Каховська трагедія у книзі Євгена Ліра. Про карти Таро, невигадані історії та дзеркало любові

Наслідки затоплення після підриву росіянами Каховської ГЕС він бачив на власні очі, бо у 2023 році як волонтер допомагав долати їх. У січні 2024-го мобілізувався і служив на Херсонщині. У цей час і написав англомовну книгу про цю повінь, яка побачила світ влітку 2025 року.

З письменником і перекладачем Євгеном Ліром, котрий  до повномасштабної війни був відомий як один із співзасновників науково-популярного YouTube-каналу «Твоя Підпільна Гуманітарка», журналісти «Вгору» спілкувалися влітку 2024-го в Херсоні. Тепер вже майже рік він захищає Сумський напрямок, і зустріч з Євгеном відбулася в Одесі — на літературному фестивалі Port, куди письменник приїхав на один день представити цю книгу «The Flood» («Повінь. Історія годинникаря»).

«Мені подобається, що у нас тут розмови виходять то в Херсоні, то в Одесі. Прямо по містах Півдня. Давайте наступного разу в Мелітополі деокупованому, вже я вас запрошую», — пропонує Лір.

Сподіваємось, що буде змога скористатися цим запрошенням, і зустріч у Мелітополі стане реальністю. А зараз розмова точилася навколо книги та Херсонщини, але не оминула тему українського Півдня і його історичної ідентичності.

«Після росіян на Півдні життя немає»

Херсон, Мелітополь, Одеса. Які з цих міст більше асоціюються з півднем України?

Вони всі є південними. Мені здається, що важливим є розподіл півдня України на підрайони, підрегіони. Ми говоримо глобально про Таврію, яку зазвичай в історичній науці розподіляють на власне Таврію і Тавриду. Таврида – це Крим, а Таврія – це Причорномор'я і Приазов'я. І, відповідно, якщо ми говоримо про Південь як щось загальне, то, звісно, Півднем є так само і Одеська область, і Миколаївська, і Херсонська, і Запорізька.

Для мене найближчим, звісно, є мій рідний регіон Мелітопольщини, Приазов'я. Але я упереджений, бо я там прожив 26 років і хотілося би прожити ще стільки ж. Я південними тематиками займався доволі давно. Перший роман, написаний про південь України, – «Степовий Бог» – вийшов у 2019 році, про вигадане місто Запропади. Але по суті Запропади – це Мелітополь. Я не сильно це приховую, це така невеличка літературна гра, яку розпочав Сашко Завара, інший письменник з Мелітополя, я просто підхопив. Тому цією темою займаюся довго, але попри це відкриваю щось нове про наш український Південь кожного разу, коли подорожую або беру якусь нову підтему для дослідження. От, приміром, не так давно записували із «Телебаченням Торонто» серію випусків про айдентику українського Півдня, було запрошено багато цікавих спікерів, маю честь бути серед них. І коли обговорювали зі знімальною групою, про що ж можна розповісти, то мені було складно викреслити якусь тему, тому що це все однаково цікаво. Кам'яна могила, поселення німецьких переселенців-менонітів, які знайшли свій прихисток і на Мелітопольщині, і, як я дізнався від  Андрія ХаєцькогоАндрій Хаєцький — український поет і волонтер, програмний директор літературного фестивалю PORT в Одесі , на Одещині в тому числі були ці поселення. Південь настільки багатий на історії, це така величезна скарбниця, яку ви розгрібаєте і не можете обрати, за що ж братися в першу чергу.

Євген розповідає про книгу «The Flood» на літературному фестивалі Port в Одесі. Фото: інстаграм фестивалю 

А от росіяни кажуть, що до Катерини на нашому Півдні життя не було...

Після росіян на півдні життя немає. Я обожнюю цю прекрасну історію, яка збереглася на рівні легенд про так звані потьомкінські села, де ніби як нічого не було. Приїхав Потьомкін, якому Катерина дала значну суму грошей на розбудову. Потьомкін це все успішно пропив, і коли приїздить Катерина перевірити роботу, то побудували хати, у яких є тільки три стіни. Нібито нашвидкоруч зробили імітацію того, що тут все прекрасно зроблено. Як на мене, ця легенда на рівні побрехеньок, але вона класно ідентифікує те, як росіяни ставляться до цієї території. Відмити гроші, пропити все, зробити видимість якоїсь цивілізаційної роботи, як вони вважають, «принести сюди культуру». Але по факту це будуть хати з трьох стін, які ніколи не планувалися навіть до заселення.

