Коли монстра легітимізують

Що ми взагалі знаємо про велику політику? Звідки нам знати, чого саме ми не знаємо? Ми ж навіть не здогадуємось, про що вони домовляються між собою, перш ніж вийти до журналістів. 

Ми живемо своїми емоціями, своєю потребою справедливості, своїм розумінням правди. Кабінетні компроміси погано узгоджуються з обуренням, велика політика викликає недовіру й підозри, президенти й канцлери - ідеальні об'єкти для розчарування.

Скажімо, ось канцлерка Німеччини заявляє, що в неї немає причин відмовлятись від поїздки на чемпіонат світу до РФ. Як на це маємо реагувати ми - громадяни країни, частину території якої ця сама РФ окупувала? Що взагалі можна сказати про можливу зустріч представників великої політики з президентом РФ? В Гаазі з ним зустрічайтесь, - хочеться сказати. - На процесі з приводу збитого РФ літака.

І всі пояснення канцлерки, що, мовляв, поїздку на футбол можна поєднати з політичними перемовинами, нічого, крім скепсису, не викликають. На що розраховують сьогодні ті мудрі й виважені політики, які намагаються загравати з агресором? Хтось вірить у те, що пані канцлерка на трибунах говоритиме про необхідність звільнення Сенцова та інших українських політв'язнів? Хтось загалом іще в щось вірить?       

Єдина річ, в якій не відмовиш історії - це її постійність. Людство радісно ходить по колу, потрапляючи в розставлені власноруч пастки. А вибравшись з-під чергового завалу, далі радісно рухається вперед. Дехто називає це прогресом. Дехто - ідіотизмом.

Найлегше можна пояснити саме людські слабкості. Хоча саме їх найменше хочеться виправдовувати. Ну справді - наскільки переконливим видається сьогодні, з нашою часової дистанції, з позиції досвіду мудрого людства, бойкот Олімпіади-80? Хто про нього взагалі пам'ятає? Кого сьогодні взагалі турбує доля покійної імперії зла? Вона давно нікого не лякає. Фірма Adidas весело танцює на її трофейній шкурі. Хто згадає - що там було, з тим бойкотом? На все є пояснення: футбол потрібен людям, гравці не грають для президентів, спорт - здорова альтернатива всьому цьому політичному безумству. На трибунах ми всі рівні, на трибунах немає окупантів і політв'язнів. Давайте просто насолоджуватися святом. Головне - не забути наприкінці подякувати господарям за чудову організацію.

Світ не стає гіршим з однієї простої причини - гірше не буває. Цинічніше не буває. І продажніше не буває. І безвідповідальніше теж. Велика спокуса - не перейматися чужими проблемами. Проблем надто багато, на них не вистачить ні сил, ні серця. З несправедливістю важко боротись, якщо вона не стосується тебе особисто. Тому не слід дивуватись, що сьогодні, напередодні чергового "свята миру та спорту", світ не здригнувся, не зупинився, не спинився в своєму натхненному бігу по колу. З іншого боку - а хто від нього чогось подібного очікував?

Ну справді - хто вірив у те, що світова спільнота піде далі глибокої стурбованості, в те, що монстра назвуть монстром, а назвавши - почнуть відповідати за свої слова? Нікому не хочеться першим вимовляти ім'я монстра вголос, кожен намагається перекласти цю сумнівну місію на іншого, перечекати, подивитись, як буде розвиватись ситуація. Хоча вже тепер зрозуміло, що розвиватись вона буде не надто втішно, і що легітимізований монстр, опинившись у центрі уваги й примусивши всіх насолоджуватись своєю гостинністю, обов'язково повною мірою використає на свою користь це все - і загальну безпринципність, і загальну недалекоглядність, і загальне лицемірство.

До того ж, хтось обов'язково зніме про це нову "Олімпію". А хтось інший обов'язково цей фільм відзначить. На якому-небудь фестивалі. Де-небудь у Нью-Йорку. Чи в Парижі. Десь там, де не стріляють.

Сергій Жадан