Три роки, викреслені з життя: як житель Херсонщини пережив катівні та російський полон
Три роки, викреслені з життя та заповнені болем. Ця розповідь про те, як мешканець Херсонщини пройшов через пекло окупації, катувань та російської тюремної системи. Чоловік розповів про своє незаконне затримання, перебування в катівнях на тимчасово окупованих територіях та у в’язниці Росії. Проте не менш важливою частиною є його розповідь про трагедію лівобережжя Херсонщини – рідної землі, що й досі перебуває під гнітом окупантів.
З безпекових питань справжнє ім’я героя цієї історії ми не розкриваємо – умовно назвемо його Сергієм.
Як починалася окупація Херсонщини: зрада, страх і зміна настроїв
До повномасштабної війни Сергій мешкав на Херсонщині, в Голопристанському районі, який зараз все ще залишається в окупації. Випускник Херсонського юридичного інституту Харківського національного університету внутрішніх справ, колишній співробітник правоохоронних органів, після служби він став аграрієм. Але 24 лютого 2022 року все змінилося.
Проукраїнські погляди Сергія не були таємницею для сусідів або колишніх колег. Коли прийшли окупанти, чоловік відкрито говорив, що чекає на ЗСУ, що Україна повернеться. Проте здали його свої, долучилися і колишні колеги. І хоча поруч було небагато тих, хто перейшов на бік ворога, цього було достатньо, щоб росіяни звернули увагу на Сергія.
Спочатку, розповідає чоловік, деякі сусіди лояльно ставилися до окупантів і не розуміли його небажання співпрацювати з росіянами. Однак незаконне затримання Сергія було не останнім, потім почалися перевірки, і в якийсь момент і до лояльних приходили – забирали автівки, майно, били, відправляли на фільтрацію на підвали.
«Потім вони заспівали іншу пісню. Кажуть, а ми ж думали, що все по-іншому буде. А виявилось, що це окупанти, що це злочинці, що це нелюди. І потім вони це зрозуміли».
Катівні на окупованій Херсонщині: що відбувається з цивільними полоненими
У липні 2022 року до будинку Сергія приїхали окупанти зі спецпідрозділом – понад десятеро озброєних спецпризначенців. Бити почали одразу. Потім катування електрострумом. Окупанти не зупинялися ні перед чим, щоб вибити якісь зізнання. Допитувалися, хто залишився ще на території району, чи є там співробітники МВС, СБУ, чи передає Сергій їм інформацію. Не вірили, що він, колишній працівник МВС, не є частиною якоїсь диверсійної ланки. Але нічого конкретного не дізналися. А потім вони застосували останній аргумент: сказали, що будуть катувати родича. Щоб уберегти близьку людину, Сергію довелося надалі погоджуватися на вигадані звинувачення.
Далі був місяць у Голопристанському райвідділі, де щодня його катували електрострумом – і не одного його: крики людей від тортур лунали цілодобово.
«Тапік – це польовий телефон. Дроти від нього підключають або до мочок вух, або до геніталій і просто б'ють струмом. Душать пакетом. Це те, що я бачив і що до мене застосовувалося. Дуже сильно катували. Від криків можна було просто збожеволіти».
Місцеві жителі, що жили поруч, навіть покидали домівки, бо не могли цього чути.
Серед катів були як росіяни, так і наші, колаборанти. Ситуація нагадала чоловікові Другу світову і гауляйтерів, які вислужувалися перед нацистами. До нього теж приходив один зі знайомих і говорив, що росіянам потрібно показати свою відданість.
«А відданість полягала в тому, щоб здавати своїх близьких, своїх односельців, катувати їх. Вони отримували від цього преференції: відбирали в людей майно, автомобілі, золото».
Поки Сергія утримували в Голій Пристані, рідні до нього приїжджали, привозили речі, бо через постійні катування одяг швидко виходив із ладу: все в крові, розірвано. Окупанти фільтрували ці передачі, але хоч щось передавали.
Райвідділ поліції в Голій Пристані на мапі
На початку вересня незаконно ув’язненого перевели до Херсонського СІЗО на вулиці Перекопській. Там Сергій пробув ще два місяці, до кінця жовтня, поки не почалися наступальні дії ЗСУ. В Херсоні у камері ще був телефонний зв'язок, бранці дивилися новини та розуміли, що наші от-от звільнять місто.
Однак окупанти не залишили їх у Херсоні. Під час відступу перевозили цивільних полонених через понтони під обстрілами. Бранців просто закрили в автозаках – якби був «приліт», шансів вижити у замкнених людей не було б.
«Все розраховано, щоб прибрати все людське»
Їх, десь 50 осіб, одними із перших доставили в Сімферопольське СІЗО №2, яке тоді тільки почало працювати.
