Херсон 11/11: від ковтка свободи до щоденного опору

День визволення Херсона закарбувався в пам’яті багатьох містян як перший вільний подих після дев’яти місяців окупації, страху та ізоляції. Сьогодні, під постійними обстрілами та полюванням ворожих дронів, місто продовжує триматися. Журналісти «Вгору» збирали спогади про окупацію, визволення й історії з життя прифронтового міста.

«У мене перед очима — обличчя, повні радості й сліз»

Для американської незалежної журналістки Зарини Забріскі 11 листопада 2022 року стало початком нової сторінки в житті. Вона потрапила до Херсона у складі міжнародного престуру одразу після визволення міста. Вона згадує, як  проштовхувалася ліктями, щоб отримати місце в одному з автобусів до Херсона.

«У мене перед очима — обличчя, повні радості й сліз . Я бігала від одного до іншого, записувала все, що вони розповідали про окупацію. І тепер я живу в Херсоні. В березні 2023 року переїхала сюди жити остаточно», — пригадує Зарина.

Під час своїх перших поїздок до Херсона вона потрапила до місцевої кав'ярні, де в окупації збиралися підпільники. Там вона познайомилася з херсонцем Саїдом, який пережив місяці катувань у підвалах ФСБ, але вижив, зберіг стійкість духу, а після визволення вивчився на сапера.

«Влітку він прямо з моєї вулиці виносив "шахед", який на диво не вибухнув поруч із моїм вікном... На жаль, два місяці тому його вбив ворожий дрон», — із сумом ділиться журналістка.

Сьогодні Зарина продовжує жити в прифронтовому Херсоні, щодня документуючи російські злочини та атаки ворожої авіації й БПЛА на цивільних:

«Нещодавно з колегами побачили Антонівку, Киндійку, Перекопську, були в парку Слави та на Чорноморській, куди прилітали КАБи. Місто  вже починає скидатися на  зруйновані Авдіївку чи Волноваху. Світ цього не бачить, тому я постійно поширюватиму ці кадри, усі мають знати, що росіяни зробили з красивим містом».

Окремим важливим напрямом її роботи стала боротьба з російською пропагандою навколо подій в Олешках, де ворог намагався приховати наслідки своїх злочинів перед іноземними медіа.

«Те, що ми записували від свідків із Олешок — це геноцид і Голодомор. Росіяни намагалися влаштувати пропагандистську кампанію: фарбували стіни, виносили тіла загиблих перед приїздом кількох журналістів, щоб звинуватити Україну. Але завдяки тому, що ми об'єдналися з колегами й опублікували велике розслідування в The Atlantic, світові медіа вже знали правду. Кремлівську пропагандистську машину можна й треба перемагати. Ми її побили тут і будемо бити далі, поки не розіб'ємо остаточно», — переконана Зарина Забріскі.

Американська незалежна журналістка Заріна Забріскі

«Те, що ми працюємо, показує — місто живе»

Для херсонця Дмитра Плотнікова усвідомлення, що Херсон звільнено, прийшло, коли повз нього поїхали автівки з синьо-жовтими прапорами.

«Перша думка була, звісно, що це провокація — бо тоді багато говорили, що ворог може виявляти проукраїнських громадян. Але розуміння, що це не провокація, прийшло, коли ми побачили купу машин з українськими прапорами. Навіть фура АТБ їхала вся така красива. Ну, тоді я вже й зрозумів: усе, ми вільні», — згадує Дмитро.

Той вечір стал для нього першим ковтком свободи після задушливих місяців ізоляції.

«Вперше за довгий час я дозволив собі ввечері трошки пройтися по району, бо раніше намагався нікуди не ходити. Це було неймовірно: всюди темрява, світла немає, а народ гуляє, народ радіє! З машин лунає українська музика... Я відчував цю ейфорію кожною клітиною. Людина, яка цього не пережила, мабуть, і не зможе уявити. Це було просто неймовірно».

Найстрашнішим спогадом з окупації для Дмитра залишався страх потрапити «на підвал» через випадковість або донос. Через проукраїнські дописи сестри Дмитра росіянам здали адресу їхньої родини, тож вони постійно чекали на обшуки, та, на щастя, минулося.

