Волонтерство – завжди ризик. Історія подружжя з Херсона

Сергій та Настя Рибальченко – волонтери у фронтовому Херсоні. Сьогодні вони розвозять гуманітарну допомогу, не зважаючи на постійні обстріли й прильоти по житлових кварталах Херсона. Допомагають зокрема й медичним закладам міста.

Якщо не я, то хто 

Історія волонтерства сім'ї Рибальченків починається майже з перших днів війни, відколи в Херсоні з'явилися перші біженці з прифронтових сіл.

Селяни-втікачі інколи навіть пішки діставалися до Херсона, але не мали де жити й що їсти. Сергієві вдалося розмістити людей, серед яких були переважно жінки з дітьми, в одному з місцевих готелів, де він сам працює. Згодом готель став центром допомоги біженцям у Херсоні.

Дружина Сергія, Настя, на той момент працювала віддалено, але вирішила підтримати чоловіка.

За допомогою знайомих і просто небайдужих херсонців, які почали приносити продукти, одяг, постільну білизну, у готелі організували триразове харчування та забезпечили людей усім необхідним.

Упродовж окупації подружжя, з командою однодумців, дбали про людей, ризикуючи власною свободою. Окупанти неодноразово навідувалися до готелю, допитувалися в Сергія, навіщо він це робить – допомагає незнайомим.

Він відповідав просто: "Хтось має це робити, якщо не я, то хто?".

Склалося так, що своєрідним  рупором потреб центру став режисер херсонського драматичного театру Сергій Павлюк. Щодня на своїй сторінці у Фейсбук він публікував прохання допомогти людям і звітував, що вдалося зробити на зібрані кошти. 

 Обидва Сергії познайомилися на мітингу протесту й одразу потоваришували. Після того, як окупанти почали тиснути на Сергія Павлюка, після кількох допитів, він і сам певний час переховувався в готелі у друга.

Пізніше, домовившись з надійними перевізниками, Сергій допоміг багатодітній родині режисера та деяким співробітникам театру виїхати на підконтрольну Україні територію.

Ольга та її мама стали свідками візиту до готелю рашистів. За розповіддю жінок, чоловіки в цивільному, деякі – у бронежилетах і зі зброєю – викликали усіх дорослих до холу й змусили писати пояснювальні, що люди тут роблять. Після чого всіх фотографували й знімали відбитки пальців, як у злочинців.

Це був перший і, на жаль, не останній візит окупантів. Не зважаючи на небезпечну цікавість із боку рашистів, у центрі не припинили приймати нових біженців і сумлінно дбали про них. 

За весь час через центр пройшло понад п'ять тисяч людей. 

Допомога під обстрілами 

Після звільнення Херсона, коли місто почали жорстко обстрілювати з лівого берега,  Сергій із Настею сконцентрувалися на допомозі херсонцям.

Сьогодні, фактично під обстрілами, вони розвозять продуктові набори й матеріали для відновлювальних робіт по найбільш небезпечних районах міста. 

Журналісти Вгору взяли участь в одному такому виїзді. 

За словами Сергія, у багатьох його сусідів ще до війни було дуже погане фінансове становище, а зараз вони взагалі не мають коштів. Люди, що залишилися, здебільшого пенсіонери, чиї діти виїхали за кордон або на підконтрольну територію. 

Настя розповідає, що інколи їм дають списки, інколи пишуть з проханням допомогти, буває й так, що вони просто, йдучи вулицею, бачать, що людина потребує допомоги.

Вони з чоловіком, захищені бронежилетами, розносять продуктові набори по хатах, але, на жаль, це не гарантує їм безпеки. 

Люди, до яких завітали волонтери, щиро дякують і діляться наболілим, розповідають нашим журналістам, як воно жити під постійними обстрілами. 

Дехто отримує гуманітарну допомогу вперше, бо страшно навіть виходити на вулицю. 

Одна жіночка зі сльозами говорить, що не виїжджає через сина, який служить у МНС. 

На питання, у чому сьогодні херсонці мають найбільшу потребу, Сергій із Настею розповідають, що людям зараз дуже потрібні будівельні матеріали для відновлення пошкоджених будинків, а також кровоспинні засоби, джгути й турнікети.

У день, коли був приліт біля їхнього готелю, їм самим довелося рятувати поранених. Вони забирали людей до себе, надавали першу допомогу й перев'язували рани.   

Питаємо в Насті, що допомагає їй триматися в таких важких умовах.

А Сергій зізнається, що не може думати про евакуацію, поки в його центрі залишаються люди, яким немає куди йти.