Про ґвалт навколо Шухевича або модерна українська нація починається з «віднайдення» української історії

Стільки гострих суперечок не було навіть щодо перейменування у Києві Московського проспекта на честь Бандери, як це сталося з перейменуванням проспекту Ватутіна на проспект Романа Шухевича.

Як виявилось, Роман Шухевич став ще більшим «опудалом» та «страшилкою», ніж Степан Бандера, яким лякали і лякають вже понад 70 років. Хоча тут нема нічого дивного: людська психіка прикриває «страхом» побоювання нового, незвіданого, чим є українська історія, зокрема, історія УПА та постать Романа Шухевича.

Допитлива людина може легко довідатись, що УПА – ні які не звіри, що є традиційним маркером «рузкава міра», а навіть випускали чимало листівок до різних націй, зокрема, до московитів, де писали, що вони поважають всі народи, які проживають на теренах України, але вимагають від тих визнання права українців на творення власної Української Самостійної Соборної Держави. І все. Не був Шухевич і антисемітом, адже його дружина переховувала у себе єврейську дівчинку Ірину Райхенберг. Антисеміт на таке здатен? Отож.

Коли апелюють до тих чи тих історичних постатей, то практично зовсім відкидають історичний контекст, у якому жили та діяли ці люди. Так сталося і з ОУН та УПА. Агресивна полонізація українців при авторитарному правлінні Юзефа Пілсудського призвела до того, що українці повстали на боротьбу. Вона не завжди була мирною, але не-мирність була відповіддю на дії польського уряду, причетного до «пацифікації» – репресивного «замирення» українців наприкінці 1920-х – на початку 1930-х років. Лише наприкінці 1930-х після багатьох судових процесів хвиля боротьби спала і українці перейшли до нелегального становища, накопичуючи ресурси. Саме це стало в подальшому причиною і Волинської трагедії, і польської відповіді – операції «Вісла». До речі, до подібних, зокрема, терористичних акцій у 1930-х роках вдавались і єврейські організації, і від їх рук гинуло немало євреїв, але це не заважає тому факту, що вони в Ізраїлі є героями. Боротьба за незалежність для всіх націй є геройським вчинком, незалежно від методів боротьби.

Більше того, відмінність між Бандерою та Шухевичем полягає ще й у тому, що перший – є «прапором» (саме так перекладається його прізвище), ідейним натхненником, символом, який усю війну після проголошення 30 червня 1941 року у Львові відновлення Української державності, був запроторений до Заксенгаузену та звільнений звідти німцями восени 1944 року, сподіваючись отримати підтримку від українців, але Бандера відкинув її. Натомість другий – бойовий генерал та керманич дієвої Української Повстанської Армії, яка вселяла страх та ненависть у німців та московитів – окупантів наших українських земель. Роман Шухевич – з 1943 року здійснював реальне керівництво українським національно-визвольним рухом на українських землях до своєї смерті 5 березня 1950 року. Якщо Бандера був символом, то Шухевич для московитів і совєтів був реальним ворогом. Шухевич не виїхав в еміграцію і боровся до останнього. Але він програв свою боротьбу, а, приміром, Пілсудський, Маннергейм чи де Голль її виграли. Переможці, звісно, є героями.

Тому не дивно, що саме проти Романа Шухевича здійнялась така хвиля злості, адже перебування в просторі «рузкава міра» з усіма його методами пропаганди та переписування історії далися взнаки – противники Шухевича повторюють методички Москви, адже продовжують читати українську історію у російському викладі або повторювати її головні ідеологічні настанови. А така, у свою чергу, заперечує право українців на будь-яку окремішність від московитів. Цікаво і те, що таврування упівців «бандитами» та «вбивцями», що розпинають своїх жертв, дуже вже схоже (насправді – тотожне) на новітні московитські «міфи» про розіп’ятих мальчіков в трусіках разом з залитими монтажною піною пенсіонерками із запеченими снєгірями у руках. Час іде, а ідеологічні пропагандистські страшилки у московитів не змінюються. На нас та світ таке вже не діє.

Але зойки зчинились не лише з-за порєбріка. І причин цьому кілька. І одна випливає з іншої.

