Поезія та уроки англійської в підвалі – історія мешканки села Чорнобаївка

Більшу частину свого життя пані Галина мешкала у Чорнобаївці, що стала вже легендарною. У жінки були активне суспільне життя та улюблена робота в одному з херсонських вишів, де вона викладала англійську.

Була затишна домівка, де на кухні, випікаючи смаколики за різними рецептами, Галина писала вірші. Напередодні війни вийшла друком її  збірка поезій, відбулося кілька презентацій у колі шанувальників і близьких людей. Попереду було багато творчих та інших мирних мрій. Але.

Попервах від вибухів родина ховалася у власному підвалі, де зберігалася консервація та усіляка городина. Спали на вузеньких поличках для банок із варенням та іншими закрутками: на них можна було хіба що закріпитися, лежачи на боці.

Поки була електроенергія, рятувалися від холоду маленьким обігрівачем, та все одно спати доводилося у верхньому одязі, в шапках, під кількома ковдрами.

Здоров'я похитнулося - понад місяць у пані Галини з батьком не припинявся кашель. Тому, коли світла не стало, вони ризикнули вперше за довгий час заночувати в будинку. Проте прокинулися вже о першій годині ночі, від страшного вибуху зовсім поряд.

В їхньому будинку повибивало вікна, у сусідів зірвало шифер і розбило шибки, а в розташованому за городами  старому колгоспному гуртожитку ударною хвилею вибило всі вікна і знесло частину даху.

Сусіди, в яких підвальні умови були кращими, запросили Галину та її батька ночувати в них. Усього там спільно переховувалося одинадцятеро людей: сім дорослих і четверо дітей від двох до тринадцяти років, найменша дитина - похресниця Галини - Емілія.

Попри певну тісноту жінка згадує спільне життя з особливою теплотою:

Денний побут вони теж облаштовували спільними зусиллями: по черзі готували їжу й мили посуд, разом снідали, обідали й вечеряли.

Галина зауважує, що дефіцит продуктів повернув їм давно втрачене відчуття цінності звичних простих речей. Щоб не стояти годинами в черзі, жінка сама пекла хліб, і готувала якісь недорогі солодощі для сусідської малечі. Особливо тісний емоційний зв'язок виник у Галини з чотирирічною Єлисаветою, Ліскою, як вона її лагідно називає.

Там, у підвалі, пані Галина знову почала викладати англійську.

Вони спочатку вивчали кольори, а для наочності використовували іграшки й одяг. Поступово вчили нові слова й упродовж дня, коли їли чи готували їжу.

Маленька учениця сама заохочувала Галину до імпровізованих уроків і ділилася своїми успіхами телефоном з татом, який є військовим ЗСУ.

За півтора місяця підвального життя вони вивчили назви кольорів, тварин, одягу, фруктів, овочів, а також багато розмовних виразів.

До останнього Галина не наважувалася залишати рідну домівку, навіть попри жахливі новини про Бучу, Ірпінь, Бородянку, що спровокували на виїзд багатьох біженців.

На прийняття рішення вплинули підвальні сусіди, які зібралися виїжджати, але не могли умістити всіх своїх у власне авто, і запропонували їм евакуюватися разом на двох машинах, щоб забрати ще й невістку з дітьми.

Галина з батьком усвідомили, що не можуть втратити людей, які рятували їх щодня у своєму підвалі, і допомагали пережити ці складні часи, тому й зважилися на спільну евакуацію.

Дорога була дуже важкою. Було страшно. Всю дорогу вони молилися. Страшенно зраділи, коли проїхали останній російський блокпост, але за Снігурівкою колону машин завернули через обстріли.

Галина згадує найстрашніші миті:

На щастя, для них усіх ця екстремальна подорож закінчилося добре. Батько Галини та частина сусідської родини залишилися в Україні на підконтрольній території, а решта виїхали до Польщі.

Галина сьогодні в безпеці, живе разом з рідною сестрою. Але її серце переповнене тривогою за тих, хто лишився в окупованій Херсонщині. Ще вона дуже сумує за рідною домівкою та великою підвальною родиною.