Сергій розповідає, що цей заклад має специфічний характер, курується Федеральною службою безпеки. Там людей піддавали шаленому психологічному тиску.
Сімферопольське СІЗО №2 у Криму. Фото: окупаційні ЗМІ
Тоді, у 2022-му, Сергій у Сімферопольському СІЗО №2 бачив під час прогулянки іспанського волонтера Маріо Гарсіа та викраденого мера Голої Пристані Олександра Бабича. Бабич був неподалік у камері, тому вони могли якось спілкуватися. Сергій каже, що чув інформацію, начебто таких людей, які перебували у статусі інкомунікадо, без зв’язку із зовнішнім світом, без офіційних звинувачень, росіяни планували тримати в цьому СІЗО до кінця так званого «СВО».
Маріо Гарсіа Калатаюда та Василь Бабич. У колажі використані фото Kherson «Jerson» та Укрінформу
Сергій ще має досвід утримання в катівні Чонгару – коли окупанти вирішили розглядати його «справу» в Генічеську, його перевели ближче до суду – на Чонгар. Але потім повернули до Сімферополя – після того, як передали справу до одного з кримських судів. За той місяць, упродовж якого Сергій утримувався у Чонгарі, він звернув увагу, що там на камерах пишуть прізвище і статтю, за якою обвинувачується особа. Але були такі, щодо яких звинувачень немає, і вони могли перебувати під іншими прізвищами. Це робилося для того, щоб ще більше їх ізолювати.
За словами Сергія, структури ув’язнення в Сімферополі та Чонгарі мають однаковий режим – режим суворого утримання, по суті це особливий режим. Розсаджували по одному в камері, жодного спілкування не було. Через високо поставлені вікна сонячне проміння майже не потрапляло в камеру. Підйом о 6-й, відбій о 10-й. Заборона сидіти протягом дня, від чого у людей масово розпухали ноги. Всі пересування з нахиленою головою, руки за спиною. Їжу взагалі не можна назвати їжею. Змушували співати російський гімн – Сергій каже, що все одно не співав. За українські слова постійно били шокером. Всі пересування супроводжуються дуже жорстоким побиттям – він витримав через гарну фізичну форму, а багатьом руки-ноги ламали. Постійні принизливі обшуки з повним роздяганням:
«Приїжджає спецпідрозділ, ти вибігаєш з камери, повністю роздягаєшся. Біжиш до імпровізованих столів, стоїш там, вони тебе обдивляються, в очі заглядають, у вухо, в рот, пахви, статеві органи роздивляються. І ти біжиш потім голий по коридору, всі на тебе дивляться. Дуже неприємно».
А в Чонгарі взагалі щочетверга приїжджав спецпідрозділ, виводили з камер кожного і просто били. Не так, щоб щось зламати, але так щоб ти відчував фізичний біль, психологічне приниження.
Таке справжнє обличчя «руського міра» побачив Сергій під час перебування в катівнях:
«Все розраховано, щоб прибрати все людське, щоб ти просто став контрольованою біологічною особою. Щоб твоє бачення на ці всі події просто зводилося до того, щоб ти проснувся, поїв і заснув».
Однак окупанти катували не лише українців, а й своїх. Побачивши таких у Сімферопольському СІЗО багато, Сергій зробив висновок, що росіянам все одно над ким – аби знущатися.
За словами Сергія, щоб зламати, в сімферопольському СІЗО їх тримали у повному інформаційному вакуумі. Доводилось уловлювати кожен шерхіт, щоб зрозуміти, хто де, кого привезли та звідки привезли. А коли раптом тихими вечорами він чув, як дівчата на нижньому поверсі стали співати «Червону руту», це надихало і надавало сили триматися.
Більше пів року він не знав нічого, що відбувається, а потім з’ясувалося: і рідні не знали, чи живий він, чи ні. Дізналися лише тоді, коли його знайшла Кримська правозахисна група.
«Рідні найняли мені адвоката – не того ручного адвоката, який надається їхньою недолугою країною, які просто нічого не роблять, а виконують вказівки ФСБ або для галочки. А дійсно такий адвокат, який мене захищав. Тому в якомусь плані росіянам не вдалося реалізувати той план, який вони задумали стосовно мене, за всіма звинуваченнями».
Життя в російській колонії: умови утримання українських полонених
Сергія незаконно засудили за зберігання зброї та вибухівки. На звинувачення за більш серйозною статтею не змогли назбирати неправомірних незаконних фактів. Хотіли запроторити до в’язниці на 8-12 років, засудили на 3 роки – допомогли юридична освіта Сергія та адвокат із Кримської правової захисної групи, яка безпосередньо протидіє путінському режиму.