Україна «спізнилась» на останню хвилю параду національних рухів та творення національних історичних наративів зі своїм пантеоном героїв на майже століття, яка припала на кінець ХІХ – початок ХХ століття (про останню хвилю з цими часовими проміжками можете почитати у книзі Бенедикта Андерсона «Уявлені спільноти»). Українська революція 1917–1921 років завершилась новою окупацією українських земель, які поділили між собою Совєтська Росія, Польща, Чехо-Словаччина та Румунія. Окупація спричинила те, що всі національні лідери, які відстоювали незалежність України, були потавровані «зрадниками» та «буржуазними націоналістами», хіба що крім Богдана Хмельницького, який уклав, як він думав, тимчасовий союз із Московією, а всі досягнення, звісно, були приписані московитами собі. Разом з цим, за цей час цивілізований світ (у Совєтському Союзі була лише єдина правильна марксистсько-лєнінська догма) перейшов від позитивістського та модерністського осмислення історії до постмодернізму, де «не все так однозначно», але загальна парадигма шкільного курсу історії та пантеон героїв не підлягають перегляду, адже без них неможливе існування національних держав.

Другий момент. Процес, який почався у 2014 року, я би назвав «віднайденням» української історії та самого українства для самих українців, «віднайденням» самих себе. У вельми схожий спосіб в епоху Просвітництва, протягом XVIII століття, мандрівники та енциклопедисти із Західної Європи «винаходили» для себе Європу Східну, до якої належали Польща, Угорщина, Україна, Румунія, Болгарія, країни Балтії та Московія – всі ті землі, на які, за висловом Вінстона Черчилля, після Другої світової війни впала «залізна завіса» совку. Оце «віднайдення» Східної Європи чудово показав американський дослідник Ларі Вулф у своїй книжці «Винайдення Східної Європи»: тоді (у XVIII столітті) ці східні землі називали «незнаними землями», «напівдикунами», «дикунами» та іншими епітетами «нецивілізованості» позаяк до того вважали, що тут живуть різні чудовиська, на кшталт, популярного нині «йєті».

Ми лише нині даємо відповіді на найгостріші питання своєї історії, щодо яких у дореволюційний час незалежності України точилися гострі дискусії. Російсько-українська війна та окупація Криму і частини Донбасу (ОРДіЛО) вмить розставили крапки на «і» у суперечливих питаннях української історії. Цьому передувала титанічна робота істориків у 2000-х роках, які здобули вищу освіту вже за доби незалежної України. Тоді ж активізувалась і популяризаторська робота, зокрема, через сайт «Історична правда» та Historians.in.ua. Саме ці історики генерації 2000-х заклали своїми дослідженнями підвалини до процесу, який відбувається нині. І цей процес тепер збігся з появою нової генерації українських істориків, які вступили до школи вже після 1991 року. І якщо до Революції проукраїнські сили готові були на тривалу боротьбу та компроміси, то нині з кожним днем лишається все менше місця для компромісів.

Історія є одним з найважливіших основ нації та національної держави. І ця аксіома стосується й української нації, остаточне творення якої відбувається саме зараз. І хоча нація є уявною спільнотою (тут роблю чергову відсилку до Бенедикта Андерсона), які користуються «уявленими», конструйованими спільними поглядами і почуттями, але все конструйоване набуває реального окреслення у критичні історичні моменти для кожної з націй (і саме феномен українського добровольчого руху та волонтерства лежить у цій площині). Феномен добровольчого руху не є унікальним українським досвідом – таке інші нації переживали під час двох світових воєн, але в новітній час такий досвід мають лише українці.

Тож обидві причини стають результатом третьої. Тривалий час бездержавності і за відсутності чіткої самоідентифікації ми опинились у ситуації, коли нам інші нації висувають вимоги, яких до них ніхто не висував, коли вони проходили процес творення своїх націй та своєї національної історії. Ніхто не висував наприкінці ХІХ – початку ХХ століття вимог як творити свій національний наратив жодній нації – цей наратив творив самостійно. Тож зараз, головно, йдеться про те, що ми маємо писати свою національну історію та творити пантеон своїх героїв з урахуванням «побажань» інших націй та принципів постмодернізму з його дефрагментацією історії, критики самої історії як науки, критики дій героїв (при цьому в жодній країні герої попри критику їх дій не позбавляються свого героїчного статусу) тощо. По суті, йдеться про заперечення на право мати українцям свою національну історію зі своїм пантеоном героїв.

