Моя українська - це мова, яку я вчила через вечірні новини ТСН

Напевно, в російськомовних регіонах Алла Мазур для багатьох стала тією самою першою вчителькою. Була, авжеж, ще Світлана Павлівна в школі, але вона багато хворіла. Взагалі, здавалось, що нам викладали в Криму українську мову та літературу таким чином, щоб ми вважали це страшенною нескінченною нудьгою.

Моя українська - це мова протесту. В 2007 році я прийшла в національний універ і була першою студенткою філософського факультету, яка вирішила писати курсову українською, і я вдячна Milana Nikolko та Olga Dukhnich, що підтримали мене. Мені було важко, я погано добирала слова, але хотілось дати якусь може несиметричну, але показову відповідь викладачам-політологам з «Русской общины Крыма». На захисті диплому мене критикували, просили захищатися російською, і врешті сказали, що не все зрозуміли.

Моя українська - кримська українська. Мой русский - не имеет ничего общего с Россией.

І безумовно раціонально я рада мовному голосуванню сьогодні в Раді. Пробувала вдень подумати, чого мене не покидає відчуття тривоги. І я згадала, як в кінці лютого 2014 році Рада скасувала закон Ківалова-Колісніченко, а Росія цинічно захоплювала мій дім з лозунгом «защиты русскоязычного населения». Я знову і знову чула про це на вулицях Сімферополя від людей з триколорами, і задавала собі питання - чому саме зараз, в той момент, коли ми так потребуємо підтримки?

Ми не повинні оглядатися на Росію приймаючи рішення, але думати заздалегідь і комунікувати зміни не тільки з тими, хто переконаний у нашій правоті, а й з тим, хто відчуває загрозу, хоч якою б штучною вона не була б, варто. І, думаю, хоч обговорення про видачу паспортів тривають вже півроку, дата підписання Указу Путіним теж не є випадковою.

Бути на два кроки попереду. Комунікувати і пам’ятати про травми людей, що постраждали від окупації - це наш спільний новий виклик.

Олександра Дворецька