Херсонські «Стіни» розпочали подорож Україною

9 травня у тернопільському креативному кластері Na poshti вперше презентували новий український мальопис «Стіни» – графічний роман про культурну спадщину Херсонщини, яка сьогодні перебуває в окупації, під загрозою руйнування або вже частково втрачена через війну. Це та спадщина Херсонщини, що стала відомою далеко за межами регіону завдяки людям, які роками її досліджували, популяризували й захищали:  «Кам’яні вишиванки» Нової Каховки, будинок художниці Поліни Райко в Олешках, фортецю Тягинь, археологічну пам’ятку на березі Дніпра, яка сьогодні перебуває під постійними обстрілами. Колись про цю спадщину знали переважно фахівці та культурні активісти, а сьогодні кожна з цих історій – важливий символ переосмислення українського Півдня поза колоніальними російськими наративами.

«Вгору» розповідала, як виникла ідея об’єднати три історії в один мальопис. Тепер вже можна потримати книгу в руках, побачити виставку й зрозуміти, що «Стіни» – не просто історія про пам’ятки чи про втрати. Вона про людей, які продовжують тримати пам’ять навіть тоді, коли до самої спадщини вже неможливо фізично доторкнутися.

Презентація мальопису і виставка стали фінальною подією чотириденного воркшопу, який провели у Тернополі херсонці – громадські організації «Центр культурного розвитку «Тотем», «Культурний центр Україна-Литва» та «Новокаховське товариство охорони культурної спадщини». Вони запросили культурних активістів, музейників, освітян та фахівців зі спадщини з прифронтових регіонів України – Херсона та Херсонщини (Берислав, Нововоронцовка, Нова Каховка), Сум, Охтирки, Запоріжжя, Дніпра, Кривого Рогу, Чернігова. Дехто з учасників добирався до воркшопу понад дві доби, переживши чотири евакуації з потягів, які зупинялися через загрозу обстрілів. Проте очікування виправдалися: за чотири дні сформувалася спільнота людей із дуже схожим досвідом – тих, кому болить, коли поруч із ними руйнується або зникає спадщина, яка ще вчора була частиною повсякденного життя громад.

Для когось це історичні будівлі.
Для когось – музеї.
Для когось – цілі пласти локальної пам’яті.

І головне питання, яке звучало протягом цих чотирьох днів: як працювати зі спадщиною, яка зараз недоступна? Як не дозволити їй зникнути – не лише фізично, але й із нашої пам’яті?

«Кам’яні вишиванки» Нової Каховки у формі мальопису на виставці «Стіни». Фото: Тотем

Від Конвенції Фаро до реальних історій Херсонщини

Під час лекцій команди трьох організацій ділилися власним досвідом адвокації культурної спадщини – тобто практиками, які допомагають не лише досліджувати чи популяризувати пам’ятки, а й реально впливати на їх захист та зміну ставлення до них у громадах. Йшлося про дуже різні інструменти: залучення науковців до досліджень, а волонтерів – до розкопок і реставрації, створення архівів і фіксації руйнувань, мистецькі проєкти та освітні кампанії, розмови з місцевими жителями та звернення до органів влади. Однією з важливих тем стала Рамкова конвенція Ради Європи про значення культурної спадщини для суспільства – так звана Конвенція Фаро, яку Україна ратифікувала у 2013 році.

«Конвенція Фаро стала дуже важливим поворотом у розмові про культурну спадщину. Якщо раніше міжнародні документи говорили переважно про самі об’єкти – як їх охороняти, реставрувати чи обліковувати, – то Конвенція Фаро вперше поставила в центр людину та її право на спадщину: право знати її, взаємодіяти з нею, берегти її й брати участь у рішеннях щодо неї.

І це дуже змінює оптику. Бо коли росіяни руйнують українські музеї, пам’ятки чи історичні середовища – йдеться не лише про пошкодження «об’єктів культури». Йдеться про порушення прав людей. Нашого права на пам’ять, на власну історію, на зв’язок із місцем, де ми живемо.

Так само це означає, що захист спадщини – не справа вузького кола експертів. Кожна людина має право реагувати на порушення цього права – звертатися до органів влади, до поліції, прокуратури чи суду. Бо спадщина – це не щось чуже або «державне». Це те, що належить всьому суспільству і разом з тим кожному з нас», – розповідає Ліза Євсеєва, архітекторка, ГО «Новокаховське товариство охорони культурної спадщини», Heritage Monitoring Lab.

«Спадщина на часі» – саме це хотіли донести автори виставки і мальопису «Стіни». Фото: Тотем

Поле адвокації: що може зробити кожен

Впродовж воркшопу було важливо не лише дізнатися щось нове про захист спадщини, але й побачити та відчути своє місце – що можеш зробити саме ти? Однією з вправ було не лише роздивитися та вивчити «поле адвокації», але й позначити  на ньому ту сферу, де ти почуваєшся найбільш природно, де можеш бути корисним і розкрити свій талант. Таким чином «поле адвокації» стало простором, де кожен може знайти свою роль у захисті культурної спадщини: хтось уміє документувати, хтось – оцифровувати і створювати архіви, хтось розробляє авторські майстер-класи, а хтось геніально проводить екскурсії чи працює з дітьми. Можливо, саме ця вправа стала однією з найважливіших, бо показала: робота зі спадщиною – це не лише про фахівців чи чиновників, на яких можна зручно перекласти відповідальність. Це про спільноту.