Але і тут треба звернути увагу на два важливі моменти. По-перше, країни Центрально-Східної Європи, що постали після падіння двох великих імперій – Російської та Австро-Угорської, – у період між двома світовими війнами мали авторитарні режими і в низці цих країн, зокрема, Польщі та Угорщині, ці політичні традиції мають тяглість у різних формах у свідомості громадян цих країн. По-друге, постання понад 40-мільйонної Української нації з її національною історією та пантеоном героїв вимагає від наших сусідів визнання нас такими як ми є, а також і свої провини перед нами. А ці два фактори певною мірою є несумісними між собою, адже завдають удару по національній гордості. [Про московитів – окрема тема розмови: вони не готові прийняти українців окремим народом принципово незалежно від їх політичної платформи (монархізму-путінізму» чи лібєрастії), адже в їх свідомості ми «адіннарод» та «мишебратья», а історія росії – єдино правильна історія і перегляду трактувань «нерозумними хохлами» не потребує.]

А отже ті всі зойки – то ґвалт тих, хто не здатен примиритися з думкою, що українці мають свою історію та пантеон героїв. Це ґвалт минулого, коли було зручно маніпулювати історією, не визнавати своєї провини перед українцями через важке історичне порозуміння, яке, приміром, пройшли німці та французи (а історичні стосунки між ними далекі від нормальних – з франко-пруською війною 1870–1871 років та з двома світовими війнами). Дуже цікаво, що ґвалт навколо декомунізації, заборони московитських сервісів та відсутності реформ здіймають одні і ті самі люди. Ці події стали чіткими маркерами їх сутності – явної та не-явної ватності, яка ховалась за красивими словами та різних форм штучного і показного патріотизму увесь цей час.

Період націєтворення та творення власної національної історії відбувався у позитивістську добу. Позитивізм характеризується позитивним знанням та безперервним прогресом людства, чому ніщо не заважає, а також зосереджується на написанні великої, політичної історії націй, життєписі правителів поряд з приділенням малої уваги до «простої» людини, яка живе в тих чи тих історичних реаліях. Не можна сказати, що українці були позбавлені цього процесу: Михайло Грушевський та Дмитро Дорошенко заклали основу нашої національної історії, чим ми користуємось до цього часу, але їх роботи присвячені періоду до Української революції 1917–1921 років. Але окупація України Московією у 1920 році, що тривала до 1991 року, відкинула нас назад – і довелося починати все спочатку: доводити, що конкретні політичні діячі – це наші національні герої. До того ж, складна історія Україна ХХ століття, коли українці мали різними методами боротися за свою незалежність з-під окупації Совєтського Союзу та Польщі  разом зі складними долями борців за незалежність, подальше перебування України в просторі в «рузкава міра», зробили саме цей період української історії полем найбільших битв, а самі борці за незалежність тому стали «суперечливими постатями», адже для українців – вони герої, а для, головно, московитів – «зрадники», «бандити» та «вбивці».

Тому тепер я конче переконаний, що нам необхідний період новітнього позитивізму. Для того, щоби завершити процес творення свого національного історичного наративу та пантеону героїв. Переконаний я також у тому, що остаточні крапки на «і» розставить наступна генерація українських істориків – істориків, народжених після 1991 року, і яка прийде у 2020-х роках. Вони не матимуть досвіду «компромісів», як, приміром, моє покоління істориків, а формування їх особистості та світогляду припало на добу модерної Української національної революції.

Україна переживає відродження, переживає «віднайдення» себе. Завершується процес оформлення ще однієї Великої нації з великою історією та культурою. Ми нікому не дамо приписувати собі нашу історію та досягнення, як і не дамо вказувати нам хто є героєм, а хто ні. Ми толерантні до інших, але й від інших вимагаємо толерантності до нас. Пройде ще 5–7 років і цей процес завершиться. І, як регіональний лідер Східної Європи, ми займемо своє місце на світовій карті. Тож нині ми переживаємо ще один визначальний історичний момент! Момент істини для України та українців!