А якщо говорити про руйнацію міфу Катерини, я навіть не знаю, з чого почати. Ногайські поселення – майже безперервне проживання народів на території, яку ми знаємо як Приазов'я.  Мамай-гораМамай-гора — видатна археологічна пам'ятка світового значення, розташована на височині на лівому березі Каховського водосховища, поблизу села Велика Знам'янка Запорізької області. Відома як найбільший мультикомплексний могильник Північного Причорномор'я  і поруч із нею  Мамай-суркаМамай-сурка — середньовічний ґрунтовий могильник кінця XIII — початку XV століття, розташований поруч із Мамай-горою , поховання ногайської доби, яке було унікальним для часів середньовіччя, там на одному цвинтарі розташовані могили і християн, і мусульман. Уявіть собі: середньовіччя, коли хрестові походи, коли постійні сварки й ідеологічні протистояння на релігійну тему – а на території нинішньої України, тоді у ногайському городищі, християн ховають поруч із мусульманами. Це дуже сильно до того, як росіяни тут в принципі з'явилися, до того, як росіяни з'явилися як нація. Якщо копати ще далі, то як не згадати скіфські поселення, як не згадати Половецький край, як не згадати індоєвропейські племена, які проживали компактно саме на території Північного Приазов'я. І, власне, із цих племен розпочалася мовна історія Європи, як ми її знаємо зараз. Майже всі європейські мови, за винятком однієї, належать до індоєвропейської групи мов.

Подобається матеріал? Долучайтесь до Спільноти та допомагайте нам більше розповідати історії людей, які живуть і працюють у прифронтовій Херсонщині.

«Трагедія, яку в нас вкрали»

Але повернемося до книги, про що саме вона – про трагедію, про силу духу людей?

Це книга любові. Вона починається з цієї фрази. Це перше, що бачить читач, коли починає читання. Це книга любові до всього: любові до регіону, любові до людей, любові до сили, яка змушує людей залишатися в тих умовах, в яких зараз перебуває Херсон. Насправді, крайній раз я був у місті взимку. І навіть якщо порівнювати зиму цього року з тим, що відбувається зараз – небо і земля ситуація. Взимку ми могли поїхати на Острів машиною – зараз з Острова евакуюють людей через те, що російські виродки майже знищили міст. Тоді ми возили з собою дробовик заряджений, але він майже весь час просто стояв у машині. Зараз, щоб пересуватися Херсоном, а особливо Херсонщиною, і виїздити туди, куди ми їздили, я би ризикнув тільки у вантажному відділенні пікапу отак (Євген показує, немов цілиться з цього дробовика у небо), якщо пощастить.

«Сафарі на людей» – це, по суті, офіційний термін, англомовний – human safari. Я був у Херсоні, коли цей процес вже тривав, але не набрав таких обертів, як зараз. Я для себе розумів, але мені цікаво було знайти відповідь для інших: що змушує людей залишитися в час таких страшних подій? Так само, коли ми їздили з командою допомагати постраждалим від наслідків потопу. Човен підпливає до будинку, який затопило по четвертий поверх, на п'ятому поверсі сидить бабця, смажить картопельку, каже: «Хлопці, будете?» – «А може, ми вас евакуюємо?» – «Та ні, вже зараз зійде ця вода... От у мене ще огірочки є».

І ця історія не одинична. Я думаю, більшість волонтерів, які брали участь у ліквідації наслідків, мають щось таке розповісти. Дуже часто люди, які залишалися на дахах, просто відмовлялися покинути свою домівку. Вони знали, що вода рано чи пізно зійде, а будинок лишиться, і хтось має його потім відбудувати, подбати, рятувати речі,  et cetera*Et cetera (скорочено etc.) - стійкий латинський вислів, який означає «і так далі», «і таке інше», «тощо». .

І це все для мене частини великого пазлу, великої картини, ніби розбите дзеркало, яке збираєш потім по шматочках, і тобі вдається відтворити, як воно було початково. І це дзеркало любові. Південь – це любов, яка завжди повертається в неочікуваних форматах. Не завжди одразу, але завжди те добро, яке ви робите на Півдні, повертається так чи інакше.

Фото Лізи Жарких

Чому книга англійською мовою?

