"Зараз ніщо не зрівняється з домом". Розмова з Артисткою Чуприненко про рідну Херсонщину, творчість та мрії

“Будемо співати добрих пісень про дім. І про любов, звісно”, – так Артистка Чуприненко запрошувала на свій концерт у Львові. У її піснях – степ, море і спогади про домівку, яка через війну стала недосяжною.

Вона народилася на Херсонщині, сьогодні грає у Малому театрі в Києві та говорить про втрату і пам’ять через музику. 

Ми поговорили з Марією Чуприненко про дитинство, творчість під час війни та те, чому її пісні відгукуються людям з різних куточків України.

Як життя на Херсонщині сформувало творчість Марії Чуприненко

Якими були твої дитинство і юність? 

Я народилася в селі на Херсонщині, у Скадовському районі. Жила там до 15 років. У селі була музична школа, я в ній вчилась і ходила до танцювального гуртка. Мені завжди хотілося творчо виражатися, щось робити. І я дуже вдячна батькам, які давали змогу брати участь у всіх можливих активностях.

Марія на сцені. Серпень 2025 року

Після 9 класу я вступила до педагогічного коледжу в Одесі. Вчилася і водночас ходила до театральної студії. У студії мені дуже подобалося, бо в коледжі була якась важка атмосфера. Я не розуміла, що я там роблю, бо ніколи не хотіла бути вчителькою, але батьки казали, що я буду супер вчителькою! А я була дуже розгубленою і мені просто хотілося вирватися в місто. 

У мене довго було таке відторгнення села – я не хотіла нічого з ним мати спільного. Хотіла бути розумною і прекрасною (сміється). Мені здавалося, що розумною і прекрасною можна бути тільки коли ти міська.

Після навчання в Одесі я мала вступати в педагогічний університет, але попросила у мами спробувати поїхати в Київ і вступити на театральний. Я не думала, що це буде щось серйозне, хотіла просто спробувати. Зі студії їхали багато моїх друзів – я думала, що це буде так класно: ми просто погуляємо Києвом.

Але я вступила і лишилася. У педагогічний так і не пішла. Вивчилася на актрису, працюю в Малому театрі в Києві. Стосовно пісень, то спочатку писала вірші, а потім – пісні. Я не думала, що буду професійною музиканткою, у мене не було таких свідомих амбіцій.

Але людям подобалося. Коли я жила в гуртожитку, друзям подобалося, як я співаю. Пісень ставало все більше, потім почалися квартирники. Свою першу пісню я випустила у 2022 році.

Тобто першу пісню ти випустила вже після початку повномасштабної війни?

Навесні. Хоча ми її записували раніше, але не вийшло випустити – не було дедлайнів чи потреби. Це пісня “Легко”.

Не можу не запитати: наскільки тебе як творчу людину сформувала Херсонщина?

Я чим старшою стаю, тим більше розумію цей рівень впливу. І відстань теж допомагає. Коли ти десь живеш, важко зрозуміти, як це місце на тебе впливає – бо тобі здається, що життя просто таке і все.

Чим більше бачиш іншого досвіду, людей, які живуть по-іншому, тоді починаєш розуміти більше і про себе, і про свій регіон. Виявляється, не всі люди такі, як у тебе вдома. І не всюди такий рівний горизонт і так багато неба.

Для мене завжди було дивно, що в горах так рано сідає сонце і швидко стає темно. Сонце заходить за гору – і все, ніби ще день, а вже темно. А у нас навпаки.

Я досі ніде не можу знайти такий довгий захід сонця: коли воно вже ніби сіло, але світло ще тримається дуже довго. Дуже-дуже довгі сутінки – через цей рівний ландшафт.

Мені не так легко пояснити, як саме мене сформувала Херсонщина. Мабуть, сторонній людині було б простіше це помітити. Але це точно любов до відкритого простору – мені часто буває тісно. І не тільки в ландшафті, а в усьому.

Любов до того, щоб робити ширше, вільніше – думаю, це теж звідти.

Коли ти відчула потяг до творчості?

З самого-самого дитинства. Ще в дитячому садочку я була суперстар (сміється). Брала участь в усіх святах, і навіть мене запрошували на вистави до інших груп.

Грала, наприклад, Сніжинку, роздавала подарунки молодшим діткам. У мене є фотографія з яселками – а я тоді вже була у старшій групі та грала Королеву ліліпутів. Думаю, це зараз звучить дуже крінжово (сміється).

