“Їдуть танки, а ми думаємо, як землю кормити”. Фермер з Херсонщини - про окупацію, волонтерство, полон та шлях до виїзду

Фермер із тимчасово окупованої Херсонщини Олександр залишався у своєму селі на лівобережжі області від початку повномасштабного вторгнення до кінця 2024 року. З міркувань безпеки точне місце його перебування не вказується. За цей час він, як розповів “Вгору”, займався волонтерством, допомагав місцевим жителям, пережив затримання та допити російськими військовими. Після майже трьох років життя під постійним тиском і небезпекою він виїхав з тимчасово окупованої Херсонщини та повернувся на підконтрольну Україні територію.

Як почалося широкомасштабне вторгнення у вашому селі?

Ми працювали. 20 лютого 2022 року ще забирали селітру з Херсона, готувалися до сезону. Бо вклали в неї 1,5 чи 2 мільйона гривень. Було таке відчуття, наче щось буде, але ніхто не розумів масштабів. Думали, танки приїхали - і скоро поїдуть. А потім просто все зупинилося.

Перші днів десять ми ще нічого не робили. Потім уже почали виходити, але було страшно.

Пам'ятаю, як знайомий працював за селом. І в цей момент їхали російські колони - танки, техніка. Він подзвонив і каже: “Що робити?” А зв’язок тоді ще нормально працював. Я йому кажу: “Стій і не рухайся!”. Він стояв. І вони проїхали повз. 

Спочатку ми ще намагалися якось тримати господарство. Потім стало зрозуміло, що нормально працювати вже не вийде. Ми перестали обробляти землю, не вносили добрива. Було багато страху та невизначеності.

Поле фермера на Херсонщині. Фото з архіва Олександра

Що робив на початку окупації?

Я волонтерив. Їздив на своїй машині, за свій бензин. Возив ліки людям, інколи найнеобхідніше. Страшно було виїжджати, але не їхати теж не міг. Бо люди справді потребували допомоги. Також роздавав людям муку. На млині можна було обміняти пшеницю на муку.

Підтримайте роботу редакції, долучайтесь до Спільноти, щоб ми надалі могли розвінчувати фейки окупантів.

Як відбувалося затримання?

Мене забирали кілька разів. Допитували, били. По ногах били, по колінах. Хотіли, щоб я не міг нормально ходити. Били по тілу, були удари по ребрах, по внутрішніх органах - я вже навіть не все пам’ятаю, але було жорстоко.

І постійно - погрози. Якось вивели з автоматниками начебто розстрілювати на площі. Вимагали допомагати відновлювати пам'ятник Леніну. А я сам багато років тому допомагав його демонтувати. А тоді вони мене 4 дні виводили його ж ремонтувати. Сказали, будуть розстрілювати, а якщо не хочу, щоб поносив трохи відра. Я там 3 - 4 відра подав, а вони ще й сфотографували. Це було під тиском і там вже не було вибору.

Фото з окупаційних медіа

Вимагали ще, щоб я “працював”, давав інформацію. Я говорив, що я простий фермер, хочу працювати на своїй землі, і щоб не було війни.

Деякі полонені могли ще якось відбутися допитами й побиттями. Людей постійно змінювали: одних випускали, замість них привозили нових на допити. Людей тримали, допитували, застосовували силу, а потім звільняли, коли вже не бачили від них користі, і завозили інших.

Якщо людина говорила зайве - її могли вже відправляти далі, зокрема в Крим. І це стосувалося тих, кого вважали або надто обізнаними, або тими, хто міг щось “здати” чи розповісти більше. 

Потім мене з СІЗО звільнили. Зав'язали очі. Відвезли в сусідній населений пункт і викинули. Це було десь 12 км від дому. Я пішки пішов до себе в село. Чотири години городами, трохи по трасі - і вже вдома.

Потім знову почали приїжджати додому та допитувати. Ставили до стінки.

Чому не виїхав одразу після цього?

Ми всі думали, що це тимчасово. І тому залишалися. Було постійне відчуття: ще трохи - і все закінчиться, настане мир, будемо далі фермерувати.

Як вдалося виїхати?

Це був складний маршрут. Спочатку треба було просто виїхати з окупованої території. Це найважче. Потім уже були інші етапи, інші країни, перевірки.

Я виїхав наприкінці 2024 року. Було коротке “вікно” десь на 3 - 4 дні, коли на блокпостах майже не перевіряли виїжджаючих. 

Як проходили блокпости?

Дуже залежало від ситуації. Треба було правильно говорити, правильно пояснювати, куди їдеш. Казав, що їду ненадовго та невдовзі повернуся. Бо російський паспорт я не брав. І мене за це дуже тиснули раніше. Але коли виїжджав - уже якось так склалося, що обійшлося без цього.

Які були відчуття, коли опинився в Україні?

Коли приїхав, відчув, що вдома. Люди, менталітет, спілкування - це не купиш. Україну треба любити. Мені подобається цей український “двіж”. Я радий, що я тут, хоча й доводиться їздити по роботі за кордон часто.

Після виїзду з окупації на підконтрольну Україні територію. Фото з архіва Олександра

А так би я жив на Херсонщині і нікуди не виїжджав. Я її дуже любив. Перший час я навіть не міг це прийняти. Найважче було - це все залишити й усвідомити. А потім якось поступово відпустило.

Які плани на майбутнє?

Хочу повернутися додому. На Херсонщину. І знову працювати на своїй землі.