Тому що це трагедія, яку в нас вкрали. Тому що миттєво після того, як росіяни підірвали 6 червня вранці дамбу Каховської ГЕС, вони розпочали, насправді доволі успішно, інформаційну роботу із посіювання сумнівів. «А можливо, не було детонації». «А можливо, і справді російські війська заклали туди вибухівку, але ви ж розумієте, це стара дамба, вона не витримала натиску води, зачепило вибухівку і тому здетонувало». І дуже багато інших речей, які були успішно спростовані Головним управлінням розвідки Міністерства оборони України, які визначили конкретних людей на конкретних посадах, відповідальних за цей підрив, і в якому порядку це відбувалося. Якщо я не помиляюся, навіть є кримінальні справи в скоєнні такого злочину. І поки у нас руки були зайняті буквально порятунком людей, тварин, майна – росіяни весь цей час витрачали на просування свого порядку денного. І у них це вийшло.

Коли ми чуємо про цей підрив, то бачимо від західних лідерів думок різні способи трактування подій, із яких чотири з п’яти будуть російськими. І не тому, що вони проросійські – тому, що це та інформація, яку вони отримали одразу після того, як підрив стався. Відповідно, вона засіла голові, і далі з цим робити чогось людям не захотілося.

Мій добрий друг, французький письменник Девід Ді Нота, взагалі дуже здивувався, коли я йому розповів про події, які відбувалися після підриву, і про human safari. Чому я так багато про нього розповідаю? Як на мене, це все цілісна картина, це різні способи, якими росіяни нищать Херсонщину. Девід каже, що на Заході, принаймні, у країнах, де він працює, а це Великобританія і Франція, про це майже не говорили. Немає такої фокусованої уваги, немає аж настільки серйозного висвітлення, якого ця трагедія заслуговує. А друге, в нас і екоцид, і геноцид, і різні формати, з яких можна розглядати цей злочин.

Моя мама викладачка англійської мови, для мене англійська, по суті, друга мова, їй мама вчила мене з 4 років. І я відчував, що не можу не написати цю книгу. Саме англійською, саме про цю тему. Я себе вважаю людиною південною. Звісно, мій дім – це вся Україна. Зараз захищаю Сумщину, але тим не менше, це моя земля, її скривдили, і я відчуваю обов'язок її захистити.

Чи відчуваєте вже якийсь результат? Може, в когось змінилася думка після прочитання?

Потрошки так. Книга тільки вийшла. У більшості читачів вона ще в процесі прочитання. Ми мали класні продажі, але чекаємо зараз ту хвилю відгуків, яка мала би розпочатися. Я бачу, як люди відкривають для себе з нової точки зору кожного із персонажів, про яких я розповідаю. У кожного є якесь уявлення, свої стереотипи: волонтер у Херсоні, чи людина з окупованої частини Херсонщини. Хтось щось десь чув. А тут я знайомлю їх із конкретними персонажами, з конкретними людьми, які пережили конкретні трагічні події. Хтось евакуювався з лівобережжя, пережив повінь, провів 12 днів на даху, вдалося врятуватися. Хтось рятував людей на правобережжі. Хтось, як деякі наші військові, плавали з правого берега на лівий рятувати звідти людей.

І коли читаєш конкретні історії, коли бачиш, як кого звали, коли це сталося... Тобто не абстрактна ідея, а саме наратив про те, як, умовно кажучи, військовий на ім'я Олег на своєму човні поплив у Кардашинку, врятував звідти трьох бабусь і привіз їх у Херсон. Значно краще зцементовується розуміння процесів, тому що коли знаєш конкретну історію, значно простіше її розширити на те, що таких олегів було десятки, сотні, і так само, як і інших персонажів.

І тут, мабуть, варто сказати про жанр...

Це наративний  нонфікшнНонфікшн (англ. non-fiction — «не художня література») — різновид літератури, яка базується на реальних подіях, фактах, дослідженнях і пережитих досвідах, але використовує елементи оповіді, як у художній літературі . Трошки нетиповий жанр в українській літературі, але я думаю, що ми скоро побачимо більше робіт у такому напрямку. Це книга, яка заснована повністю на документальних подіях. 90% тексту є оповіддю того, що сталося насправді. Зі справжніми іменами, зі справжніми датами, локаціями. І для того, щоб зв'язати незнайомих між собою людей, зв'язати події, які не відбувалися одномоменто, я вигадав персонажа, наратора, який проводить нашого читача оцими всіма стежками і об'єднує їх в один єдиний шлях.

Фото Лізи Жарких

«Цей собака вартий життів усіх цих уродів, які прийшли на нашу землю»

Яка з історій, почутих під час роботи над книгою, найбільше вас вразила?