Марія (праворуч) у ролі Королеви ліліпутів у дитячому садочку

Я пам’ятаю, що всіх учила танцювати, всіх організовувала, щоб танцювали, співали. І мені завжди хотілося бути на сцені.

Яке місце на Херсонщині було для тебе найулюбленішим у дитинстві? І що зараз викликає найтепліші спогади?

Зараз нічого не зрівняється з домом – просто тому, що це дім. І ще тому, що туди не можна поїхати. Там залишилася мама, і немає для мене місця кращого.

А в дитинстві, мабуть, це було море. Мені дуже подобалося, коли ми їздили в сусіднє село на море. 

І ще – Олешківський ліс. Ми їздили туди збирати гриби, і для мене це було щось незвичайне. Найдальше ми тоді їздили в Одесу, і то просто в місто. А тут – їдемо і їдемо, аж за Гладківку. І цей ліс – рядочками.

Маю ще один дитячий спогад. Якось поїхали в Мукачево на весілля до маминих друзів. Зі Львова їхали електричкою. І я стояла, приліплена до вікна, і кричала на всю електричку: “Мамо, тут ліс не рядочками! Чого тут ліс не рядочками?!”

Мені здавалося: як це так? Хто його садив, що він такий неакуратний? Я просто не могла уявити, що є ліс, який росте сам по собі.

Пісні про дім і війну: чому творчість Марії Чуприненко близька українцям

Ти називаєш свої пісні документальними. Чому?

Спочатку я писала більш абстрактні пісні. А потім почала створювати дуже конкретні – про те, що зі мною було: з прізвищами людей, з місцями.

Це не виникло так, що треба було придумати жанр. Просто виникала потреба якось це назвати – десь написати, якусь графу заповнити. Тоді я думала: “В якому жанрі я співаю?”  І вирішила: якщо це все про моє життя, то, мабуть, це документальна пісня.

Репетиція. Київ. Жовтень 2023 рік

Твоя пісня “Степ” полюбилася багатьом. У ній  люди впізнають себе і своє дитинство. Чому, як думаєш?

Я не знаю, якщо чесно. Я не очікувала такого.

Коли я почала писати ці пісні – у мене є ще “Світ повен любві” про дорослішання, – я жила на квартирі з двома однокурсницями. Одна була з Прикарпаття, інша з Харкова, і вони любили слухати мої пісні.

Цю пісню я написала вдома на зимових канікулах, і коли повернулася, не хотіла її їм грати. Мені здавалося, що вони нічого не зрозуміють. Що це тільки моє, а в них – інший досвід.

Марія на Херсонщині

І так само з піснею “Степ”. Коли ми її випускали, у мене було відчуття: кому це взагалі потрібно слухати? Це ж такий вузький досвід. 

А потім люди з інших куточків України почали казати, що в них було так само. Хіба що кавунів не було виставлених у коридорі в лінію. Але все інше – те саме: і шланга, і жарюка.

І я думаю: як це працює? Коли ти пишеш про свій досвід, а він виявляється ще чийсь.

Пісня “Пил” дуже чуттєва, я знаю, що кліп до пісні знімали на Кіровоградщині. Як виникла ідея створити відео навколо завантаження кавунів?

Цю пісню нам запропонувала записати київська студія Baker Street. І коли працювали над нею, один із працівників сказав: було б класно, якби у відео з’явилися кавуни і їхнє завантаження. Він навіть зазначений у титрах як  автор ідеї. Сергій Гудзь – автор ідеї кліпу “Пил”. 

Реалізувати це вдалося досить швидко. Ми знайшли фермера на OLX, який продає кавуни, він погодився – і ми поїхали до нього. Він покликав своїх робітників, і ми разом збирали кавуни на полі його тестя.

І в кожного з тих хлопців, які знімалися, були дуже щемливі історії. Один працював надзвичайником і залишив роботу, бо втрачав зір. У іншого, зовсім молодого, брат тоді був у полоні.

Це було дуже реальне життя. І я була рада, що ми показуємо саме таких людей – справжніх 

У пісні “Дощ” є рядок: “коли у рівнянні рівень краси не дорівнює рівню втрати”. Про що ці слова?

Повністю рядок звучить так: “Можливо, цей дощ не скінчиться, але нам його зупиняти. Навіть якщо у рівнянні рівень краси не дорівнює рівню втрати”.

