Станьте її голосом

«Бігла баба берегами, били бабу батогами». Є така скоромовка. Не знаю, скільки поколінь людей на її прикладі вчилися гарному й чіткому мовленню. Скільки людей не особливо замислювалися над змістом.

Втім, коли запитуєш, а що ви тут чуєте, що розумієте? Часто лунає відповідь: ну, це ж просто підібрані слова на «б»; це ж не реальність, це для навчання таке зроблено; нормальних людей і справжніх жінок ніколи ніхто не б`є; значить, вона це заслужила, спровокувала, була винною.

Ті самі слова я чую і коли обговорюються реальні історії домашнього насильства. Ми живемо у суспільстві, коли юристка і психологиня, адвокат і психолог під час телевізійного ток-шоу можуть запитати у скаліченої, розфарбованої синцями жінки: чому він вас вдарив молотком, що ви цього разу сказали чи зробили не так, може інакше до нього звернулися? Може ви його просто вивели з себе, дістали?

Таким ставленням ми вживлюємо в тих, хто живе в умовах домашнього насильства, вину. Просто заштовхуємо цю вину людям в горлянку, щоб вони не наважилися говорити про це ніколи.

Статистика вказує на те, що більшість жінок в Україні, які позбавили життя своїх чоловіків, були потерпілими від домашнього насильства.

І тільки зараз вчинок людини, яка скоїла злочин внаслідок того, що систематично зазнавала психологічного, сексуального, економічного або фізичного знущання, буде розглядатися крізь призму пом`ягшувальних обставин. З січня 2019 року ця норма почне діяти.

Можливо, в це важко повірити і ви не знаєте таких людей, і думаєте, що вас ця тема точно не стосується. Я раджу для початку подивитися серіал «Велика мала брехня» або кінострічку «Арештуйте мене», щоб усвідомити важливість і повсюдність цієї проблеми.

25 листопада – в Міжнародний день протидії насильству щодо жінок та дівчат - починається кампанія проти ґендерно-обумовленого насильства. Вона триватиме 16 днів, до 10 грудня, Міжнародного дня прав людини.

Кожна людина може відповідати за здоров`я суспільства тільки в рамках своїх можливостей. Здається, в нас не так багато інструментів, але не треба недооцінювати власні сили.  

Інколи достатньо прочитати матеріали, вивчити статистичні дані, проговорити цю тему серед друзів, родини, громади. Прочитати Стамбульську конвенцію. Просто стати трохи обізнанішими, не ховати очі від цієї проблеми, не зраджувати тих, ким вона безпосередньо пройшлася.

Ми можемо уважно слухати тих, кого обираємо до органів представницької влади, і ставити запитання: що ви думаєте про домашнє, ґендерно-обумовлене насильство? Як ви збираєтеся протидіяти цьому явищу? Ви просуватимете ратифікацію Стамбульської конвенції? Ви будете протидіяти  ґендерно-обумовленій дискримінації?

Ми можемо багато зробити серед нашої громади: звернутися до церковників, щоб у своїх настановах вони звертали увагу щодо неприпустимості домашнього насильства.

Ми можемо влаштувати зустріч з патрульними, прийти до місцевих депутатів і розпочати розмову щодо необхідності виділити частину місцевого бюджету на створення притулку для людей, що повстали проти домашнього насильства.

Ми можемо бути відвертими з дітьми. Говорити сину, що коли дівчинка каже «ні» у відповідь на загравання, то саме це вона і має на увазі, а не кокетує, бо «справжня дівчинка ніколи не скаже тобі прямо «так», тому її «ні» це і є – «так».

А доньку вчити відстоювати свої приватні кордони, і робити все, щоб вона не почувалася винною і не ходила згорбленою, коли її груди починають розвиватися, і щоб не почувалася «несексуальною», коли інші дівчата мають фізіологічні переваги.

Ми можемо просто не мовчати. Коли ти постійно чуєш стогін та крик людини, коли ти бачиш зачавлений крик в її очах, ти можеш стати її голосом, допоки вона сама не наважиться говорити.

Ти можеш стати її голосом, зателефонувати на гарячу лінію, повідомити про те, що відбувається за зачиненими дверима сусідів поліцію, покласти у поштову скриню інформацію щодо того, куди людина може звернутися.

Лариса Денисенко