Спека, тимчасові будиночки та квіти в бутлях

У спекотні дні позначка на термометрі в моєму тимчасовому будиночку сягає 33 градусів. Враження таке, що ти потихеньку варишся в каструлі. Будиночки ці – маленькі, десь три на шість метрів, стелі в них низькі й пласкі. Немилосердне сонце добряче нагріває метал, яким вони обшиті. Аби хоч трохи зменшити ступінь нагріву, люди обклеюють їх фольгою й натягують над ними сітки для затінку. Кому більше пощастило, мають кондиціонери.

Раніше я любила спекотне літо на півдні. Коли із задушливої вулиці заходила в прохолодний дім. Коли сім’я збиралася на денну сієсту, бо в найспекотніші години неможливо було працювати. Лише читати книжки, говорити одне з одним чи дрімати. Іноді, якщо задуха не відступала навіть увечері, сієсти тривали аж до сьомої.

Зараз спекоту переносити важче. Втім, попри духоту і дзижчання дронів, яке почастішало останніми тижнями в моєму Посад-Покровському, люди доглядають городи й квітники. Я теж прикрашаю своє тимчасове житло квітами. Маю кілька у горщиках. А ще часто ставлю свіжозрізані букети в банки й бутлі. Скляні й кришталеві вази не збереглися, згоріли разом із будинком чотири роки тому від влучання снаряда. Тепер одна з речей, котрі асоціюються в мене з війною – квіти у пузатих бутлях. Як і картонні коробки замість шафи. 

Відколи почалася повномасштабна війна, в мене немає шафи. Страшенно незручно, бо одяг в коробках дуже мнеться. Але в наших умовах це не найстрашніше, що може бути. Картонні ящики додають інтер’єру незграбності й вигляду вічних переїздів, ніби ти ось-ось маєш завантажити речі в машину й знову кудись тікати. Та попри це, я акуратним стосиком викладаю книжки на тумбочці. Який же дім без бібліотеки? Плету наволочки для подушок з яскравих ниток. Купую глиняні горнятка з веселими малюнками. Дбаю, щоб маленьке помешкання тішило мене – ніби кидаю своєрідний якір у морі невизначеності, спустошення і безпорадності перед війною.

Після двох років життя тимчасові будиночки вже підносять сюрпризи. У моєму – просідають дошки на підлозі, місцями утворюючи ями, просто як на наших дорогах. Деякі вже час огороджувати аварійними позначками, щоб не оступитися й не впасти. Врешті-решт ці помешкання не розраховані на довготривале використання. Коли волонтери давали їх у 2024 році, то, певно, думали, що за рік-два жителі Посад-Покровського поселяться у відбудовані хати. Ми теж так думали…

А зараз, коли мова заходить про “легендарну” відбудову, або зітхаємо безпорадно, або кепкуємо над власними очікуваннями. Мовляв, до нового року будемо в хатах, тільки не знаємо, до якого саме. Але іноді в сімейному колі мріємо про те, як розставимо меблі в новому будинку, які штори повісимо на вікнах, які дерева й квіти насадимо довкола. Замість зрубаних вишень, що заважали проведенню водогону. Замість тюльпанів і троянд, котрі загинули під колесами будівельної техніки. 

Мені досі болить наш садок. Можливо, ставлячи на стіл букети в банках, я гою цей біль.

– У тебе завжди квіти в кадрі, – зауважує з усмішкою колега під час робочого відеодзвінка.

– Намагаюся додати настрою й барв, – відповідаю.

На початку літа природа теж розливалася різнобарв'ям. У занедбаних садках і городах, до яких так і не повернулися господарі, буяли здичавілі троянди разом із польовими маками, волошками, сокирками… Гуляючи вулицями, я затамовувала подих від калейдоскопа кольорів і солодких ароматів. 

Однак цвітіння на півдні недовге. Вже в середині липня квітуча краса перетворилася на сухостій висотою в половину людського зросту. Та й ідучи вулицею, тепер все уважніше дослухаєшся до звуків: чи не дзижчить поблизу дрон, чи не час падати у той бур’ян і накривати голову руками. Тільки б не полетів у сухі зарості ворожий скид або чийсь недбалий недопалок. Селу, котре зазнало стільки руйнувань, не потрібні ще й пожежі. Йому би теж гоїти рани на місці розбитих хат, обвуглених садових арматур і зрубаних дерев. На місці обманутих очікувань. Тамувати біль хоча б розквітлими чорнобривцями під тимчасовим будиночком чи букетом різнотрав’я на столі.

Тетяна Гладиш