Мої маленькі біженці: як домашні тварини стають переселенцями

До повномасштабної війни я жила в Дар’ївці – мальовничому селі Херсонської області, розташованому майже за 20 кілометрів від обласного центру, на березі річки Інгулець. Коли Херсон і область окупували російські війська, ми з дітьми виїхали на підконтрольну Україні територію, узявши із собою трьох домашніх улюбленців. Віднедавна їх у нас побільшало.

Як евакуювалися з трьома котиками

Виїжджала з окупації в червні 2022 року з тоді ще 13-річним сином Андрієм і дорослою донькою Олею, яка жила в Херсоні окремо. У цій поїздці нам довелося об’єднати своїх домашніх улюбленців. Оля взяла двох пухнастих «майже мейн-кунів» – Гамлета та Музу, я – свою найменшу підопічну Басю,  Ще один кіт, напівшотландець Смокі, залишився в селі з моїм чоловіком. Він виїздити відмовлявся, щоб доглядати за будинком і підтримувати своїх батьків. 

Бася була дуже прив’язана до мене, тому я вирішила забрати її з собою.
Наші улюбленці познайомилися за день до виїзду і весь час шипіли й ховалися по кутках. Я давала своїй геть знервованій кішці заспокійливе: вона голосно нявкала, бо виїзд збігся з її першою тічкою. Пізніше ми її та Музу стерилізували, а коти вже були стерильними.

У Василівці червень 2022, виїзд з окупації

Поїздка була довгою та виснажливою. Зокрема, через страшенну задуху, бо кондиціонер в евакуаційному автобусі не працював. Але це зіграло нам на руку, бо під час перевірок на російських блокпостах ніхто з їхніх солдатів не затримувався в салоні. 

Дорогою котики ховалися під сидіннями – у переносках тримати їх було неможливо через спеку. Ми ночували з ними в автобусі біля окупаційного пункту пропуску у Василівці, під час коротких зупинок виводили в туалет на повідцях і напували – від їжі бідолахи щоразу відмовлялися через стрес. 

У дорозі до вільної України минуло два дні. Вперше вдалося нормально нагодувати малечу вже на підконтрольній території – в Запоріжжі. Волонтери зустрічали переселенців не тільки гарячою їжею та напоями, а й надавали вологий корм для тварин. Ми гуртом провели одну ніч у дитячому садочку, другу – у притулку для переселенців від протестантської церкви. Потім нас прихистили друзі в Одесі, там ми й осіли. Нам дуже пощастило, бо в той час, як орендна плата всюди зростала, а переселенців із тваринами часто відмовлялися заселяти, нас прийняли з усіма нашими котиками з оплатою лише комірного.

 
В одеській квартирі після виїзду з окупації, осінь 2022 року

Життя після виїзду: догляд за тваринами в орендованій квартирі, ще один переїзд

Котики між собою зійшлися не одразу. Похолодання й блекаут зробили свою справу: адже нерозумно ворогувати з тим, з ким спиш поряд, щоб зігрітися. Вони змирилися, що тепер живуть утрьох. А нам треба було дбати не тільки про них, а й про господарські речі в чужій квартирі. Ми обклеювали меблі захисними матеріалами, щоб уберегти від псування, підстригали підопічним кігті, придбали кігтедряпку. Витрат було чимало: лише на наповнювачі для котячого туалету з розрахунку на трьох можна збанкрутувати.

Коли Херсон звільнили, як журналістка «Вгору», я почала їздити туди на зйомки й жила в орендованій квартирі. Тим часом Бася в Одесі погано переносила мою відсутність, нервувала, втратила апетит і помітно схудла. Тож я вирішила брати її з собою. А згодом ми вдвох залишилися жити в Херсоні. 

Бася спокійно переносила обстріли й була цілком задоволена своїм життям у Херсоні, бо тут їй не доводилося ні з ким конкурувати й уся квартира “належала” їй. Однак це усталене й щасливе життя тривало недовго.

Один зі зруйнованих торгових центрів в Херсоні, куди я ходила по продукти. Серпень 2026

Котяче сімейство поповнилося переселенцями з Дар’ївки

У червні цього року мій чоловік мобілізувався до ЗСУ, а в нашому будинку в Дар’ївці залишився Смокі й ще одне приблудне кошенятко. Дбати про них було нікому. Село геть спорожніло, на нашій  вулиці тоді проживало лише двоє людей. Наскільки мені відомо, наразі 4 сусідні хати та протестантський молитовний дім неподалік згоріли від скиду вибухівки з дронів. Був скид і до нас у двір, але боєприпас не вибухнув.

Через жорсткі артобстріли й безперервні атаки ворожих дронів на Бериславській трасі організованого транспортного сполучення з селом немає, водії таксі їздити туди не наважувалися. Тому, на моє прохання, котиків до Херсона привіз мій земляк і друг сім'ї Славко. Він – військовослужбовець, був у відпустці через поранення і якраз збирався до міста проходити чергову медичну комісію. 

Дар’ївка, літо 2026 року, наслідки дронових атак

На щастя, дорогою з ним нічого не сталося. Це було везінням, бо останню місцеву маршрутку вполював дрон. Котики прибули трохи переляканими. Я їх викупала, нагодувала, і так мені на душі стало сумно й щемко від думки, що разом із людьми, які вимушено залишають рідні домівки, безхатьками стають і їхні улюбленці…

Де троє – там і п’ятеро, у тісноті, зате в доброті 

Жити учотирьох стало веселіше. Бася перебралася на “верхні поверхи” і зрідка спускалася з антресолей. Смокі весь час на щось скаржився і театрально “непритомнів від голоду”, наминаючи борщі з котлетами поверх сухого й вологого корму, і доїдав усе за всіма. Мабуть, заїдав стрес. Десь через місяць він нарешті від’ївся. Кошенятко-дівчинку я назвала Луною і чесно намагалася прилаштувати її в іншу сім’ю, але змогла домовитися лише про перетримку, коли їздила в гості до дітей.

Та якось після вибухів у Херсоні семи керованих російських авіабомб та посилення дронових атак на громадський транспорт і мирних людей, я почала переживати, що буде з моїми котиками, якщо зі мною щось станеться. Так  знайшла для себе ще одну беззаперечну мотивацію бути максимально обережною, пересуваючись містом. 

А коли через повне тривог і смутку життя у прифронтовому Херсоні захворіла й провела лікарняну відпустку разом з підопічними в Одесі у дітей, то вирішила знову жити на два міста. Всі наші улюбленці наразі живуть із моїми дітьми, бо в Одесі досі було трохи безпечніше, ніж у Херсоні.

Херсон, район в якому я живу, вересень 2026 року. Фото мого колеги Олександра Андрющенка/”Вгору”

Тепер підопічних у нас п’ятеро, і їм знову доводиться пристосуватися до нових умов життя й одне до одного. А я нікого не беру з собою, коли повертаюся на роботу до Херсона. Самій спокійніше.