Це кожна насправді. Є ті, які зачепили сильніше. Одна з них – як жінка на лівобережжі була вимушена підняти на дах свого частково паралізованого чоловіка. І на цьому даху вони пробули 12 діб. Ну, не зовсім на цьому даху. Їх знайшла група інших містян, які мали саморобного човна. І вони всі збилися на іншому, трошки більшому даху, де трошки було води, трошки було чогось схожого на їжу, але ясно, що недостатньо для стількох людей, які там зібралася.

Одна із трагічних частин цієї історії – до того, як почалася повінь, до них прибився собака. І коли ця жінка вже підняла свого чоловіка не дах будинку, вона намагалася підняти і собаку. А той всівся на дивані на першому поверсі й нікуди не йшов. Собака важчий за цю жінку, дуже великий. Вода піднялася, а собака затонув просто на цьому дивані. Як ця жінка каже, їй хочеться вірити у те, що цей собака зараз зберігає її дім. Що її дух, її спогад про цього собаку лишився разом із їхнім домом. Коли вона про це розповідала і коли я описував цей епізод, мені доводилося паузу зробити. Знаєте, в нас військова служба, ми буквально вбиваємо росіян, вони прийшли на нашу землю, ми мусимо це робити. До них жодних емоцій. Це як таргана прибити. Бо воно прийшло сюди без спросу, воно руйнує наші життя. Цей собака вартий життів усіх цих уродів, які прийшли на нашу землю. Один цей собака, не кажучи вже про людей.

Чи багато залишилося такого, що не увійшло до книги?

Багато. Я перебував на Херсонщині як військовослужбовець. Це такий  чит-кодЧит-код (англ. cheat code) — нетипова комбінація даних, спеціальна команда, яка дає гравцеві в комп'ютерній чи відеогрі певні переваги або змінює ігровий процес , який дозволив мені їздити туди, куди журналістів не пускають. Я про свою частину військової служби не писав взагалі. Ми пишемо про 2023 рік, про події під час повені і її наслідків. А вписувати сюди те, що зі мною сталося пізніше, мені здавалося якось неправильно. Лишилося за лаштунками відсотків 40 матеріалів. У нас є записані інтерв'ю, у нас є фотографії, які ілюструють те, про що тут не згадується в принципі. Але ми ці фотографії все одно робили. Напевно, найбільша інформація – це операція на Кринках, тому що вона не має стосунку до історії, яку ми розповідали, але люди, з якими ми тоді спілкувалися, брали у ній участь і обмінювалися з нами враженнями. Взагалі, все, що відбувається на Півдні, настільки між собою пов'язане.

І все було написано в Херсоні?

Майже все, так.

Одночасно і письменник, і військовослужбовець? Де ви час на це брали?

Не повірите, настільки це розкішний досвід! Я зараз, через більше року від цього, просто мрію, щоб зі мною щось сталося схоже. Писати про землю, яку ти любиш, перебуваючи на цій землі. І при цьому маючи можливість поспілкуватися з людьми, взяти уточнення. Є таке кафе в Херсоні, «Кіт на даху» – просто прекрасне. Частина подій відбувається там. У книзі згадується харизматичний офіціант, і ті, хто був у кафе, згадають його за описом миттєво. Для мене це був як ритуал: щойно з'являється вільна хвилинка – сходити туди, поспілкуватися з людьми. Там часто десь волонтери, військові, десь когось впізнав, поговорили. Плюс кав'ярня «Простір» – її, на жаль, немає майже в книзі. Там працює бариста – максимально харизматичний чувак, художник. Він там виставляє свої картини. Довкола кав'ярні прилітало всюди, де тільки може. І вони досі відкриті. Навіть зараз. Для мене це вибух мозку.

Митець не просто так пише книжку, він, я думаю, вибудовує якусь символічну мову. Чи є такі символи у вашій книзі?

Я спробую не спойлерити дуже сильно. Не зіпсувати враження наперед. Є, звісно, є. Сама обкладинка – ми дуже довго працювали над нею з Аліною Компанець. Це художниця, моя близька подруга, яка малює зараз обкладинки для всіх моїх книжок. Символіка, обкладинки – це водночас очевидно і дамба, і це карта Таро «Башта». Тільки в оригінальній карті Таро люди випадають з башти, а для мене було важливо показати, що люди, навпаки, тримаються за цю башту, за цю основу, за свій дім.

