало майже неможливо.  

Попри небезпеку, родина продовжувала вирощувати овочі на городі, хоча працювати просто неба теж було ризиковано. 

Давно не було води й в олешківських багатоповерхівках. Водопостачання зникло після підтоплення внаслідок підриву військами РФ греблі Каховської ГЕС. По воду Марія ходила до двору одного з підприємств і возила її візком – по кілька баклажок одразу. У лікарні теж не було води, її завозили бочками. 

Руйнування та російські військові в окупованих Олешках

У місті, каже Марія, залишилися переважно пенсіонери. Але є й молодь. Люди намагаються якомога рідше виходити з дому, бо російських військових в Олешках багато:

“Вони (військові РФ – ред.) живуть у квартирах, у підвалах, у приватних будинках. Всюди ходять. Ми боялися навіть по воду піти”.

У селі Ольги з майже 400 жителів села залишилося з десяток. Вона каже, що в її селі окупантів майже не було. Дорогою під час евакуації Олешківці розповідали Ользі, що російські військові просять, або й вимагають у місцевих їжу, а в однієї літньої жінки відібрали та зарізали козу.

В Олешках, каже Марія, більшість багатоповерхівок пошкоджені обстрілами, подекуди зруйновані цілі під’їзди. Серед житлових кварталів окупанти розміщують зброю, обстрілюють правобережжя Херсонщини та запускають дрони з під’їздів будинків.

Зруйнована внаслідок обстрілів багатоповерхівка в Олешках. Фото:  група “Олешки” у фейсбуці

Марія каже, з Олешок видно, як горить Херсон. 

“У Херсоні люди теж страждають. Їх там бомблять бідних, над ними вони (окупанти – ред.) знущаються. Там все руйнується, а нам видно через річку, як постійно Херсон димить і горить”.

Зруйноване і село Ольги. До повномасштабної війни її родина жила з господарства: вирощували овочі, мали теплиці, тримала корову та птицю. Це був невеликий сімейний бізнес.

Після підриву Каховської ГЕС вулицю, де жила Ольга, затопило, а пів будинку опинилося у воді. Усе, що будували роками, зруйнувала війна.

“Корову вбило. Курей побило. Куди не глянь – усе розбите: хата, літня кухня, теплиці”. 

Відсутність медицини 

У місцевій лікарні, за словами Марії, залишилися два лікарі. Анестезіолога немає, операції не проводять. Швидка допомога не виїжджає – автівка кілька разів потрапляла під обстріли.

Попри це, ще працюють відділення неврології та терапії. 

“Якщо вже зовсім погано, то можуть лікувати. Щоб доїхати до лікарні, людей возили на тачці – такій, як сміття возять”.

Про проблеми з медициною говорить і Ольга. За її словами, аптеки в Олешках майже порожні. 

Жінки розповіли, що морг в Олешках переповнений. Тіла загиблих, особливо після атак дронів чи обстрілів, не дозволяють ховати без експертизи, для якої їх потрібно везти до інших населених пунктів. Через це у морзі вони можуть лежати по кілька тижнів. 

Марія розповіла, що також людей не могли поховати, бо до міста не завозили труни. Їй розповідали, що мертвих ховали у мішках, а тіла людей, які загинули дорогою до Олешок, часто залишалися лежати просто неба. Під час евакуації вона бачила вздовж дороги підірвані, обгорілі автівки. 

Ольга додає: сама цього не бачила, але чула від інших, що собаки носять частини людських тіл.

“Жива”. Як люди шукали зв’язок із рідними

Марія каже, що зв’язку в Олешках немає вже давно. Росіяни у 2023 році налаштували “свій” зв’язок, але він працював недовго. Така ж  ситуація зі зв’язком була і в селі Ольги. 

“Ніхто не може зателефонувати, викликати швидку або пожежну машину. Все горить. Люди самі гасять – що можуть загасити, а щось горить до ранку, іноді й цілу добу”, – розповідає Марія. 

Іноді на кілька секунд з’являвся інтернет – цього вистачало, щоб отримати або відправити смс.

“Я дітям відправляла смс-ки, що жива”, – згадує жінка.

Телефони заряджали портативними сонячними батареями. Деякі жителі Олешок, каже Марія, мали сонячні станції.

Ольга каже, що іноді телефон ловив мережу – тоді люди телефонували одне одному, передавали новини та поради.

Евакуація з окупованої громади 

Марія каже, що майже не сподівалася на допомогу з евакуацією.

“Хіба тільки на Червоний Хрест”, – зізнається вона.

Її сестра, яка живе за кордоном, передала дані жінки міжнародним організаціям. Через неї та дітей проходила вся комунікація щодо можливого виїзду.

“А потім я зрозуміла, що ніякого Червоного Хреста не буде – не варто сподіватися, треба самій намагатися (виїхати – ред.)”.

За словами Марії, люди в Олешках досі сподіваються на допомогу Червоного Хреста в евакуації, особливо родини де є чоловіки. Проте поки не зрозуміло, чи зможе організація насправді допомогти місцевим жителям.

Одна з доріг до Олешок. Скриншот з відео 34-ї окремої бригади Морської піхоти ВМС ЗСУ, яке опублікували у квітні 2026 року

Марія шукала можливості  евакуації: розпитувала людей, які приїжджали, дізнавалася про маршрути. З виїздом їй також допомогла волонтерка Ксенія Архіпова.

З окупації вона виїжджала через Росію та Білорусь. До України дісталася через пункт пропуску “Мокрани”. На кордоні зустрічали та допомагали волонтери.

Люди в Олешках перед евакуацією. Фото: група “Олешки” у фейсбуці

Щоб евакуюватися, Ольга пройшла пішки зі свого села понад 15 кілометрів. Так безпечніше, бо пересуваючись на автівці чи велосипеді можна підірватися на міні, чи потрапити під дронову атаку. Та й автівок у селі не залишилося: ті, що були, знищені.

Життя на новому місці після виїзду з окупації

Зараз жінки живуть у різних містах на підконтрольній Україні території поруч з рідними. Вони оформлюють статуси переселенок, оговтуються від пережитого та намагаються  облаштувати життя на новому місці. 

Марії діти допомогли орендувати кімнату в гуртожитку. Вона з гіркотою говорить про втрату житла і вважає, що люди, які виїхали з окупації, можуть взагалі не отримати жодної компенсації від держави. На її думку, жителі деокупованих територій, попри втрату домівок через російські обстріли, мають можливість звернутися до держави по виплати. 

Зараз жінка звертається по допомогу до різних організацій. Але, каже Марія, суттєвої підтримки поки не отримала – лише кашу “Геркулес” та шампунь в одній із релігійних організацій. 

Марія каже, що відчуває водночас і полегшення, і біль.

“Два почуття. Свобода. Все є – світло, вода. Не треба телефон ховати, не треба його постійно вимикати, бо треба його зарядити. І біль… Що все… Більше не буде того, що було. З однієї сторони тут спокійніше, а з іншої – нічого немає, ось валіза лежить і купу грошей треба віддавати за кімнату в гуртожитку, вся пенсія буде йти на житло взимку”.

Читайти більше наших матеріалів про Олешки:

Поширити:
ЗАРАЗ ЧИТАЮТЬ
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ
ОСТАННІ НОВИНИ
Матеріали партнерів