​Знайшли свою долю. Історія кохання військового та продавчині з Херсонщини

Війна завдає  багато болю, але водночас вчить цінувати звичайні речі та помічати доленосні моменти там, де їх зовсім не очікував. Іноді буденна справа чи навіть випадкова покупка може стати початком нового життя. А випадкова зустріч переростає у міцну та щиру історію кохання. Саме так сталося з Петром і Мариною Дзензурами. Про історію їхнього кохання дізнавалися журналісти Вгору

​Їхав по ліхтарик, а знайшов кохання

​Марина з Петром познайомилися в її рідній Миролюбівці на Херсонщині. Петро з перших днів повномасштабної війни пішов до ЗСУ добровольцем і спочатку служив на обороні Миколаєва, а після звільнення Херсонщини його бригаду перевели до сусіднього з Миролюбівкою села. Закінчувався 2022 рік. Марина на той момент була розлучена і мала двох дітей від попереднього шлюбу. Сину Ярославу – 8, а донечці Насті – 12 років. Працювала Марина у непродовольчому відділі місцевого магазину, куди періодично навідувалися й військові.

Марина, залишившись сама з двома дітьми, звикла бути сильною і самостійною. Не чекала нізвідки допомоги, не шукала плеча, на яке можна спертися – сама стала тим плечем для Насті та Ярослава.

​Коли село нарешті звільнили, вона вперше за довгий час видихнула. На роботу почала ходити з посмішкою, радіючи рідним пікселям на формі деяких покупців. Вона вже звикла до своєї самостійності й навіть почала нею пишатися: "Сама справлюся, сама виховаю, сама вистою". Але доля мала на неї інші плани.

Одного дня хтось із побратимів Петра прохопився, що в Миролюбівці є дуже гарний магазин із широким асортиментом.

Хлопці збиралися поїхати на закупи, а Петро вагався, казав, що йому нічого не треба. А потім згадав, що хотів придбати ліхтарика.

Коли за прилавком магазина він побачив Марину, а вона його, між ними сталося те, що називають коханням з першого погляду.

“Ми дивились одне  одному в очі, і він забув по що  зайшов до магазину, а я – що я тут взагалі роблю”, – згадує першу зустріч Марина.

Командир, який  завітав до крамниці разом з хлопцями, помітив цю іскру і тихенько промовив до Марини : "А Петро у нас не жонатий". І вони пішли.

Петро поспішає на зустріч з коханою

Від першого побачення до освідчення

Марина згадує, як наступними днями мимоволі шукала серед відвідувачів магазину того хлопця з зеленими очима, він так їй сподобався, але Петра з побратимами довго не було. Та через пару тижнів він несподівано завітав.

“І знову ми, як двоє підлітків, не сказати одне одному нічого, тільки дурненько всміхалися”, – розповідає Марина.

Згодом  Петро зайшов і попросив у неї номер телефону, мовляв, хотів дізнатися, чи є в селі житло. Хоча вона здогадалася, – то був лише привід. Але дзвонити одне одному вони довго не наважувалися, поки дівчина не зібралася з духом і зателефонувала Петрові.

“Я дуже дивно себе почувала, ніби знала людину вже довгий час, так легко ішла розмова”, – каже Марина.

Наступного дня її з сином терміново поклали в лікарню, малому робили операцію. Петро весь час був на зв'язку і підтримував її морально. Відтоді вони спілкувалися щодня, але лише телефоном, бо бригада Петра передислокувалася до іншої місцевості.

Але впродовж кількох місяців, кожен день Марини починався з повідомлення від нього "доброго ранку", а закінчувався побажаннями солодких снів.

Чим далі, тим більше вона розуміла, що вже не може без Петра.

Марина ділиться враженнями:

“Йому було цікаво усе: моє життя, вподобання, особливо розпитував про дітей, він не вважав їх якоюсь перепоною в стосунках.”

І от нарешті у Петра видалася відпустка.

На те перше побачення вони збиралися і нервували, ніби школярі.

“Коли цей брутальний дядько біг до мене назустріч із букетом троянд і сміявся як хлопчисько, я вже остаточно здалася, – усміхається щасливому спогаду Марина.

Згодом Петро приїхав знайомитися з її дітьми. Старався справити гарне враження, пам'ятав уподобання дітей, намагався  стати другом.

Доньку і сина вмовляти довго не знадобилося, вони прийняли Петра як рідного. Їм не вистачало людини, яка б була їм підтримкою й авторитетом, – розповідає Марина

Відтоді почалось спільне життя. Бачилися не часто, служба не дозволяла. Але обоє розуміли, що тепер мають один в одному опору.

А в липні на день народження Марини Петро освідчився. Вона погодилась і у серпні 2024 вони офіційно стали подружжям.

Батько Петра прийняв Марину як рідну доньку, та й Петро легко знайшов спільну мову з мамою Марини.

"І я дуже тішуся з того, що ми всі такі рідні  стали", – ділиться Марина.

Петро та Марина зі старшими дітьми

​Подарунок, що змінив професію

До війни Петро працював у взуттєвій майстерні. Йому подобалося доводити до ладу взуття та вироби зі шкіри.

Марина ж любила малювати й робила сама собі манікюр. Петро помітив вогник у її очах і спитав, чи вона не хотіла б цим займатися професійно.

Вона засумнівалася: "Ой, це ж треба навчитися і стільки всього купити треба...", Петро тоді промовчав, а в один із вечорів з’явився на порозі з величезним ящиком.

Сам дізнався, що потрібно майстру-початківцю, придбав необхідне обладнання, лампи, лаки й сказав: "Шукай курси, які тобі до душі, і вперед. Я в тебе вірю".

Так Марина стала майстром манікюру. Петро подарував їй не просто інструменти, він подарував їй віру у власні сили та професію, яку вона щиро полюбила.

А в серпні 2024 року у подружжя народився спільний син Вітя.

​Поки синочок ще дуже маленький, Марина живе в Миролюбівці з мамою та дітьми. Старші Настя і Ярослав теж допомагають.

Тож навіть у декреті Марина продовжує займатися манікюром, суміщаючи роботу з доглядом за малечею.

Петро продовжує службу в 123-й бригаді ТрО, на Миколаївщині, і родина збирається разом то в нього у Миколаєві то в Миролюбівці у Марини.

Разом з дітьми на відпочинку

Кажуть, що протилежності притягуються. Але Марина впевнена – притягуються саме люди близькі за духом. З попереднім чоловіком вони були зовсім різні, мали інші вподобання та погляди на життя. А от з Петром усе інакше. Вони наче на одній хвилі й розуміють одне одного з півслова.

​"Петро довів мені, що сім'я – це головне. Це підтримка, взаємоповага, порозуміння, любов і затишок", – каже Марина.