До повномасштабного вторгнення Дмитро писав вірші та прозу, стажувався у видавництві «Надніпряночка», де мав працювати на посаді редактора, а залишившись у прифронтовому Херсоні, займається благоустроєм міста — працює у комунальному підприємстві «Парки Херсона».

«Коли працювали на вулицях, знаходили вибухонебезпечні предмети, у моїй бригаді чоловік, на жаль, наступив на один такий... Постійно доводиться ховатися від дронів. Але те, що ми працюємо, показує: місто живе. І це дуже-дуже круто».

Херсонець Дмитро Плотніков

«Я розумію, якою ціною нам далася ця свобода, і доземно вклонятимуся до кінця свого життя нашим Збройним силам»

Для ландшафтної дизайнерки Ольги Чупікової, яка сьогодні теж працює у КП «Парки Херсона», шлях до усвідомлення свободи був сповнений тривожного очікування.

«Я казала друзям, що це якась провокація, що цього не може бути. Хоча я була доволі близько до мосту і чула, як його підірвали — у нас аж хата підстрибнула. Дуже хотіла вірити, але поки не впевнилась наочно, не повірила. На площу Свободи ми потрапили вже 12 листопада. От тоді я зрозуміла: ми вільні».

Згадуючи дні неволі, вона зізнається: витримати все допомагала віра в ЗСУ.

«Я боялась, що залишимося в окупації надовго, як Донбас. Але поїхати я вже не могла, бо в мене була справа, яку я робила для нашої перемоги», — каже Ольга.

І коли люди з інших міст запитують, чи правда, що росіяни пішли самі, вона категорично заперечує, бо знає: звільненню передувала важка робота українських військових, яким, як могли, допомагали й місцеві «підпільники».

«Наші захисники провели величезну роботу. Вже десь із середини серпня у нас на Молодіжному пляжі почали з'являтися їхні "Камази" й "Урали". Тентовані, закриті, але було видно, що вони з боїв — тенти прострелені, прошиті кулями, зі слідами крові... Я розумію, якою ціною нам далася ця свобода, і доземно вклонятимуся до кінця свого життя нашим Збройним силам. Вони — наше все», — підсумовує Ольга.

Херсонка Ольга Чупікова

«Я точно знаю, що таке воля, і ніколи не виїду за кордон»

Звільнення Херсона стало для херсонки Олі Чернишової подією, у яку їй було важко повірити через острах ворожих провокацій.

«Ми ловили інтернет, бачили, що звільняють села, але не вірили, що це станеться так швидко. Це було, як сніг на голову. Найважливіший спогад — коли побачила знайомих хлопців-військових у нас на районі. А надвечір  зібралися із сусідами: світла не було, але хто міг — напік хліба. Це було свято з відчуттям полегшення — ми вільні», — пригадує Оля.

Окупація в неї асоціюється з газом, яким російські окупанти труїли мітингувальників.

У часи неволі магазин Ольги перетворився на осередок допомоги місцевим — там безкоштовно роздавали гуманітарну допомогу, зокрема дитяче харчування. Водночас вона переховувала  кількох українських військових, які не встигли виїхати з міста до вторгнення. Один із них навіть працював разом із нею в торговельному залі. А поруч розташовувалася російська комендатура, і комендант часто приходив до магазину з перевірками, чи продають вони за рублі.

Справжній страх від усвідомлення цього ризику прийшов до дівчини вже після звільнення.

Попри те, що її родина виїхала до Норвегії, а самій Олі довелося змінити три місця проживання й сферу діяльності, виїжджати з країни і рідного міста вона не збирається.

«Найголовніше для мене зараз — це бачити прапор Херсона біля прапора України. Я відчуваю, що стала сильнішою й упевненішою. Я точно знаю, що таке воля, і ніколи не виїду за кордон», — підсумовує Оля.

Херсонка Ольга Чернишова

«Окупація асоціюється зі звуком заведеного двигуна припаркованої автівки»

Для волонтерки Наталії Шушлянікової визволення Херсона закарбувалося в пам’яті не стільки датою 11 листопада, як суцільним тижнем неймовірного єднання.

«У перші години й дні  після звільнення Херсона до нас звернулися з допомогою багато людей. Ми не йшли з роботи, ми були в офісі, бо  з усіх боків приїжджали люди на автівках: привозили гуманітарку, подарунки, дитячі малюнки та листи. Я стільки не обіймалася за все життя!» — пригадує Наталя.

