Дивлюся на тисячі великодніх фото з усієї України - такі різні вишиванки, такі різні кошики, такі цікаві церкви позаду. Усе таке різне - і таке рідне.

У цьому сила України, у цій різноманітності ключ до нашої демократичності й свободолюбивості. Бо ми вміємо поважати інакшість, адже ми всі такі різні, в нас такі багатоманітні традиції, діалекти, пісні, страви.

І через це Україна приречена бути великою. Ми велика нація і величезна країна. Ми як годинник, який не працюватиме без якогось коліщатка. Як пазл, який розпадається без одного фрагменту.

Жоден регіон України не може уособлювати собою всю Україну. Але й без одного-єдиного регіону Україна не може бути собою. Такою є наша життєва формула.
Сама Полтавщина, яку сьогодні обстрілюють - це не вся Україна. Галичина сама по собі - тільки Галичина, але не вся Україна. Слобожанщина - без єдності з іншими регіонами також не має сенсу.

Я не уявляю Україну без степів Херсонщини. Не може існувати Україна без Приазов'я і мілкого теплого моря, створеного для наших діток. Без Криму й кримських татар - Україна не існує, бо саме цей компонент уособлює наш історичний контакт із Півднем, додає до нашої ментальності такий важливий мусульманський компонент, перетворює нас із регіонального гравця на велику націю панєвропейського прикордоння. Саме по собі козацьке Запоріжжя - прекрасне, але воно творить велику європейську силу тільки тоді, коли об'єднане із Закарпаттям. Від Сяну й до Дону, від Волині, що чує балтійські вітри, до обласканої сонцем Бесарабії - цей розмах і є Україною, це наш генетичний код.

Хто мав щастя поїздити Україною - знає про це. Немає жодної людини, яка б із подорожі Україною не вернулася закоханою. Спитайте різноманітних експертів і дипломатів, які тут трохи пожили, побачили різні регіони і познайомилися з людьми - всі вони стають нашими послами, адвокатами, фанатами. Україна закохує своїм розмахом і різноманітністю.

Ми не можемо, не вміємо і не хочемо бути маленькими. Бо я як закарпатець не уявляю собі Україну без Херсона чи Чернігова. Бо люди з Харкова їдуть в Ужгород і знають, що тут будуть як удома, а ужгородські хлопці добровольцями йдуть боронити Батьківщину на харківський фронт.
Тому запам'ятайте мої слова: не буде ніякої окупації і принизливого мирного договору. Бо Україна без Херсона неможлива. Ми ніколи не погодимося на жодні коридори і втрати, якою б не була ціна за них. Маріуполь, Мелітополь, Миколаїв і Одеса будуть у складі України, інакше ми перестаємо бути собою.
Не тільки через те, що ніколи не станемо заможними без виходу до моря, а й через те, що вони потрібні нам для відзеркалення Півночі й Заходу країни. Україна - великі пограничні терези, які можуть утримувати гармонію тільки разом.

Не буде ніякої перемоги, відбудови і мільярдних інвестицій, якщо бодай метр нашої території буде окупованим. Не буде волиняка вважати себе українцем, якщо за його життя ми втратимо Херсонщину чи Дніпровські пороги. Ми велика нація тільки доти, поки можемо порівнювати функціональний модернізм в архітектурі Ужгорода і Харкова. Мій рідний дід із Закарпаття, але після Другої світової працював на шахтах Донбасу, моя бабця з Черкащини, але все життя вчила закарпатських дітей. У сумі цього всього - я і є українцем. У цьому Україна як вишиванка -- різних кольорів і орнаментів, які разом творять красу.
Ми живемо в країні, яку можна проїхати з краю на край лише за півтори доби, ми можемо сходити на карпатські вершини і купатися в двох морях, у нас є сухі степи і болотисте Полісся, древній Чернігів і зовсім молоденький Енергодар, у нас є все!

Тому ми будемо битися за всі наші регіони, за кожен куточок нашої прекрасної землі. Поки є зброя - буде говорити зброя; але якщо вона закінчиться, то спротив триватиме все одно - камінням, вилами і прокльонами. Ми не відступимо. Ми все відвоюємо.

Бо ми справді велика країна - і в цьому наша сила. І наша сила в тому, що ми великі. Це нерозривна сутність нашої ідентичності. І заради неї ми готові не лише помирати, а й перемагати і жити.
За силу і велич України.

Andriy Lyubka