«Наша нація як радіація». Волонтер про життя і евакуацію в червоних зонах Херсонщини

У прибережних селах Херсонщини люди продовжують жити під обстрілами: працюють на городах між атаками дронів і відмовляються евакуюватися навіть тоді, коли волонтери приїжджають за ними.

Про те, як відбувається евакуація з червоних зон і чому люди залишаються до останнього, журналістка медіа “Вгору” дізнавалась у Євгена Пятака – керівника Херсонського напрямку благодійної організації Global Empowerment Mission Ukraine.

Херсонська обласна військова адміністрація та міська військова адміністрація оголосили, що червона зона збільшується. