«Тільки не з Росією». Будні прифронтового села
«Від цієї стрільби голова, нерви... Діти поневіряються по всьому світу... Та що ж тут розказувать – тут треба пожити, побачити».
Місцева жителька махає рукою і спрямовує свій велосипед із великою коробкою гуманітарки додому.
Цього дня в центрі села зібралися всі – бо Червоний Хрест привіз продуктові набори. Однак отримати їх, як і іншу гуманітарну допомогу, без додаткових безпекових заходів не можна. Коли до волонтерів стікається все село, людей просять телефони залишити вдома або вимкнути, щоб ворог не міг відстежити скупчення людей в одному місці. Швиденько приходять, розбирають та й сидять по хатах.
Сьогодні отримували продукти, вчора дрова.
«Аж з Харкова дві фури дров привезли, щоб ми зимою не замерзали, – розповідає немолодий чоловік, перевозячи свою частину. – Оце по тисячу чурбаків на сім'ю – на дві. Навіть ці тачки як гуманітарку давали – одну тачку на три сім'ї. Ось і дрова перевезти...»
Без гуманітарної допомоги тут не вижити, бо роботи немає.
«Я на винзаводі працювала в совхозі, в лабораторії, – розповідає місцева пані. – А зараз винзавод розбили. Все розбили. Навіть не знаю, як воно далі буде і що воно буде. Усім волонтерам, які привозять, дякую дуже».
Не тільки винзавод постраждав – постріляно пів села. Багато хто виїхав – рятували дітей, старих і хворих. Але двоє тяжкохворих залишились – одна лежача людина, один онкохворий. Селяни, кажуть, що наодинці зі своїми хворобами вони не залишаються – волонтери й адміністрація надають допомогу: ліжко, постіль, памперси. І дякують волонтерам, які забезпечують село та його мешканців усім потрібним.
Сьогодні в селі живе 115 людей, з них 26 внутрішньо переміщених. Бо для тих, чиє житло опинилося «на нулі», тут більш безпечно навіть попри обстріли.
Пані з селища Янтарного розповідає, що спочатку вони з чоловіком поїхали в Польщу до дітей, перезимували там, а потім повернулися на батьківщину:
«Дуже важко в чужій країні, дуже важко. Нас не розуміють, спілкування ніякого немає. А тут хоч і стріляють, але серед своїх людей. У нас тут родичі й нас прийняли».
Допомагають одне одному попри власні трагедії, адже похоронки не оминають село. І мати, яка два місяці тому втратила сина-військового, не стримує сліз…
Згадуючи про життя в окупації, селяни кажуть: вірили, що тут росіяни не залишаться. І завжди казали, що наші прийдуть, за що загарбники презирливо називали їх «ждунами». А вони й не приховували, що чекали на ЗСУ. Російські військові не базувалися в селі – були в Білозерці. Однак кожні два тижні приїздили, перевіряли документи. Звісно, батьки, у кого дівчата досить дорослі, боялися, але якось обійшлось. А от хлопцям діставалося: забирали, вивозили, потім десь посеред дороги викидали. А одна молода дівчина з дитиною втекла, бо росіяни щось там знайшли в її телефоні, порвали її сім-карту, телефон розбили.
«Ми не мали права навіть вийти на дорогу, посидіти, побалакати», – розповідають люди.
Після втрати села росіяни почали його бомбити. Однак життя у вільній країні, навіть під обстрілами, не можна порівняти з тими жахами, які приніс українцям «руський мір»:
«Краще така свобода, ніж їхня окупація. Що ж зробиш? Нічого. Ми сиділи місяць, навіть більше, без води, без світла, без газу. Нічого. Вижили. Ми готові сидіти так. Лише тільки не з Росією. Так і живемо. Налаштовані на перемогу».
Попервах по селу гатили з мінометів, а зараз міномети вже не дістають – тепер з «Градів» стріляють. І наслідки обстрілів око одразу помічає – он розбита машина стоїть.
Місцеві кажуть, що молять Бога: хай краще прилітає в сади, поля. А там – просто жах: посадки знищені, дерева валяються, повсюди ями від «прильотів», згарища –влітку горіла трава, горіли сади та виноградники. Кажуть, якщо обстріли припиняться зараз, то відсотків 70 дерев у садах доведеться викорчувати. Але розуміють, що це ще не кінець.
Декілька разів обстрілювали запальними снарядами – тоді швидко збирається вся громада гасити вогонь:
«У нас є група в інтернеті, там одразу дають сповіщення – і ми всі збираємося. Люди в нас доволі самоорганізовані. Ні крику, ні шуму. Якщо щось трапилося, то, звісно, йдемо рятувати, тушити. Ну, як без цього, якщо ми зараз не будемо допомагати один одному?»
Але попри постійну небезпеку, багато людей виїжджати нікуди не збирається.
«Надіємося на перемогу. Все буде добре», – кажуть на прощання.