Після незаконного суду, на початку 2024 року, Сергія етапували до Кіров-Чепецька. Шлях поїздом через усю Росію тривав цілий місяць. Місцем «відбування покарання» обрали виправну колонію суворого режиму №5. Оскільки Сергій – колишній правоохоронець, хоч і український, його відправили не до звичайної тюрми – у виправній колонії №5 у Кіров-Чепецькау відбували покарання російські правоохоронці та високопосадовці, генерали та полковники, нелояльні до путінського режиму. Там чоловік провів 11 місяців.
За словами Сергія, ІК №5 перебуває під жорстким контролем спецслужб. Повсюдна мережа відеокамер гарантує, що колишні еліти не отримають жодних преференцій чи потурань.
Одним із в'язнів виявився затриманий на корупції генерал ФСІН (Федеральної служби виконання покарань – рос. Федеральная служба исполнения наказаний), який свого часу особисто брав участь у розробленні суворих правил утримання для цієї колонії. Власними розробками корупціонер залишився вкрай незадоволений. Тримали там і Гіркіна – він вивчився на електрика-наладчика швейного обладнання. Став аморфний, розпливчастий, дуже розтовстів.
ІК №5 в Кіров-Чепецьку Кіровської області Росії. Фото з офіційного сайту виправної колонії
Проте навіть у таких умовах Сергій зустрічав людей, чиї вчинки вражали. Один із в'язнів – кремезний хлопець, стильно вдягнений, він не міг не привернути увагу. На додачу ще й спілкувався українською мовою. Виявилось, сам він з Ростова, його дід був кубанським козаком
«Уявляєте, він взяв під пахву Кобзар Шевченка і йшов воювати за Україну, – згадує Сергій. – На блокпосту його зупиняють і питають: ти куди йдеш? Він відповідає: я йду воювати. – О, який ти молодець. Він каже: ні, ви мене не зрозуміли, я йду за Україну воювати. Ви розумієте, як його там прийняли?!».
Нелегкий шлях додому
Після «відбування покарання» Сергію запропонували за скороченою процедурою отримати російський паспорт. Він відмовився. Його провокували, щоб «дошити» строк, але не вийшло.
Через тяжку статтю та відмову від отримання громадянства російська ФСІН (Федеральна служба виконання покарань) виказала небажаність перебування чоловіка на території Російської Федерації та заборону на в'їзд на територію Росії протягом 8 років. На підставі цього припису в день виходу з колонії, його ув’язнили доміграційного центру в Кірові, де тимчасового утримували іноземних громадян. При цьому Сергія вже мав квиток у Грузію і він міг би самостійно покинути територію Росії в той же день.
«Але вони роблять це, знаючи, що дипломатичні відносини між Україною і Росією розірвані, як додатковий вид покарання для тих людей, які йдуть проти їхньої системи. І характерно, що там можна перебувати нескінченно, бо терміну ув'язнення в цьому центрі немає».
У міграційному центрі Сергія «закрили» ще на 7 місяців рішенням суду. Лише завдяки боротьбі рідних, незалежним адвокатам та допомозі волонтерів його вдалося депортувати до Грузії, звідки він вилетів в Молдову та нарешті повернутися в Україну. Шлях додому був важким, але Сергій пам’ятає момент перетину кордону як найбільше щастя, каже, відчув, що вийшов вільною людиною. З поверненням його привітав і посол.
«Я буває, дивлюся коментарі, коли наші повертаються з полону, і хлопці вчиняють якісь дії, які, на перший погляд, нам видаються дивними. Якийсь хоче вірш розказати, або бере, цілує прапор, або падає на коліна і цілує землю, або бере жменю з землі й тулить до серця. Такі речі не зрозумієш, поки це сам не переживеш. Я просто себе пам'ятаю, коли в Молдові перетинав кордон і коли побачив наші прапори – просто інше повітря і все інше».
В Одесі щойно звільненого цивільного полоненого зустрів друг із правоохоронних органів і Роман Баклажов – керівник благодійного фонду «11 листопада» та спільноти «Бранці Херсона Рівний рівному». Сергій зізнається, що після 3 років незаконного ув’язнення був зовсім дезорієнтований – у просторі, у цінах, користуванні карткою. Каже, що коли його помістили на тимчасове проживання в готелі в Аркадії, то він заблукав просто у фоє, не міг знайти свій номер. Перший тиждень пересувався тільки по прямій – туди й назад. І лише за тиждень наважився скористатися громадським транспортом. Роман Баклажов все розповів, допоміг, зорієнтував, надав допомогу.
Сергій теж став є членом спілки колишніх цивільних полонених і наголошує на необхідності системної допомоги таким людям: від миттєвого надання засобів зв'язку та одягу до психологічного супроводу:
«Людину треба одразу помістити в комфорт. Людина не може спати на лавочці після того, що вона пройшла. Їй потрібно жити вже зараз, а не чекати місяцями, поки оформлять папери».
