“Допомоги дедалі менше”. Переселенки з Херсонщини живуть у шелтері в Київській області

Поліна Ларіонов, її двоє синів та сестра з Білозерської громади Херсонської області живуть у модульному містечку на Київщині. Побут у таких шелтерах часто обмежується простором однієї кімнати на кілька людей, спільними кухнями та щоденною проблемою пошуку заробітку й медикаментів. Водночас гуманітарна допомога з часом скорочується, і забезпечувати базові потреби евакуйованим стає дедалі важче.  

Історії переселенок із Херсонщини публікують в матеріалі Frontliner. 

Поліна Ларіонова разом з синами виїхала з селища Черешеньки, що на Херсонщині, ще чотири роки тому – одразу після деокупації. 

Жінка згадує, що після приходу російських військових життя повністю змінилося. Селище опинилося в ізоляції, люди боялися виходити на вулицю, а будь-яка поїздка через блокпости могла закінчитися побиттям або зникненням.

Поліна каже, що найбільше тоді боялися за дітей та жінок. Вони намагалися кілька разів евакуюватися, але російські військові постійно затримували колони або завертали людей назад. 

За її словами, люди тоді постійно шукали їжу, ліки й зв’язок. Вона щодня їздила велосипедом десятки кілометрів до Білозерки, щоб купити продукти та додзвонитися до рідних. 

Після деокупації Херсонщини Поліна ще деякий час залишалася вдома. Каже, що дуже не хотіла виїжджати. Але зрозуміла, що дітям потрібно ходити до школи й садочка, а в селі нормального життя вже не було. Роботи теж не залишилося.

Дмитро Ларіонов, син Поліни Ларіонової, грається у кімнаті в модульному містечку в місті Буча, Україна, 14 травня 2026 року.  Фото: Данило Дубчак / Frontliner

Тепер вона живе в шелтері на Київщині разом із двома молодшими синами – чотирнадцятирічним Олександром і шестирічним Дмитром.

Жінка не поспішає дякувати за умови, в яких проживає. Каже, між мешканцями постійно виникають конфлікти, а допомоги дедалі менше. Раніше гуманітарні організації привозили продуктові набори, постіль, посуд. Зараз більшість нових мешканців отримують лише місце для проживання, йдеться в матеріалі. 

“Двоярусних два ліжка, дві шафи, два столи – і все. Тут не ступи, там не ступи”, – каже вона.

Поліна постійно підпрацьовує: прибирає приміщення ринку та вивозить сміття. Каже, знайти постійну роботу важко через дітей. Під час тривог треба забирати молодшого сина із садочка, а залишити його ні з ким. За її словами, цих грошей вистачає лише на їжу та ліки.

Зазначають, що один зі синів досі не звик до Києва й хоче додому, як і сама жінка. У Черешеньках у неї залишився будинок без даху, постійні нальоти дронів та обстріли.  

Марина Ларіонова випускає кішку Алісу на прогулянку в місті Буча, Україна, 14 травня 2026 року. Данило Дубчак / Frontliner

У квітні 2026-го до шелтера приїхала сестра Поліни – Марина Ларіонова. До цього вона жила у Білозерці, яка постійно перебуває під російськими обстрілами. Каже, що виїжджати не хотіла до останнього. Залишалася вдома, чекала сина з фронту і намагалася триматися за звичне життя. 

Жінку евакуювали військові. Каже, що людей майже не лишилось у селищі.

Її син Едуард Ларіонов долучився до тероборони ще на початку повномасштабного вторгнення. Йому зараз 23 роки. Марина каже, що під час окупації Херсона її син допомагав виводити українських військових і цивільних. Під час служби Едуард отримав поранення в руку. За словами матері, права рука досі нормально не працює, але після ВЛК його знову відправили на службу.  

Під час окупації російські військові тримали жінку в Білозерській поліції. 

“Побили, зуби повибивали. Допитували, шукали докази, перевертали весь будинок», – розповіла Марина. 

Проте навіть після деокупації життя на Херсонщині ставало дедалі небезпечнішим – російські дрони літали просто над будинками. Спочатку Марину відвезли до Миколаєва, а вже звідти сестра допомогла переїхати на Київщину. 

Щоб мати хоч якісь гроші, жінка одразу пішла працювати. Зараз вона – пакувальниця. Майже всю зарплату пересилає рідним на Херсонщину. Там досі залишаються її син, племінник і невістка. Марина каже, що зараз у прифронтових селах людям дедалі важче отримати допомогу.

Попри все пережите, вона досі постійно думає про дім. Каже, що не може звикнути до життя в Києві й хоче лише, щоб син залишився живим і щоб можна було повернутися додому.

• У деокупованій території Херсонської області станом на травень 2026 року зареєстровано 48 тисяч 567 людей зі статусом внутрішньо переміщеної особи (ВПО).
• Упродовж січня – травня 2026 року в Херсонській області припинили виплати допомоги 689 людям зі статусом внутрішньо переміщених осіб (ВПО). Загалом на правобережжі Херсонщини на травень 2026 року виплатами допомоги на проживання забезпеченні 15 тисяч 545 внутрішньо переміщених осіб.