"Без ліків не виживу" - Павло Гриб написав листа журналістам

"Мій день проходить сумно і одноманітно. Сплю до 7:30. Їм кашу або бутерброд - те, що дають. Відносини з сусідами у мене хороші. Якщо мене звільнять - буду їм допомагати. У СІЗО мені найбільше не вистачає рідного слова. Читаю книги з місцевої бібліотеки. Мені передають книги українською мовою.

Треба трохи потерпіти. Це "трохи" мені кожен день здається вічністю. Важко буде описати на папері цю вічність, тому що недостатньо слів. Прокидаюся, не розуміючи, чи спав я? І знаю, що сьогоднішній день не буде відрізнятися від вчорашнього.

Я думаю, що не варто бідкатися і скаржитися, хоча де ще я це можу зробити, як не тут. Адже повинен подолати те, що трапилося зі мною. Потрібно не тішити себе надіями, але й не здаватися. Малоймовірно, що скоро все закінчиться. Я бачу таку перспективу: або смерть, або в'язниця, де мені треба пробути наступні роки свого життя. Це в тому випадку, якщо я не помру раніше, ніж туди поїду. Туди відправляють терористів, і не всі повертаються живими. Мені там взагалі без ліків не вижити. А іншої перспективи немає.

Я розумію, що не винен, але я, як звір в капкані. Звинувачую себе ось у чому: я знав, куди і до кого їду, і відчував, що не повернуся. Але не послухавши нічиїх застережень.

Думка така: не страждати даремно. Я не міг все повністю передбачити. Це пастка, в яку я потрапив, як звір в капкан. Навіщо я поперся в капкан, знаючи, що деякі обставини і обіцянки змушують зробити нечуване? Потім я тільки переконався в тому, що підозрював. Ціною своєї волі і життя. Найбільше розчарування в тому, що мої побоювання справдилися. Мене дійсно здали і зрадили по слабкій волі. Навряд мені судилось якимось таким спонтанним і незрозумілим для мене рішенням тут опинитися. І не дай бог тут залишитися назавжди і померти.

Про будинок я майже не згадую. Все це пройшло. Будинок, комп'ютерні ігри, їжа, рідні, друзі, все це залишилося далеко в пам'яті. Є щось рідне, але неймовірно далеке, адже навколо мене чуже.

У в'язниці є що почитати. Одна книга рідною мовою, про Русь - Святослав Семена Скляренка. Час летить дуже швидко, і слова, які я не встиг сказати рідним, так і залишаються несказанними.

З фізкультурою все погано. Щось робити необхідно для виживання, а сил це робити немає. Ніяк не можу змусити себе на ранковій прогулянці в бетонному "колодязі" щось робити. У небажання тисячі причин. У бажання тисячі можливостей".