Сергій має статус цивільного полоненого та особи, що постраждала від торгівлі людьми. Він повернувся в Україну влітку 2025 року і ще продовжує процес відновлення документів та адаптується до життя у вільній Україні. Чоловік зізнається, що відчуття справедливості стало вкрай загостреним.
«Коли ти все це переніс, будь-яка несправедливість чи корупція б’є по тобі вдесятеро сильніше. Я думаю, якби людей, що пройшли полон, ставили на керівні посади – вони були б найкращими керівниками, бо знають ціну кожному вчинку».
Найбільш болюча та гостра тема, яку підіймає Сергій – це правова та соціальна пастка, у яку потрапляють цивільні українці, котрі «офіційно» відбули незаконні терміни в російських колоніях. Це особлива категорія людей: вони не є частиною великих обмінів, їх не зустрічають автобуси з прапорами. Вони виходять за ворота в’язниці десь у глибині Росії з папірцем про звільнення й одразу потрапляють у нове коло пекла. Але це – окрема тема, до якої ми ще повернемось.
Життя на лівобережжі Херсонщини: пустка, міновані ліси, дрони та постійний страх
Спілкуватися з ріднею, яка залишилася на тимчасово окупованих територіях, Сергій не може через безпекові питання. Каже, сама наявність проукраїнськи налаштованого далекого родича на території України є достатньою підставою для росіян для ув’язнення, катування, звинувачень. Люди там перебувають в інформаційному вакуумі, будь-який зв'язок з рідними на підконтрольній території – це ризик опинитися «на підвалі».
Чоловік дізнається про близьких і про те, на що перетворився його рідний дім, через знайомих. Картина життя на лівобережжі Херсонщини, яка постає перед ним – це картина гуманітарного апокаліпсиса. Сергій каже, Гола Пристань і Олешки фактично відрізані від цивілізації, перетворилися на зону виживання, де час ніби зупинився в найгіршому його прояві. Звідти зараз дуже складно виїхати. Люди майже весь час залишаються вдома, нікуди не ходять.
«Росіяни тримають Голу Пристань, Олешки як буферну зону, де не проводять жодних гуманітарних місій. Одне, що там було, доставили якусь воду, але ціни дуже високі, і за цим ніхто не дивиться», - розповідає чоловік.
Набережна Голої Пристані до та після окупації військами РФ. Фото: Віртуальний музей «Жахи окупації Голопристанської громади»
Електрики майже немає, газу теж. Люди купують сонячні панелі або скидаються на бензин для генераторів, який привозять сміливці. Піти в ліс по дрова неможливо — все заміноване та прострілюється.
Острівки цивілізації залишаються лише в Генічеську та Скадовську. В інших містах і селах немає ні аптек, ні лікарень. Ліки дістають через «сірих» перевізників, які на свій страх і ризик везуть замовлення з великих міст для групи людей або на село.
Тимчасово окуповані Олешки. Скриншот з відео 34-ої окремої бригади морської піхоти у фейсбуці
За словами Сергія, дроновий терор відбувається не лише на звільненому правому березі Дніпра. Окупанти використовують і лівобережжя як тренувальний полігон:
«Дронами б'ють і цивільних, і нецивільних - і хто трапиться . Аби якась була рухома ціль. Головне – створити терор. Чим менше людей там залишиться, тим краще їм буде. Звільняться нові будинки, буде краще їм мародерити, все що недокрали. Люди все одно щось там мають, А коли людина буде виїжджати, то звісно, їй скажуть: лишай техніку, збирає дві сумки - і все».
Старі не виїжджають, бо хочуть дожити життя на своїй землі, щоб їх поховали біля рідних. Таких дуже теж багато. Хтось не хоче покидати свої домівки, розуміючи, що потім туди заселяться окупанти. Як правило, у будинок з окупантами щось прилітає. Після підриву Каховської ГЕС будинки стоять напівзруйновані. Росіяни нічого не відновлюють. Але ж роками люди заробляли, щось будували і теж не хочуть полишати. Та і отримувати сертифікати і переїжджати на Росію не хочуть.
«Не кожен зможе дивитися на російський прапор або навіть слухати російську мову. Просто живуть в своїй маленькій оазі проживання, де вони спілкуються з тими людьми, з якими вони всю життя спілкувалися. І сторонніх, росіян, не хочуть до себе підпускати. Сусіди один одного підтримують. Так і виживають».
Сьогодні Сергій обрав для життя Миколаїв. Живучи у вільній Україні, він змушений бути стороннім спостерігачем трагедії власної землі. Окупанти перетворили квітучий край на буферну зону. Зараз чоловік може лише мріяти про день, коли він зможе проїхати знайомими дорогами лівобережжя без страху побачити російський триколор. Мріяти про те, як обійме близьких, не боячись, що цей жест стане для них вироком.
Більше про полонених з Херсонщини читайте:
-v1-preview.webp)
