Під червоним прапором винищували нашу націю

Про неосвіченість в історії, української зокрема, ми вже чули не раз. Ще горезвісний „історик” Д.Табачник „засвітився” своїми пропаґандивними висловами, які біля історичної правди навіть близько „не ночували”.

Але це був час української „смути”, коли не тільки Табачник доводив своє незнання з історії України, але й такі „поважні” авторитети, які займали найвищі посади держави В.Янукович та В.Литвин. Ці два персонажі, навіть після ухвалення ВРУ про Голодомор, заперечували визнаний Ґеноцид українського народу – перший у Бруселі, а другий у Москві.

Незнання історії України (або „знання” її лише за підручником „Короткого курсу історії ВКП(б)”) торкалоcя переважно політиків ще до Евромайданівського періоду. Можна було очікувати, що після революції 2013-14 рр. вже серед політиків не буде людей, які б були повними аналфабетами в знаннях української історії. На жаль – не так склалося, як гадалося.

Мова йде не про політика республіканського „пошиву”, але явище неосвічености можна знайти і на обласному, чи районному рівні. Конкретно – про депутата Миколаївської обласної ради Миколу Скорого, який, певно, забувся, в якій країні він живе.

Заява „товариша” Скорого перед народними обранцями області: „Я комуніст, у мене є своя партія і свої прапори. Це ваш прапор. Це моя думка. Під ним німців у Львові зустрічали.”

Не будемо заторкувати питання того, як Скорий себе виправдає в тому, що він член партії, яка заборонена в Україі – це справа інших оранів. Нас може вразити цілковито неадекватна реакція на український прапор, яка є свідченням великої прогалини знань з історії української боротьби за незалежність. Про Скорого можна сказати: Чув дзвін, та не знає де він!

Звичайно, що під час окупації України Німеччиною 1941 р. появилися, вперше від 1917 р., жовто-блакитні прапори, але вони мали символізувати відновлення Української державности, яку знищили большевицькі окупанти. Неграмотний в історії власного народу Скорий навіть не знає, що у ті тяжкі часи для України та інших окупованих тзв. союзних республік часи уяви про „соціаліста” Гітлера були іншими, ніж була дійсність.

Гадаю, що не тільки миколаївський депутат не знає, що з національними прапорами зустрічали німців 1939-41 рр. не тільки у Львові, але й в Парижі, Відні та в інших „незалежних” країнах, бо з Гітлером поєднували інші цілі ніж їх мав сам ф’юрер. Словаччина, наприклад, удостоїлася навіть власної Дежави, яка стала союзником гітлерівської Німеччини, а Угорщині нацисти дозволили захопити Карпатську Україну, борців якої знищила численна угорська армія. І досі нікому у країнах, які „вітали Гітлера” під своїми прапорами, не спало на думку відмовлятися від національного прапора.

Не зашкодить нагадати Скорому і йому подібним, що українці, як і багато інших поневолених большевиками народів вбачали у Гітлерові надію на відновлення або здобуття національної держави. Саме таку надію мали українські націоналісти, коли 30 червня 1941 у Львові на Національних зборах Ярослав Стецько зачитав Акт відновлення Української Держави. Національні збори обрали Я. Стецька головою виконавчого орґану відновленої Української Держави і уповноважили сформувати особовий склад уряду.

Та німецькі фашисти-загарбники виявилися не інакшими, ніж їхні ідейні побратими – московські большевики. Різниця хіба в тому, що комуністи ліквідували здобутки УНР поступово, через „незалежну” УРСР, до „Союзної республіки”, а вже потім заповнювали українцями концентраційні табори на Соловках, в Сибірі та де інде, а в 1937-38 рр. остаточно зруйнували українську інтеліґенцію, включно з Українською Автокефальною Церквою. Нацисти поспішили з ліквідацією Української Держави, вони вже 11 днів після проголошення (12.7.41 р.) Акту про відновлення Української Держави заборонили її, а членів щойно сформованого уряду арештували і запроторили у концентраційні табори, в яких ті, що пережили, були звільнені під кінець Другої світової війни. Підсовєтські ж новороджені українські патріоти і після переможної війни опинились у тзв. трудових таборах (так назвали большевики свої концентраційні табори по всій території СССР), звідки мало-кому вдалося потрапити на рідну землю.