Коли я працював над книгою, зробив візуалізацію, окремі картки для кожного з персонажів, про якого я писав. Мені було зручніше працювати, коли прокидався і бачив на стіні їхні портрети, фотографії з цими місцями, які описуються. І у кожного персонажа була карта Таро, з якою його асоціюю. І не в магічному сенсі. Як на мене, каталог карт Таро – це прекрасна система універсальних символів для європейців і американців. Ми всі знаємо про їхнє існування, ми всі їх зчитуємо однаково. І кожна із карток Старших Арканів має плюс-мінус таке стале значення розшифрування. І я просто дивився, хто із персонажів з якою картою для мене найбільше асоціюється.

Фото надані Євгеном Ліром

Наприклад, волонтер Олег Дегусаров для мене асоціювався із картою «Справедливість». Тому що це людина, яка на початку повномасштабної війни вчилася у духовній семінарії. Він кинув навчання, але не кинув свою рясу. Маючи вигляд священнослужителя, він допоміг купі народу виїхати з окупації. Майже під кінець окупації у нього почалися через це проблеми, але пощастило, що Херсон звільнили раніше. Після того він відкрив фонд «Справжні», і цей фонд робить величезну кількість речей по Херсону – від допомоги людям, які втратили дім, до підтримки військових. Дуже-дуже багато різних напрямків. І це для мене уособлення справедливості.

Є символіка Таро, є символіка снів, які бачить головний персонаж. Цих снів небагато, але вони насправді є наскрізною лінієючерез весь сюжет. І, звісно, символ – вежа Херсонського художнього музею, який нам вдалося відвідати. Насправді, я почав писати музей до того, як нам довелося туди потрапити. Ми приходили, і нам казали: ну, пацани, не можна. Я думаю, що не можна, так не можна. А потім нас туди пускають... Прочитайте, розумієте, чому це настільки важливо. Там є одна деталь, яка змінена у стані Херсонського художнього музею і не відповідає дійсності. І ця деталь, насправді, сюжетотворча. Якщо я скажу більше, то це буде спойлер.

Євген Лір на даху Херсонскього художнього музею у травні 2024 року. Фото: Yevhen Lyr / соцмережа Х

А як же Дніпро?

Звісно! Який Херсон без Дніпра!? Через Дніпро проходить лінія і спадковості поколінь: ногайці, присутність литовців, в тому числі ми ж пам'ятаємо вежу Вітовта, яка на лівому березі Дніпра. І сила, яка свого часу, завдяки совєтському терористичному генію, створила це водосховище Каховське. А потім так само було знищено тими ж самими, по суті, людьми.

Я завжди говорю, що Каховська трагедія – це трагедія з двох частин. Спочатку заснування водосховища, потім його зникнення. Однакові трагедії в плані масштабу, який було завданого руйнації екосфері. Великий Луг, який був знищений і який зараз неймовірними темпами повертає собі своє. Спілкувався з біологами, які займалися дослідженням цієї теми, вони кажуть, що відновлення випереджає навіть найоптимістичніші прогнози. Зараз там усе заросло. Якщо навіть подивитися відео з мавіків, які наші військові викладають, то видно, що там майже ліс вже.

Тобто там було оце біорізноманіття – те, що, по суті, годувало козаків. Чому настільки важливим був Великий Луг? Це була годівниця козацьких поселень. Якщо не помиляюся, шість козацьких січей створенням цього Каховського водосховища були частково підтоплені або повністю затоплені. Тут можна говорити і говорити, скільки у нас відняли через створення цього Каховського водосховища і скільки у нас забрала вже його руйнація.

Чи буде переклад книги українською? Чи плануєте ще якісь дослідження присвячені Херсонщині і українському Півдню?

Переклад зараз у роботі, сподіваємося випустити його або під кінець цього календарного року, або взимку 2025-26, якщо все буде добре. Переклад рухається значно повільніше, ніж хотілося би, тому що специфіка моєї служби помінялася. Мене підвищили, я отримав більше відповідальності, більше засобів враження, і останні місяців 8 працюється значно повільніше.

Найближчі книжки – це якраз буде про південь. Це довгоочікуване, надто довгоочікуване продовження «Степового Бога». Нарешті, ця книга перевийшла у видавництва «Віхола» з певними доповненнями, і я зараз працюю над продовженням, і це моя найближча мета – видати його наступного року.

А також дещо готуємо з видавництвом Ukraїner, і це вже буде не наративний нонфікшн, а повністю документальна робота, чисто документальне дослідження.