Форми та практики долучення до роботи зі спадщиною можуть бути найрізноманітнішими. Одну з таких практик учасники змогли спробувати одразу: організатори запросили майстрів творчої майстерні Love Mosaic провести майстер-клас із мозаїки за мотивами творчості Поліни Райко, розроблений у 2025 році у співпраці з Центром «Тотем». Майстерня Love Mosaic була вимушена релокуватися з Дніпра, але не лише відновила свою роботу в Україні, але й створила нові майстер-класи та набори, натхненні мозаїчними панно Алли Горської в Донецьку чи мозаїками Маріуполя. І це також форма збереження пам’яті та культурної спадщини.

Майстер-клас із мозаїки за мотивами творчості Поліни Райко. Фото: Тотем

Мальопис як спосіб говорити про складне

Одна з ключових тем воркшопу – пошук нових інструментів роботи зі спадщиною в умовах війни. Учасники говорили про оцифровку об’єктів та архівів, створення віртуальних музеїв і 3D-моделей, документування злочинів проти культурної спадщини, авторські освітні формати та мистецькі практики. Власне, мальопис «Стіни» став одним із таких інструментів. Зразки українських та світових графічних романів, які говорять про складну історію мовою образів та емоцій, постійно були присутні в просторі воркшопу та виставки – мальописи «Коротка історія довгої війни» Маріам Найем та «Тиранія» Тімоті Снайдера, мальопис «Іменем міста», створений у Харкові після початку повномасштабного вторгнення, і ще багато потужних та сучасних творів, на які орієнтувалися автори мальопису «Стіни».

«Ми свідомо не хотіли робити якусь суху методичку по роботі зі спадщиною чи туристичне видання типу «подивіться як було красиво, а зараз лишається лише сісти й заплакати». Нам було важливо створити живу історію, яка зможе говорити з людьми – особливо з молоддю. І на допомогу прийшла форма мальопису, графічного роману – саме зараз, коли багатьом людям складно сприймати великі тексти, але водночас є величезний запит на особисті й чесні історії. Мальопис «Стіни» саме про це – про сам процес боротьби за спадщину. Про дуже живих людей. Про помилки й сумніви. Про вигорання. Про дивні збіги й майже детективні історії. Про маленькі перемоги, які врешті змінюють дуже багато», – говорить кураторка проєкту Олена Афанасьєва. 

Олена Афанасьєва, кураторка проєкту «Стіни», авторка й одна з художників розділу мальопису про будинок Поліни Райко. Фото: Тотем

Видихнути та згадати, навіщо все це

Для людей з прифронтових міст воркшоп став не лише навчанням, але й можливістю ненадовго видихнути. Саме тому організатори включили в програму зустрічі з місцевими культурними ініціативами, але не в самому Тернополі, а в навколишніх селах. Запам’яталися відвідини маленького Козівського замку, де місцеві активісти разом із командою ГО «Інститут міської культури» поступово перетворюють руїни на простір локальної історії та культури. Вразило маленьке (з населенням менш як 1000 людей) село Вікно, в історію якого колись закохався Сергій Ткачов – педагог, філолог за освітою, але зараз харизматичний краєзнавець й творець музею історії села, під який сільська рада віддала цілий поверх своєї будівлі. Тепер навколо сільського музею виникають не лише локальні мистецькі події: в цьому році тут вже відбудеться міжнародна артрезиденція.

Для тих, хто працює в ситуації постійної загрози, цей досвід був не менш важливим за лекції – змога на власні очі побачити, що культура може проростати навіть у маленьких селах. Що локальна ініціатива справді змінює простір. Що пам’ять може бути живою, і що насправді спадщина – це люди.

Зустрічі з місцевими культурними діячами, які опікуються спадщиною на Тернопільщині. Фото: Тотем

«Стіни» поїдуть далі

Після Тернополя мальопис і виставка подорожуватимуть Україною – зокрема прифронтовими регіонами та громадами, де тема збереження культурної спадщини сьогодні звучить особливо гостро. Наступні події заплановано в Херсоні, в безпечних просторах. 

Також «Стіни» завітають до хабів переселенців із Херсонщини. Історії в мальописі «Стіни» розповідають про спадщину, яка постраждала не лише від обстрілів, але й від повені внаслідок підриву дамби Каховської ГЕС, тому у хабі «Південь» у Львові виставка відбудеться 6 червня, до рокових цієї масштабної трагедії. 

Проте «Стіни» – це не лише про втрати та минуле. 

Це про те, як культура допомагає людям залишатися спільнотою навіть після втрати дому. Про те, як пам’ять стає формою опору.

І про те, що іноді стіни продовжують тримати нас навіть тоді, коли їх більше немає. 

Публікація підготовлена за підтримки Програми «Партнерство за сильну Україну», яку фінансують уряди Великої Британії, Естонії, Канади, Норвегії, Фінляндії, Швейцарії та Швеції. Зміст публікації є виключною відповідальністю його авторів та ГО Центр культурного розвитку «Тотем» і не обов’язково відображає позицію Програми та/або її фінансових партнерів.

Програма «Партнерство за сильну Україну» – це багатостороння донорська ініціатива, яку фінансують уряди Великої Британії, Естонії, Канади, Норвегії, Фінляндії, Швейцарії та Швеції. Мета Програми – посилення стійкості України в умовах російської агресії через надання критично важливої підтримки громадам у співпраці з українськими органами державної влади, громадянським суспільством, медіа та приватним сектором.