“Ти живий, я це знаю”. Як донька безвісти зниклого військового організовує акції підтримки родин полонених
-v1-original.webp)
Катерину Ханікову на акції в підтримку військовополонених та безвісти зниклих в Ізмаїлі легко впізнати. На її футболці – фотографія батька у військовій формі, а на спині напис: “Ти живий, я це знаю. Знайду, обіцяю!”. На плечах у дівчини – чорно-синій прапор, символ родин безвісти зниклих захисників. У руках плакат. Катя стоїть посеред роздоріжжя, на “острівці безпеки”, і час від часу повертається до дороги, жестами закликаючи водіїв сигналити на підтримку. Автівки відповідають сигналами.
Акції, де родини шукають підтримку
Катерина Ханікова – донька безвісти зниклого українського військового. Два рази на місяць вона організовує акції в підтримку безвісти зниклих та полонених.
“Родичі збираються на площі міста, щоб показати: безвісти зниклі – не означає забуті. Вони не можуть говорити, а ми говоримо замість них. Ми – їхній голос тут”, – каже дівчина.
Фото Олени Гнітецької/”Вгору”
За її словами, навколо акцій уже сформувалася спільнота родин:
“Понад сто сімей. У нас є група, де ми спілкуємося, підтримуємо одне одного та створюємо ці акції. Скоро буде вже рік, як ми збираємося. Нас підтримують волонтери з ГО Південноукраїнський рух ветеранів та волонтери "Вулик", а також небайдужі мешканці. І завжди приходять люди, у яких ніхто не зник і немає нікого в полоні. Ці акції справді об’єднали людей зі спільним болем”.
Фото Олени Гнітецької/”Вгору”
На площі більшість учасників – жінки. Багато хто приходить із дітьми. Поруч стоять підлітки з плакатами, на них фотографії чоловіків, дуже схожих на них самих – імовірно, батьків або старших братів, яких вони шукають.
Є мами з немовлятами на руках, є візочки. У дітей льодяники та пляшечки з водою. Малечі важко довго стояти вздовж дороги, де безперервно рухаються автомобілі. Дехто приносить маленькі складні стільчики – час від часу діти сідають відпочити.
Акція триває не одну годину. Люди приходять не лише постояти з плакатами, а й поговорити, обмінятися новинами. Дехто відвідує ці зустрічі близько року, майже не пропускаючи.
Подобається матеріал? Долучайтесь до Спільноти та допомагайте нам більше розповідати історії людей, які живуть і працюють у прифронтовій Херсонщині.
Кожен плакат – чиясь історія
Поруч із натовпом стоїть літня жінка з жовто-блакитним прапором, на якому написано: “Пошук безвісти зниклих”. Біля її ніг притискається маленька дівчинка, час від часу відволікаючись на машини, що проїжджають повз. Поряд – плакат із фотографією чоловіка і написом: “Карачебан Микола Ілліч. Зник 30.01.2026. н.п. Зелене, Запорізька область”.
Фото Олени Гнітецької / "Вгору"
Жінка говорить коротко, наче поспішає сказати головне.
“Я Карачебан Надія Іванівна. Ми перший раз на такій акції. Дуже задоволені, дякую велике, величезне дякую. Низький уклін всім, хто прийшов. Надіємося, що знайдемо своїх родичів. Все буде Україна”.
Фото Олени Гнітецької / "Вгору"
Поруч стоїть ще одна жінка – Світлана. У руках вона тримає плакат із фотографією свого сина: “Загнойко Антон Олександрович, 24.06.1994. Зник безвісти 08.03.2025. с. Костянтинопіль”.
Фото Олени Гнітецької / "Вгору"
“Приходжу з надією, що хтось побачить, хтось скаже, що він живий”, – каже вона.
Жінка розповідає, що родина зверталася до командування та різних установ, але поки що відповіді залишаються однаковими – пошуки тривають без змін. Вона каже, що надсилали листи скрізь, куди могли, проте результату немає.
За її словами, саме акції на підтримку родин зниклих безвісти дають людям надію і підтримку, допомагають зустрітися з тими, хто переживає подібне горе.