Член забороненої компартії не знає, що під історичним державним прапором солдати Української Повстанської Армії боролися з німецьким окупантом, а після його поразки аж до 1956 р. воювали з комуністичним московським загарбником. До Скорого, як і до багатьох інших, яких він, певно, заступає в Обласній раді не дійшла інформація про Голодомори 1923-24, 1932-33, 1946-47 рр.. Ці голодомори були результатом большевицької окупації, а відбувались сплановано під червоним прапором, який Скорий вважає своїм. Іншими словами – для комуніста Скорого злочином є «вітання» під національним прапором, а вбивство під прапором,колір якого був свідченням пролиття крові мільйонів людей, можна замовчати.

На жаль, навіть після 25 років в Україні ще знайдуться неграмотні громадяни, які вболівають не за свою многостраждальну Україну, але за фантомного „брата”, який ніколи не був навіть спорідненим, чи далеким родичом. Персона М.Скорого та йому подібних активізують питання: для чого людям українське громадянство, якщо вони не сприймають державу Україна, її мову, її культуру й історію? До цієї проблеми звертався вже майже 100 років тому найвидатніший і заборонений у совєтські часи історик Михайло Грушевський.

Відомий журналіст Сергій Грабовський у статті „Непарадні роздуми до ювілею референдуму” (г. День, 1.12.16 р.) наводить дуже актуальне в Україні розуміння істориком, Головою Центральної Ради Української Народної Республіки М. Грушевським того, що собою становить громадянин України, вірніше – хто ним є, чи може бути.
«Грушевський не відлучав від українства «несвідомих», як він писав, «наших земляків»; а от ті, хто начебто належить за походженням, але не хоче бути українцем, хто свідомо переходить до іншої національної спільноти, хто живе на українській землі, але для нього вона лише частина «великої Росії», той для Михайла Сергійовича не вписувався в коло українців».

Миколаївський обласний депутат Скорий сам задокументував, що він не вписується в коло українців, а, згідно з опитуванням, таких можна нарахувати біля 10%.

Коли б ми жили у совєтській системі, без закордонних паспортів, а колгоспники взагалі не мали паспортів, то була б проблема задовольнити бажання п’ятої колони. Сьогодні ж кожен громадянин України може отримати закордонний паспорт (окрім кримінальних, які відбувають покарання) і може виїхати до улюбленого близького закордоння. А прихильникам забороненої Компартії було б найкраще попросити політичного притулку у Північної Кореї.

Не можна дозволити, щоб в часі війни, коли щодня когось вбивають, чи калічать лише за те, що він обороняє українську територію під національним прапором, неграмотні персонажі ображали, чи осквернювали не тільки державу, але й її символіку. Вже найвищий час не тільки визнати факт існування війни Росії проти України і на основі того брати до відповідальности всякі антидержавні вислови, чи пропаґанду, яка шкодить державі.

Важливо, щоб в часі неогошеної війни Росії проти України недозволити жодним гібридним, чи «домородженим» персонажам ображати не тільки державну символіку, але й патріотів, які поклали своє життя за цю державу. За символіку щодня гинуть, або зазнають важких поранень, наші патріоти у збройних силах, у добровольчому та волонтерському русі.

Історія боротьби українців за свою незалежність саме в часі існування Української Народної Республіки вчить нас, як не слід поводитись та діяти, а слова Голови Центральної Ради УНР М.Грушевського повинні насторожувати нас його актуальною порадою: «…Я вважаю, що та стадія українського життя, в яку ми ввійшли, вимагає високого морального настрою, спартанського почуття обов’язку, певного аскетизму і навіть героїзму від українських громадян. Хто не може відповісти сим вимогам, той не гідний того великого часу, який ми переживаємо. Хто хоче бути гідним громадянином, той мусить видобути з себе сі моральні сили. Царство свободи здобувається також сильним примусом над собою, як і царство Боже, обіцяне колись вірним християнам».

Це, певно, найкраща порада тим, хто вважає, що він патріот України, а вживає не державну українську мову, але мову окупанта, який саме свою мову вважає причиною аґресії, яка спричинила понад 10 тисяч жертв та мільйони страждаючих; хто знає історію імперії краще, ніж історію своєї незалежної країни; хто пропаґує, просуває культуру окупанта – своєї ж не знає, хоч вона краща і старша.

Зрештою, «примус над собою» в сучасній Україні повинен допомогти кожному громадянинові України, незалежно від його етнічного, чи релігійного коріння, знайти свою окремішність та свободу, свою можливість вільного розвитку у «царстві» -Незалежна Україна. А це буде гідним вшануванням тих, хто поклав своє життя за це царство в Революції Гідности та на фронті з аґресором-хижаком.