Між двома берегами. Три роки після підриву Каховської ГЕС

Затопленими виявилися дороги, двори та цілі квартали. За словами Юрія, вулицями могли рухатися катери, які раніше ходили Дніпром.

Пів дня чоловік шукав матір по різних пунктах збору евакуйованих. Пізніше з'ясувалося, що її встигли забрати сусіди. Вона залишила дім лише з маленькою жіночою сумкою. Все інше залишилося під водою.

Човни, яких не вистачало

На правому березі з перших годин після підриву працювала масштабна рятувальна операція за участю ДСНС, поліції, військових, комунальних служб і волонтерів. Паралельно до допомоги долучалися й самі херсонці – шукали човни, евакуйовували сусідів, перевозили гуманітарні вантажі та рятували тварин. 

"У Херсоні човнів уже не було. Все розібрали. Це був дефіцит", – ділиться Олексій. 

Люди передавали плавзасоби з інших міст, купували їх через знайомих, шукали будь-яку можливість вийти на воду.

Олексію невеликий човен передали з Миколаєва. Незабаром він почав перевозити людей та гуманітарну допомогу. Серед усіх епізодів того часу йому особливо запам'ятався чоловік, який рятував людей на жовтому катамарані у вигляді качки. У перші дні після затоплення це вже нікого не дивувало – головне було врятувати людей.

Про роботу Олексія люди дізнавалися через соціальні мережі – спеціальних зборів він не відкривав, просто показував, що відбувається навколо. Підписники почали самостійно надсилати гроші. Зрештою пожертви сягнули близько 200 тисяч гривень.

На ці кошти купували корм для тварин, продукти, речі першої потреби, а також електроплити для мешканців підтоплених будинків. Газу в багатьох районах не було, проте електрикам періодично вдавалося відновлювати електроенергію. Разом із друзями Олексій доправляв допомогу до Зимівника та інших підтоплених районів.

Олексій Книга з командою доставляє допомогу у затоплений Зимівник. Фото Олени Гнітецької  / "Вгору"

"Ми підготували та завантажили основний човен. Та все не поміщалося в один човен, тому ми взяли баластний. На веслах ходили в Зимівник, куди плисти було хвилин 20", – розповідає Олексій Книга. 

Іноді ворота відчиняли просто з води, а човен вдавалося підводити просто до вікон чи сходів будинку.

Волонтери передають допомогу мешканцям затопленого Зимівника. Фото Олени Гнітецької  / "Вгору"

Багато людей категорично відмовлялися залишати свої домівки. Олексій згадує бабусю, яка жила на другому поверсі підтопленого будинку разом із собакою та котами. Волонтери пропонували евакуацію. Вона відмовлялася – бо сиділа там ще й зі своїми маленькими курчатами та хвилювалася, що вони не переживуть поїздку.

Мешканка Зимівника, яка перечікує затоплення на другому поверсі свого будинку. Фото Олени Гнітецької  / "Вгору"

Для багатьох мешканців підтоплених районів дім залишався домом навіть тоді, коли навколо стояла вода. Ще один чоловік кілька днів провів на даху разом із собакою. Від гуманітарної допомоги та евакуації він також відмовлявся. Коли вода почала відступати, він просто повернувся до свого життя.

Мешканець Зимівника, який перечікує затоплення на даху свого будинку. Фото Олени Гнітецької  / "Вгору"

Люди рятували людей

На окупованому лівобережжі ситуація була зовсім іншою. За словами Юрія, організованої евакуації фактично не було – люди рятували одне одного самі. Човни діставали місцеві мешканці. Допомагали сусіди. Згодом почали з'являтися волонтери.

Затоплені вулиці Олешок. Фото з соціальних мереж

Сам Юрій також долучився до цієї роботи. Він допомагав на пунктах збору, шукав людей, координував евакуаційні виїзди та працював навігатором для волонтерів, які погано знали місто.

Уже тоді було зрозуміло, що загиблих багато. Але реальні масштаби трагедії залишалися невідомими.

“Вода піднялась десь на 6 метрів. Що загиблі були – стало зрозуміло одразу, – ділиться Юрій, - На точках збору евакуйованих розповідали моторошні історії, що людей просто зносило хвилею чи під потоком води руйнувалися стіни й люди опинялися під завалами. Вода ще вдень почала оточувати місто – Олешки перетворилися на Острів.”

Зруйнований течією житловий будинок на правобережжі Херсонщини. Фото Олени Гнітецької  / "Вгору"

Під водою і під обстрілами

Навіть катастрофа не зупинила війну.

Під час волонтерських рейсів Олексій неодноразово потрапляв під російські обстріли.

Траса біля затопленого Зимівника. Фото Олени Гнітецької  / "Вгору"

"Коли сушили човен після рейсу, прилетіло зовсім поруч", – розповідає Олексій. 