“Тут зустрічаєшся з таким же горем. Люди підтримують одне одного. Знайомишся – і вже як близькі. Щось питаєш, щось дізнаєшся нове. Коли хлопці повертаються з полону – ми радіємо за всіх. Дай Боже здоров’я їм і їхнім родинам. Ми теж сподіваємося, що побачимо своїх рідних живими, обіймемо їх і будемо разом гуляти цим прекрасним містом”.
Наприкінці розмови жінка не витримує і плаче. Поруч одразу опиняється Катя. Вона довго обіймає Світлану і щось тихо говорить їй на вухо.
Фото Олени Гнітецької / "Вгору"
Херсон, окупація та зникнення батька: історія Каті
Катерина Ханікова родом із Херсона. З чотирнадцяти років вона займалася волонтерством і громадською діяльністю.
Під час російської окупації міста у 2022 році її родина виходила на проукраїнські мітинги.
“Ми ходили на акції “Херсон – це Україна”. Стояли перед рашистами в перших рядах. Коли вони вже прийшли до нас додому, ми зрозуміли, що потрібно виїжджати”.
Фото з архіву Катерини Ханікової
Родина переїхала до Ізмаїла. Там Катя долучилася до роботи громадської організації “Жива-Я”, яка також релокувалася з Херсона. Вони почали підтримувати жінок-переселенок, які постраждали від війни: проводили групи самодопомоги та психологічної підтримки, організовували медичні послуги. Згодом усвідомили, що важливо допомогти внутрішньо переміщеним особам інтегруватися в місцеве життя, і почали організовувати спільні заходи для переселенців та місцевих жінок. Поступово навколо організації сформувалася спільнота, яка стала підтримкою для багатьох родин.
“Багато жінок дружать між собою, приходять і кажуть, що наша організація – як друга сім’я. І ці слова дуже гріють душу”.
Фото з архіву Катерини Ханікової
Її батько, Ігор Ханіков, працював у Херсоні на судноремонтному заводі. Усю окупацію вони підтримували зв’язок.
“У нас був ритуал – щоранку і щовечора писати одне одному: “У мене все добре, я живий””.
У 2024 році чоловіка мобілізували. Йому було 57 років. Він потрапив до 118-ї окремої механізованої бригади та поїхав на Запорізький напрямок.
Фото з архіву Катерини Ханікової
24 серпня 2024 року він вирушив на позицію. 6 вересня під час активних бойових дій його групу накрили дрони, і евакуювати тіло не вдалося. Відтоді він вважається зниклим безвісти.
“По акту службового розслідування кажуть, що він загиблий. Але поки немає підтвердження, ти живеш між надією та болем. Прокидаєшся і думаєш: а може, сьогодні він подзвонить. А може, його знайдуть. А може, він у полоні”.
Катя зізнається, що кожен незнайомий номер телефону змушує серце битися швидше.
“Коли бачу невідомий номер, я молюся, щоб сказали, що тато живий. Але іноді боюся брати слухавку – бо раптом скажуть, що підтверджена ДНК”.
Щоб якось впорядкувати дні очікування, Катя придумала для себе власний ритуал: вона пише пости в соцмережах та листи для батька, ніби веде з ним розмову. Це допомагає їй триматися та поступово проживати цей непростий період.
Зображення Катерини з батьком, створене штучним інтелектом. Архів Катерини Ханікової
У цих листах вона часто повторює одні й ті самі слова:
“Тату, де б ти не був, я знаю, що ти мною пишаєшся. Ти завжди мною пишався. Я дуже тебе люблю і дуже чекаю. І сподіваюся, що ми ще зможемо обійнятися. І що обійму я тебе – живим”.
Щоранку о 09:00 вона разом із волонтерами приходить на одне й те ж місце в Ізмаїлі Одеської області.
“Ми збираємося тут на хвилину мовчання, щоб вшанувати пам’ять загиблих захисників. Це важливо – пам’ятати, завдяки кому ми можемо жити”.
Фото Олени Гнітецької / "Вгору"
