Це не проєкт. Це частина нашого життя
-original.webp)
Я ще багато чого мушу сказати про те, чому для мене особисто така важлива відзнака European Heritage Awards / Europa Nostra Awards, яку здобула вся історія з Поліною Райко.
Але історія довга, тому буду говорити потроху. Оце фото 2003 чи 2004 року. Нас - тих, хто особисто знав Поліну Райко, - вже можна перелічити по пальцях однієї руки.
Але я пам'ятаю так, як ніби це було вчора: коли Поліни не стало, я бігала по кабінетах і буквально билася об стіни, щоб довести, що її творчість - це унікальне мистецтво, варте збереження... Так, вона не член спілки художників. Так, вона не заслужений діяч мистецтв (як
казав мій свекор – «засраб», тобто заслужений працівник культури). На мене дивилися як на божевільну...
16 років, які минули між 2004 і 2021, коли розписи у будинку Райко таки визнали об'єктом спадщини, були наповнені нею - Поліною, яка не не відпускала попри все - попри невизнання, попри те, що не вдалося створити музей, попри те, що будинок руйнувався на очах. Поліна була поруч, вона була з нами постійно, вона стала частиною нас.
Знаєте, для мене просто неймовірно цінно, коли зараз я отримую спогади про Поліну Райко. Особливо щемливо чути спогади від людей з Олешок - хтось приходив до неї у дитинстві, хтось бачив, хтось чув... Нас, тих, хто її пам'ятає, лишилося мало. З нами нема Слави Машницького - художника, який одразу зрозумів, що ми маємо перлину наївного мистецтва, і який так само прикипів до її спадщини всією душею. Разом з друзями Слава постійно намагався щось зробити для будинку, і мабуть, зрадів би європейському визнанню цієї спадщини. Бо тепер не треба нічого нікому доводити.
Скажете запізно? Точно ні. Бо коли я розказувала історію про Поліну Райко для European Heritage Awards, я так і казала: це не проєкт. Це частина нашого життя. І це, мабуть, наша місія - зробити так, щоб Поліна Райко та її спадок з нього не зникли.
-original-original-original-original-original-original-original-original-original-preview.webp)
