Що не працює в державній політиці щодо ВПО та окупованих територій

Уповноважений Верховної Ради з прав людини Дмитро Лубінець назвав державну політику щодо внутрішньо переміщених осіб і людей на тимчасово окупованих територіях “кардинально проваленою”. На ютуб каналі «Вгору» цю оцінку обговорили головна редакторка «Новин Донбасу» Юлія Діденко, головна редакторка онлайн-медіа про Маріуполь «0629.com.ua» Анна Мурликіна та засновниця «Локатор-Медіа» Наталя Криворучко.

Спікерки погодилися, що держава не вибудувала системної роботи ані з переселенцями, ані з українцями в окупації. Водночас вони наголосили, що це дві різні групи проблем, і для кожної потрібна окрема політика.

Окремі політики для ВПО та окупованих територій

Юлія Діденко вважає, що оцінювати політику щодо ВПО та тимчасово окупованих територій одним формулюванням некоректно. За її словами, з 2014 року держава кілька разів змінювала інституції та розподіл повноважень.

“Політика щодо тимчасово окупованих територій і наших українців, які там проживають, перебувала в набагато гіршому стані протягом довгого часу. Але, поки ми живі, нічого ще не вирішено остаточно. Тому казати, що вже кардинально все провалено, не зовсім правильно”, – сказала Юлія Діденко.

Юлія Діденко, фото з сайту “Детектор медіа”

Вона погоджується з ключовими претензіями омбудсмена: в Україні тривалий час не було профільного міністерства, сталої політики, повного реєстру ВПО та обліку їхніх потреб. Окрема проблема – компенсація за житло, втрачене на окупованих територіях. Держава не може достовірно облікувати зруйноване житло в Маріуполі, Попасній та інших захоплених містах, бо не має доступу до цих територій.

Анна Мурликіна формулює проблему ще жорсткіше: на її думку, політику щодо окупованих територій не можна назвати проваленою, бо завершеної політики досі немає. 

“Не можна оцінювати як провальне те, чого немає. Попри різні спроби сформулювати державну політику щодо окупованих територій, такої політики досі немає. Як немає й сталої комунікації та сформульованих повідомлень для мешканців окупованих територій від органів влади”, – каже Мурликіна.

Тимчасове житло не може бути рішенням на роки

У політиці щодо переселенців держава часто ухвалює потрібні рішення із запізненням, вважає Анна Мурликіна. Місця тимчасового проживання, гуртожитки та кімнати були необхідні, коли люди масово виїжджали в перші місяці повномасштабної війни. Через кілька років цього вже недостатньо.

Після майже п'яти років життя поза домом людина вже не потребує гуртожитку. Вона не може роками жити в одній кімнаті із сусідами. Вона потребує розв'язання свого житлового питання, – пояснила Анна Мурликіна.

Анна Мурликіна, фото з особистої сторінки у фейсбук

Наталя Криворучко також наголосила, що місця тимчасового проживання не можуть замінити власне або орендоване житло. Навіть у відремонтованому приміщенні родина часто має одну кімнату, кілька ліжок, шафу й тумбочку. Це може бути прихистком після евакуації, але не довгостроковою моделлю життя.

За наведеними нею даними, у Закарпатській області обліковують понад 124 тисячі ВПО, але в місцях тимчасового проживання мешкають близько 4,5 тисячі. Решта самостійно шукає житло й часто віддає за оренду більшу частину доходу. Водночас державні програми переважно зосереджені саме на мешканцях тимчасових прихистків.

“Не може родина постійно перебувати в кімнаті з чотирма ліжками, однією шафою й однією тумбочкою. Відповідно, маємо ставити питання: якщо це не місце тимчасового проживання, то що далі?” – каже Криворучко.

Учасниці розмови назвали брак точних даних однією з причин неефективних рішень. Держава не знає, скільки людей зі статусом ВПО фактично живуть на підконтрольній території, скільки виїхали за кордон або повернулися в окупацію, а скільки переселенців не оформлювали статус.

Наталя Криворучко, фото з сайту АРНВУ

Анна Мурликіна сумнівається, що показник у 4,5 мільйона ВПО відображає реальну ситуацію. Без актуального реєстру неможливо визначити потребу в житлі, соціальних виплатах та інших видах підтримки, а також обґрунтовано просити допомоги у міжнародних партнерів.

Як комунікувати з українцями в окупації? 

Ще одна проблема – відсутність постійної комунікації з українцями на тимчасово окупованих територіях. Анна Мурликіна каже, що на сайтах і сторінках міських та обласних адміністрацій майже немає інформації, адресованої цим людям. Найчастіше влада повідомляє про евакуацію з прифронтових громад. Окремим напрямом залишається вступ молоді з окупації до українських закладів освіти, де правила поступово вдосконалюють.

“Люди на окупованій території для української влади на всіх рівнях ніби не існують. Ви не побачите звернень чи інформації для них. Принаймні в питаннях вступу дітей до українських закладів освіти держава намагається покращувати умови. Все інше – майже нуль”, – каже Анна Мурликіна.

Як приклад важливої комунікації Діденко навела звернення Роберта Бровді з позивним Мадяр до мешканців окупованого Криму. Він попередив про можливі удари та порадив триматися далі від російських військових об'єктів. На її думку, повідомлення спрацювало, бо з людьми говорили прямо, пояснювали ризики й водночас давали зрозуміти, що Україна про них пам'ятає. Подібних звернень до мешканців окупованих частин Донецької, Луганської, Запорізької та Херсонської областей майже немає.

Які рішення потрібні насамперед

Із  розмови випливає кілька першочергових завдань для держави. Потрібно розмежувати політику щодо ВПО та політику щодо тимчасово окупованих територій, закріпити відповідальних за кожен напрям і зберігати інституційну пам'ять під час реорганізацій.

Для підтримки переселенців необхідні актуальний реєстр, облік реальних потреб та довгострокові житлові програми. Місця тимчасового проживання мають залишатися коротким етапом після евакуації, а не єдиною відповіддю для родин, які втратили дім.

Окремо держава має розробити постійну й безпечну комунікацію з українцями в окупації. Для цього, за словами спікерок, потрібна фахова дискусія за участі державних органів, правозахисників, журналістів і людей, які пережили окупацію та вимушений переїзд.