Це була моя перша серйозна робота після університету. Добре пам’ятаю наш старий офіс у центрі Херсона. Гори газетних підшивок. Затоптану підлогу. Постійний шум і рух. Двері безперервно відчинялися і зачинялися: журналісти, фотографи, рекламодавці, герої матеріалів, партнери, гості. Редакція гула, як великий вулик, який ніколи не замовкав.
Коли я прийшла працювати у «Вгору» у 2014 році, це ще була друкована газета. Я працювала верстальницею: розміщувала тексти, обробляла фотографії й годинами формувала телевізійну програму.
Боже, скільки років мені потім снилося, що я верстаю цю телепрограму.
Тоді вона була важливою частиною газети – багато читачів відкривали її саме з цієї сторінки, шукали, що подивитися ввечері по телевізору, перегортали далі, читали новини, історії, репортажі.
Навряд чи хтось замислювався, скільки годин ручної роботи стоїть за цими сторінками.
Тоді все робилося руками.

Так виглядало планування редакції до CRM-систем і десятків онлайн-інструментів.
Мене дуже здивувало, що редакція зовсім не схожа на офіси медіа, які показували у фільмах. Там не було глянцю чи ідеальних картинок. Але було щось інше – люди.
Я дуже швидко запам’ятала майже всіх колег. У кожного з них горіли очі. Вони сперечалися на планірках, емоційно розповідали про свої теми, сміялися, бігли кудись із камерами та блокнотами. Могли прийти на роботу о 7 ранку або сидіти до пізньої ночі. Хтось взагалі міг заночувати в редакції, запрацювавшись. Я вперше побачила людей, які не просто ходять на роботу. Їм було важливо те, що вони роблять.
У кабінеті, де сидів головний редактор і версталася газета, на дверях висіла маленька картинка з відьмочкою – знак, що заходити треба тихо, бо йде вичитка. Мені подобалося, що там було тихо, а за дверима редакція жила своїм шумним життям.
Коли не було термінової роботи, я годинами сиділа над старими підшивками «Вгору». Для мене це була найкраща школа журналістики й дизайну. Я читала, роздивлялася шрифти, фотографії, верстку й вчилася бачити, як текст і зображення можуть доповнювати одне одного.
Газета виходила щочетверга, і кожен випуск був маленькою магією. Ми хвилювалися, як надрукують кольори, чи не «поїде» десь текст, як виглядатимуть фотографії. Я досі пам’ятаю запах друкарської фарби, шурхіт великих сторінок і відчуття гладенького паперу в руках.
Саме тоді я вперше зрозуміла, що медіа можна буквально відчути на дотик.
У 2017 році «Вгору» закрила друковану версію. Друк ставав усе дорожчим, цифрові медіа росли, а сайт більше не міг залишатися просто копією газети.
Тоді здавалося, що ми втрачаємо щось дуже важливе.
Але зараз я думаю, що ми не втратили – ми стали іншими.

Підшивки газети «Вгору». Те, що колись було щотижневою роботою редакції, сьогодні стало частиною нашої історії.
За ці роки ми чотири рази повністю оновлювали сайт. Ми сперечалися про шрифти, фотографії, рубрики, структуру сторінок. І в кожну нову версію вкладали частинку себе.
Це теж своєрідне мистецтво.
І текстів, відео, історій та репортажів, які ми створюємо зараз, ніколи не змогла б вмістити одна друкована газета.
У 2020 році прийшла пандемія, і ми знову вчилися працювати по-новому. У мене був маленький рожевий записник для зустрічей. І в якийсь момент онлайн-дзвінків стало так багато, що сторінок для всіх нотаток уже не вистачало.
Потім був 2022 рік.
Окупація Херсонщини. Повністю дистанційна робота. Приховані зйомки. Передача інформації попри страх і небезпеку. Ми знову вчилися бути іншими журналістами й іншим медіа.
Колись ми хвилювалися, чи добре надрукують кольори в газеті. Тепер – чи буде зв’язок після обстрілів. Чи всі переживуть цю ніч.
Колись медіа пахло друкарською фарбою. Тепер воно світиться екранами телефонів.
Колись люди виходили з дому, щоб купити газету в кіоску. Сьогодні новини завжди поруч – у телефоні, в маршрутці, за ранковою кавою чи перед сном.
Але за всім цим досі стоять живі люди.
Перед війною ми зробили ремонт в офісі: нова підлога, світлі стіни, красиві столи. Офіс залишався таким же живим і шумним. А потім ми втратили навіть це.
Вже понад чотири роки наша команда працює віддалено. Хтось у Херсоні, хтось – в Одесі, Києві чи за кордоном. Є колеги, яких я жодного разу не бачила наживо, – ми познайомилися й працюємо разом тільки онлайн.
Коли я прийшла у «Вгору», я бачила людей із палаючими очима. Зараз цей вогонь інший. Ці очі вже бачили окупацію, переїзди, ракети, дрони, смерть, полон і сльози. Багато сліз.
Але вони досі горять.

Вперше за довгий час більша частина команди побачилася наживо наприкінці 2023 року під час ретриту в Польщі.
Тому для мене День журналіста – це не просто дата в календарі. Це нагадування про людей, які попри втому, страх і всі зміни продовжують робити свою роботу. Їхати на зйомки після прильотів. Передавати інформацію з окупації. Плисти на човні затопленим містом. Розповідати історії людей і бути голосом Херсонщини.
Колись люди підтримували видання, купуючи газету в кіоску. Сьогодні медіа стало цифровим і часто здається безплатним. Але за кожним текстом, відео, репортажем чи стрімом досі стоїть величезна робота живих людей – наполегливих, впертих і небайдужих.
І якщо ви хочете, щоб у Херсонщини й надалі був свій голос, підтримуйте незалежні медіа. Підтримуйте тих, у кого досі горять очі. Долучайтеся до спільноти «Вгору». Бо саме спільнота допомагає нам продовжувати працювати.

Фото- та відеокореспондент Олександр Андрющенко працює у Херсоні після чергового російського обстрілу. Сьогодні журналістика часто виглядає саме так.