Це про те, що навіть коли ми бачимо, що зараз дуже багато поганого – і часто більше, ніж хорошого – це не привід зупинятися, скласти руки. Треба все одно працювати. Треба щось робити.

Якщо зараз поганого більше, ніж хорошого, це не означає, що так буде завжди. Може настати момент, коли хорошого стане більше.

Цю пісню я написала давно. І зараз, на останніх концертах, я вже співаю трохи інакше: “Напевно цей дощ не скінчиться. Але нам його зупиняти”.

Бо зараз не зрозуміло, коли може скінчитися повномасштабна війна?

Коли зараз говорять про перемир’я, що всі втомилися від війни, я зрозуміла, що навпаки – дуже боюся цього затишшя.

Бо поки йде війна, є хоча б надія, що триває процес звільнення. А якщо буде перемир’я, то може так і залишитися.

Ще дуже виснажує ця невідомість, невизначеність майбутнього. Як ти з цим даєш собі раду?

Я це теж для себе зрозуміла. Бо, хоч я живу і працюю в Києві, мені ніколи не хотілося бачити тут своє майбутнє. Я завжди думала, що все одно буду жити біля моря. Повернуся – якщо не у своє село, то хоча б у сусіднє. І там будуть рости мої діти. А зараз це має вигляд неосяжного майбутнього.

Але ми дорослішаємо, і хочеться мати своє місце. І я розумію, що це може бути не Київ.

Я почала їздити в різні області, дивитися, як там. На Хмельниччині дуже добре, на Черкащині. Придивляюся до сіл, де можна було б мати щось своє. Будувати дім для своїх дітей – навіть якщо він не може бути там, де був раніше. Бо це ж не привід нічого не робити, не народжувати дітей, не жити. Якщо не можна повернутися додому – значить, треба створювати ще один дім там, де можеш. 

Подорож на Хмельниччину. Квітень 2025 року

У тебе є пісня “Молитва”, де ти розповідаєш про тата. Твій батько помер в окупації. Це дуже особиста історія, але багато людей пережили схожий досвід – не мали можливості попрощатися з рідними. Що тобі допомогло пережити цю втрату?

Я написала цю пісню, коли тато ще хворів. І на концертах часто кажу: коли він помер, мені здавалося, що це страшно несправедливо і дуже боляче, бо він був ще молодий.

І коли я про нього думала, мені завжди ставало супер боляче  – і все. 

А потім я навіть образилася на себе. Бо тато прожив гарне життя. Він мене виростив, вони з мамою прожили разом понад 25 років. Він щось залишив по собі.

А я, коли про нього думала, бачила тільки те, що мені було боляче, що він помер. Наче це важливіше, ніж те, що він жив. Але ж це неправда. Помер він один раз, а жив – стільки років. І я почала себе змушувати думати про щось хороше. Про любов до нього, а не тільки про втрату.

І це мені допомагає. Допомагає розуміти, що смерть – це не все, що в мене є від тата.

Мама і тато Марії

Нещодавно ти поділилася фрагментом відео з піснею “Камінь”. Ти співала її й раніше, але зараз презентуєш. Чому саме тепер?

Насправді це буде альбом, який ми записали ще у 2023 році – тоді ж я написала і цю пісню. Просто через відсутність бюджету ми робимо все поступово, коли з’являється можливість.

І сумно, що ця тема не перестає бути актуальною. Кліп ми зняли на Донеччині. Там ще живуть люди, але вже евакуюються. І для цієї пісні це дуже добре, бо відео розширює її. 

Вона дуже документальна, саме про цю точку на карті, про мій досвід. Але коли з’являється інший пейзаж, інший регіон, який зараз теж має дуже болючу історію,– пісня одразу стає ширшою. Це вже не тільки про моє село. Це про досвід усієї України.

Кліп на пісню вдалося реалізувати завдяки батальйону “Донбас”, вони нам дуже помогли. І присвятили ми цю роботу Руху опору Сил Спеціальних операцій та людям, що залишаються на тимчасово окупованих територіях. 

Це ініціатива, яка займається тим, щоб говорити про окуповані території та людей, які там залишаються, і не стигматизувати їх.

У твоїх піснях багато назв зі Скадовщини – і відомих, як-от Джарилгач, і менш знаних, як Джума чи Торкальня. Люди питають, що це за місця?

Питають. І на концертах підходять, і просто запитують. Інколи я сама пояснюю, що таке Джума.