Окупація асоціюється в Наталії із певними звуками.

«Перший звук — це суцільна тиша. Другий — стукіт метронома. А третій звук, який для мене і зараз є найстрашнішим — це заведена автівка з двигуном, який запущений і продовжує працювати. Так приїжджали за людьми, щоб забрати їх на підвал. Цей тригер залишився до сьогодні».

Попри щоденні обстріли, Наталя помічає й дуже цінує те єднання, яке склалося у прифронтовому Херсоні між звичайними херсонцями, представниками ОСББ, комунальниками, мобільними та кризовими бригадами та адміністрацією.

«Наша праця не даремна, і я щиро вірю в перемогу», — підсумовує Наталя.

Херсонка Наталія Шушлянікова

На питання, чи вірить у звільнення, відповідав: «Я не вірю, я знаю»

Для рок-музиканта та будівельника Бориса Гойни день 11 листопада 2022 року закарбувався в пам'ять як мить, коли після тривалого задушливого заперечення нарешті вдалося зробити перший вільний подих.

«Я ледве не спалив двигун свого скутера. Бо ми настільки хотіли повсюди бути в той день! Запам'яталося, як дружина плаче в шоломі й хоче витерти сльози, а не виходить — шолом закритий. Приїжджає, у неї все обличчя мокре, така радість була! У мене всю окупацію було відчуття, ніби мене замкнули в ящику, де важко дихати. І от 11-го таке відчуття — що я вдихнув», — згадує Борис.

Під час окупації Борис разом із дружиною та друзями ризикували життям, аби протистояти ворогу та допомагати українським військовим.

«Їздив на скутері, телефон у кишеню, тільки щоб камера стирчала, і проїжджаєш повз місця, де "орки" перебували. Потім познайомився з військовою розвідкою, і вже можна було напряму з ними спілкуватися й передавати дані», — розповідає він.

Вже у вільному, але щоденно обстрілюваному Херсоні Борис разом із напарником та другом Ернестом Сафоновим допомагав військовим збивати ворожі дрони. Проте окупанти вполювали його двічі з різницею у два тижні, і востаннє — зі значною шкодою для здоров’я.

«Перший дрон, на щастя, врізався в сітку й вибухнув. Обійшлося маленькими осколками в ногу, так вони в ній і залишилися. А через два тижні ми з Ернестом поїхали супроводжувати волонтерів і нарвалися на так званого "ждуна" на оптоволокні. Побачили його в останню мить прямо перед лобовим склом. Весь удар я прийняв на себе — він вдарив у праву сторону машини. Якби був без бронежилета, мене б просто перерізало».

Борису дуже пощастило, що назустріч їхала швидка. Йому затягнули турнікет на нозі, але кровотеча не припинялася... У лікарні він постійно повторював: «Хлопці, будь ласка, врятуйте руку, я піаніст!».

Музикою Борис займається з 8 років, з 1990 року на сцені — рок-музикант, композитор... Коли отямився після операції, зрозумів: правої руки немає, і це засмутило його навіть більше, ніж втрата ноги... Але він не занепав духом.

«Ліва рука ціла! Значить, будемо розробляти, грати на клавішах, робити аранжування на комп'ютері або пересяду на гітару. Себе жаліти — це неконструктивно. Треба будувати життя далі», — каже Борис.

Сьогодні, нещодавно виписавшись зі стаціонару, він продовжує творити, створює музично-візуальні композиції та чекає на перемогу.

Херсонець Борис Гойна

«Мене в окупації питали: "Ти віриш, що нас звільнять?". Я казав: "Я не вірю, я знаю". Бо по-іншому бути не може. І зараз так само: я чекаю на перемогу й роблю все, що можу».

Читайте більше історій херсонців:

• Херсонські маки, кавуни та торт «Херсон»: як переселенці зберігають дух Херсонщини
• Від багаторічної допомоги армії – до опіки над важкохворими дітьми. Історія волонтерів Соколовських з Херсонщини
• Від блакитного ларька в Херсоні до бренду. Як херсонка стала креативною директоркою кавової компанії?
• “Їдуть танки, а ми думаємо, як землю кормити”. Фермер з Херсонщини – про окупацію, волонтерство, полон та шлях до виїзду