Хто такий херсонський курдик, або як народився мерч “Вгору”

Коли я прийшла працювати у “Вгору” помічницею директорки, хтось із колег пожартував, що листи й протоколи тепер писатимуться віршами з ілюстраціями. Вони знали мене більше як письменницю й художницю. Хоча моя щоденна робота в медіа полягає в адміністративній рутині, яку я, між іншим, люблю. Особливо тихі ранки з кавою й статистикою в таблицях. Хоча бувають моменти і гарячих дедлайнів, коли попити спокійно каву не дуже виходить.

Для мене багато важить, що моя робота пов’язана з медіа, котре говорить про Херсонщину, зокрема про її окуповану частину. Багато людей, навіть тих, хто живе в Україні, не повною мірою усвідомлюють наш контекст. А ми переживаємо складний і унікальний досвід, про який важливо говорити. У цьому плані мої цінності збігаються з місією “Вгору” - робити голос Херсонщини чутним.

Водночас мені імпонує роль медіа, яке не просто доносить інформацію й розповідає про події, а й згуртовує навколо себе однодумців. У “Вгору” для цього є Спільнота підписників, що об'єднує херсонців, де б вони не були. Частина нас лишається вдома в деокупованих містах і селах, щодня ризикуючи життям. Частина - живе в окупації, й зв’язок з цими людьми - на вагу золота. Інші ж херсонці розпорошені по світу й сумують за домом. Не раз від своїх друзів і знайомих я чула, як зараз нам бракує спілкування з людьми, які тебе розуміють, говорять з тобою однією мовою. 

Сама я жила в евакуації в Тернопільській області й Одесі. Знаю, наскільки важко залишитися без звичного оточення, без зустрічей з друзями. Мені довелося кинути все і тікати світ за очі, коли у 2022 році в моєму Посад-Покровському йшли бойові дії. Виїхавши, я навіть не знала, що там відбувається. Адже майже всі люди покинули село, зв’язку з ним не було. Лише волонтери, котрі привозили їжу тваринам і тим кільком мешканцям, що залишилися, час від часу приносили звісточки з дому. Так я дізналася, що мій будинок згорів…

Спершу на руїни повернулися мої батьки, щойно ворог відступив за Дніпро. А рік тому я теж повернулася в Посад-Покровське. Живу тут у тимчасовому будиночку, спостерігаю болісну епопею з відбудовою, проживаю нові обстріли, руйнування, смерті односельців…

У такій буденності, сповненій небезпекою, страшними новинами і відсутністю нормального життя, внутрішній баланс допомагає тримати робота. Хоч ти і сидиш у зруйнованому селі, але робиш корисне й потрібен своїй команді. Втім, намагаюся знаходити час і для творчості, адже вона дає змогу і прикрашати життя, і глибше осмислювати його. Це мій спосіб говорити про те, що болить, і про те, що люблю.

Творчість і мистецтво - теж один зі шляхів говорити про мій край. Я пишу акварельні картини, де показую своє село таким, яким бачу його після повернення. Хочу закарбувати старі дерев’яні паркани, хати, дерева, оскільки відбудова змінює все до невпізнаваності. Ще я створювала мініатюрні асео з херсонськими локаціями і степом для виставок в Одесі. Тож коли команда розмірковувала над тим, що б таке цікаве зробити для наших підписників, я запропонувала серію листівок, для яких могла би намалювати ілюстрації. Моїм колегам сподобалася ця думка, і понеслося…

Були різні ідеї й обговорення того, що саме зобразити. Ми вирішили сконцентруватися на локальних темах, близьких херсонцям і нашій команді в тому числі. Згадуючи сині з базару, мед з херсонських кавунів, солодку соковиту кукурудзу на морі, ми мимоволі починали посміхатися. А курдик, взагалі, опинився у центрі уваги, адже виявляється, не всі знають, що в нашому регіоні так називають бабку. Та херсонці це точно зрозуміють. Ми хотіли серед усіх цих негативних новин і переживань нагадати їм щось знайоме, рідне, домашнє.