«Тільки не з Росією». Будні прифронтового села

«Від цієї стрільби голова, нерви... Діти поневіряються по всьому світу... Та що ж тут розказувать – тут треба пожити, побачити».

Місцева жителька махає рукою і спрямовує свій велосипед із великою коробкою гуманітарки додому.

Цього дня в центрі села зібралися всі – бо Червоний Хрест привіз продуктові набори. Однак отримати їх, як і іншу гуманітарну допомогу, без додаткових безпекових заходів не можна. Коли до волонтерів стікається все село, людей просять телефони залишити вдома або вимкнути, щоб ворог не міг відстежити скупчення людей в одному місці. Швиденько приходять, розбирають та й сидять по хатах. 

Сьогодні отримували продукти, вчора дрова.

Без гуманітарної допомоги тут не вижити, бо роботи немає.

Не тільки винзавод постраждав – постріляно пів села. Багато хто виїхав – рятували дітей, старих і хворих. Але двоє тяжкохворих залишились – одна лежача людина, один онкохворий. Селяни, кажуть, що наодинці зі своїми хворобами вони не залишаються – волонтери й адміністрація надають допомогу: ліжко, постіль, памперси. І дякують волонтерам, які забезпечують село та його мешканців усім потрібним.

Сьогодні в селі живе 115 людей, з них 26 внутрішньо переміщених. Бо для тих, чиє житло опинилося «на нулі», тут більш безпечно навіть попри обстріли.

Пані з селища Янтарного розповідає, що спочатку вони з чоловіком поїхали в Польщу до дітей, перезимували там, а потім повернулися на батьківщину:

Допомагають одне одному попри власні трагедії, адже похоронки не оминають село. І мати, яка два місяці тому втратила сина-військового, не стримує сліз…

Згадуючи про життя в окупації, селяни кажуть: вірили, що тут росіяни не залишаться. І завжди казали, що наші прийдуть, за що загарбники презирливо називали їх «ждунами». А вони й не приховували, що чекали на ЗСУ. Російські військові не базувалися в селі – були в Білозерці. Однак кожні два тижні приїздили, перевіряли документи. Звісно, батьки, у кого дівчата досить дорослі, боялися, але якось обійшлось. А от хлопцям діставалося: забирали, вивозили, потім десь посеред дороги викидали. А одна молода дівчина з дитиною втекла, бо росіяни щось там знайшли в її телефоні, порвали її сім-карту, телефон розбили.

Після втрати села росіяни почали його бомбити. Однак життя у вільній країні, навіть під обстрілами, не можна порівняти з тими жахами, які приніс українцям «руський мір»:

Попервах по селу гатили з мінометів, а зараз міномети вже не дістають – тепер з «Градів» стріляють. І наслідки обстрілів око одразу помічає – он розбита машина стоїть. 

Місцеві кажуть, що молять Бога: хай краще прилітає в сади, поля. А там – просто жах: посадки знищені, дерева валяються, повсюди ями від «прильотів», згарища –влітку горіла трава, горіли сади та виноградники. Кажуть, якщо обстріли припиняться зараз, то відсотків 70 дерев у садах доведеться викорчувати. Але розуміють, що це ще не кінець.

Декілька разів обстрілювали запальними снарядами – тоді швидко збирається вся громада гасити вогонь:

Але попри постійну небезпеку, багато людей виїжджати нікуди не збирається.