На його думку, багатьох жертв вдалося уникнути лише тому, що влітку 2023 року FPV-дрони ще не були настільки поширеними, як сьогодні.

Юрій згадує іншу небезпеку – невдовзі після початку евакуаційних заходів на правобережжі області на дахах будинків у Олешках російські військові почали встановлювати мінометні позиції.

"Окупанти просто перешкоджали всьому, як могли", – зазначає волонтер.

Вид на тимчасово окупований лівий берег з Херсона. Фото Олени Гнітецької  / "Вгору"

Під час однієї з волонтерських поїздок по них почав працювати міномет. Іншого разу після від'їзду волонтерів снаряд влучив у багатоповерхівку біля місця, де вони щойно перебували. Подібних випадків, за словами Юрія, було багато.

Огірки замість допомоги

Коли вода почала сходити, люди очікували хоча б мінімальної підтримки окупаційної влади. Але її майже не було. Натомість місцеві бачили зовсім інші картини. Окупаційна адміністрація пропонувала людям оплачувану роботу зі збору тіл загиблих - за словами місцевих мешканців, ця робота оцінювалась майже в 10 000 російських рублів. Реальну кількість жертв приховували. Причини смерті в документах могли вказувати зовсім інші.

“Я не знаю, де ховали загиблих. Хтось каже, що закопували. Хтось говорив, що звозили в лікарні морг - і писали різні діагнози, сердечна недостатність чи щось таке. Тобто всіма методами вони приховували реальний стан, реальну кількість загиблих, бо розуміли, що кожен загиблий – це черговий вирок, це воєнний злочин”, – розповів Юрій Лобачов. 

Гуманітарна допомога від окупаційної адміністрації часто нагадувала абсурд:

"На третій або четвертий день хтось повідомив, що окупанти роздають гуманітарку. Людям, які залишилися без нічого, просто хтось в трусах стояв - вони дали пакет з огірками. Все. Десь накрали огірків і роздали людям".

Зруйновані водою теплиці поблизу Олешок. Фото з соціальних мереж

У перші дні після затоплення мешканці Олешок виживали переважно завдяки взаємодопомозі. Власники деяких гуртових складів дозволяли людям забирати продукти, які залишилися після підтоплення. Місцеві обмінювалися їжею, ділилися запасами та самостійно організовували допомогу тим, хто опинився в найскладнішій ситуації.

Після води

На правому березі після сходу води почалася нова боротьба. Будинки були вкриті мулом. Вулиці - сміттям. Стояв сильний сморід.

Волонтери купували лопати, відра, граблі та мийні засоби. Допомагали людям розчищати будинки та двори. А потім прийшли комахи.

"Спочатку була міль, а потім комарі", – ділиться спогадами Олексій Книга.

Олексій Книга під час доставки допомоги на річці Вірьовчина. Фото Олени Гнітецької  / "Вгору"

Дорога додому

З тимчасово окупованого лівобережжя масово виїжджали люди, які втратили своє житло. Юрій Лобачов також ухвалив рішення виїжджати. Разом із матір'ю залишив окуповану територію через Крим та Росію. Попереду були перевірки ФСБ, допити та довга дорога до України.

Найсильніше він пам'ятає момент повернення:

"Я просто крикнув: "Слава Україні!". Ці емоції не передати, коли ти бачиш український прапор після 1,5 роки окупації. Емоції круті – але ще раз їх пережити я не хочу”, – розповів Юрій. 

Після виїзду з окупації Юрій разом із матір'ю певний час перебував у Харкові. Проте залишатися там не планував. Попри небезпеку та постійні російські обстріли, він вирішив повернутися до Херсона – міста, де народився, виріс і працював. Тут жили його рідні, друзі та знайомі, тому іншого варіанту для себе він навіть не розглядав.

Юрій Лобачов у Херсоні. Фото з архіву Юрія

Те, що залишилося через три роки

Для Олексія спогади про червень 2023 року – це човни, врятовані тварини, донати від незнайомих людей та херсонці, які допомагали одне одному попри обстріли.

Озираючись назад, він говорить просто:

"Я зробив небагато. Але зробив хоч щось".

Для Юрія це спогад про місто, яке за одну ніч стало островом, втрачений будинок і довгу дорогу з окупації додому. І ще про мрію, яка досі залишається нездійсненою:

"У мене є одна мрія – заїхати в Олешки в перший день після звільнення і зробити звідти репортаж".

Минуло три роки. Вода давно зійшла. Але частина затоплених населених пунктів досі залишається під російською окупацією.

І по обидва боки Дніпра люди продовжують пам'ятати той ранок, коли вода прийшла на Херсонщину та назавжди змінила життя тисяч людей.