Про Джарилгач питають менше, бо це більш відоме місце – люди їздили туди відпочивати. А Джуму, звісно, майже ніхто не знає – це звичайне сільське озеро.

У пісні “Серце” багато кадрів із сімейного архіву. Ти казала мамі, що знімаєш документальне кіно. Розкажи про ці відео? 

Я знімала це все вдома. Там кадри з дуже різних періодів. І на одному відео я просто довго знімала маму – і, мабуть, сказала це про “документальне кіно”, щоб не відчувати незручність.

Перші пів року повномасштабної війни я була за кордоном, поїхала з Києва. І дуже сумувала.

Ми записали цю пісню там. І зараз мені здається, що не може бути кращого кліпу для неї, ніж той, який вийшов.

У тебе є багато веселих пісень – наприклад, “Морячка”, “Пірат”. Чи багато у тебе таких історій?

Звісно. Історій багато, пісень – ще не дуже. Треба більше писати.

Концерти для херсонців та волонтерство: як Марія Чуприненко підтримує людей

Хто приходить на концерти Артистки Чуприненко? Чи багато серед них людей з Херсонщини?

Приходять дуже різні люди. Не тільки з Херсонщини, а й із Запоріжжя, Донеччини. Тобто багато тих, хто мав подібний досвід втрати дому. Але є й люди, які цього досвіду не мають.

Слухачі на концерті Артистки Чуприненко. Київ. Вересень 2023 року

Якось після концерту львівської групи Nazva, де я співала на розігріві, до мене підійшов чоловік. Я тоді вперше виступала у Львові, і мені було трохи некомфортно  співати суржиком – почувалася незатишно. І завжди думала: “Та кому воно треба? Та хто зрозуміє цю пісню?”.

А він сказав: дякую, що ви про це співаєте. Що мені не треба проживати цей досвід, щоб його зрозуміти – я можу зрозуміти через ваші пісні. Це дуже добре, бо скорочує прірву між людьми, між різними досвідами українців.

Зрозуміти досвід іншої людини без власного переживання – складно. Чи були моменти, коли ти це особливо відчула?

Звісно, у кожного свої проблеми. І в мене є один досвід, з якого я зараз навіть сміюся.  

У 2022 році я їздила з поетичною програмою по кількох країнах, зокрема була в  Сакартвело.Сакартвело – історична назва Грузії, так свою країну називають грузини. І хлопець, який проводив екскурсію по Тбілісі й завів нас на свою персональну виставку. Це була маленька галерея – одна кімната. І виставка була про його розбите серце, про розлучення.

А це був 2022 рік, осінь. У жовтні почалися удари по енергетиці, а в листопаді я з програмою поїхала. Ці постійні новини: “летить 50 ракет”, “летить 100 ракет”. Це було відчуття жаху, ніби килимове бомбардування зараз буде, як із фільму.

А він розповідає про своє розбите серце, показує цю кімнату. Я тоді не могла зрозуміти: у нас зараз людей вбивають, а він про розбите серце робить виставку! (Сміється).

І я з себе сміюся зараз, що тоді не могла цього зрозуміти. Що для нього це теж велике страждання. Такого ж масштабу, як для нас – втрата дому. Я не могла зрозуміти, що це різні досвіди – це не про те, що комусь гірше, а комусь краще. Просто всі страждають по-своєму. І всі про своє страждання думають, що це саме велике страждання

Я читала, що ти займаєшся волонтерством і проводиш благодійні концерти для військових. Розкажи про це?

Для військових я їздила тільки за запрошенням – не організовувала це сама. Але таких поїздок було багато, і для мене це завжди дуже щемко і важливо.

Ще я працюю з молоддю. Це теж організовують громадські організації – ми їздимо по різних громадах України, робимо творчі вечори, де трішки співаємо. Але більше говоримо про різні речі, про які ніби дивно говорити в підлітковому віці – наприклад, про красу. 

А сама я організовую вечори для херсонців. Це не концерти – я там не співаю авторські пісні. Ми просто збираємося співати ті пісні, які співали вдома.

У мене була дуже співоча родина: на всі свята ми співали. Тобто спочатку всі приходять голодні, наїдаються, а потім їжа закінчується, і місце для їжі закінчується, тривають розмови – і в якийсь момент починаються пісні. Мені цього дуже не вистачало, і якось я подумала, що це можна організувати.

Зустріч із жителями Херсонщини. Лютий 2024 року

Які фільми, книги чи музику про Південь ти любиш?

Я дуже люблю фільми Роми Бондарчука – і документальні, і художні. Вони мені дуже зрозумілі. Є ще поет Анатолій Кичинський, він теж з Півдня. Але не можу сказати, що прямо чую в ньому Херсонщину – просто це дуже хороший поет.

Як думаєш, чи достатньо уваги приділяється окупованим територіям? І чи можуть люди культури впливати на це?

Я думаю, що тут тільки особиста відповідальність кожної людини – говорити про те, що хвилює, щоб вона не була байдужа і щось робила. 

Змушувати артистів говорити про те, що їм не близько, – дивно. Нехай говорять про важливе для них, і роблять, що можуть. Проблем насправді досить. 

Звісно, якщо ти сам з окупованої території й при цьому закриваєш на це очі – це вже інша історія. Якби я не співала і не говорила про це, то було б дивно. 

За чим з Херсонщини ти сумуєш найбільше? Можливо, не за місцем, а за відчуттями – вітру, степу, моря, запахом?

За запахом дому. Вітер є. І на море можна поїхати – за кордон чи навіть в Одесу, але це все одно не те.

Оцей запах пилюки, цей сухий вітер – за цим сумую. Ще сумую за вигорілим ландшафтом. Я вперше поїхала на Херсонщину влітку 2023 року – в Посад-Покровське. Ми там робили концерт. Їхали поїздом до Миколаєва, а звідти автобусом.

Я приїжджаю – і бачу: все вигоріле, зовсім немає зеленого кольору. Але запах уже більш схожий на домашній. І це таке… дуже приємне відчуття.

Підготовка до концерту у Посад-Покровському. 2023 рік

Про що мріє Артистка Чуприненко, а про що – Марійка? 

Артистка Чуприненко… Є мрія повернутися додому і зробити концерт на вулиці, перед Будинком культури. Щоб приїхали багато-багато людей, які слухали ці пісні, і побачили, про що вони були написані.

Я б навіть водила людей на екскурсії та показувала: “Оце школа. Оце музична школа – у “Камені” є про те, що її розбомбили”, “Оце наш  "колхозний"Місцеві жителі називають цей магазин саме “колхозний” – примітка автора. магазин”.  

Така є мрія. Мені б дуже хотілося зробити великий концерт на відкритому просторі – не на закритому майданчику. 

Щоб люди побачили, як їх багато. Бо коли нам сумно, здається, що ми самотні в цьому переживанні. А на концертах я бачу інше. Пам’ятаю, хтось писав, що дівчина плакала і дивилася, чи плачуть навколо. І коли бачила, що плачуть, це їй дозволяло легше плакати. 

Бо це спільне переживання, це болить багатьом. І мені здається, що це теж може бути дуже терапевтично – побачити, як нас багато, таких чудаків. Тому мрію, щоб на концерті були тисячі людей.

Про що все ж таки мріє Марійка?

Марійка мріє про свій дім в селі. Дуже зрозуміло: що мені погано в місті, мені хочеться в село.   

Зараз жителі Херсонщини переживають різне: хтось під окупацією, хтось під щоденними обстрілами, хтось далеко від дому чи за кордоном. Що б ти хотіла сказати цим людям?

Що насправді Херсонщина – це ми. Вона живе в нас і дуже залежить від того, як ми живемо, як говоримо про неї, як зберігаємо нашу говірку і традиції.

Як ми кажемо якісь словечка, які говорили у нас вдома, продовжуємо їх говорити, навіть якщо є якесь інше літературне слово для цього. Мені б хотілося, щоб у нас у всіх були сили зберігати Херсонщину і продовжувати її життя, навіть тоді, коли вона можлива тільки через нас.

Читайте матеріали "Вгору" про митців, які розповідають про Херсонщину через творчість:

• Каховська трагедія у книзі Євгена Ліра. Про карти Таро, невигадані історії та дзеркало любові
• «Було бажання поділитися тим скарбом, який був у моїх руках». Інтерв’ю з режисером Романом Бондарчуком про виставку «Херсон. Степ тримає»
• Мистецтво несвободи. Російський полон очима людини з “херсонської дев’ятки”
• «Тіло моє в Одесі, але душа моя, мої думки – всі в Херсоні». Сергій Михайловський про театр під обстрілами та життя в окупації
• «Насіння Поліни Райко» проростає
• Херсонщина, яка живе в слові та музиці. Добірка книг, пісень та фільмів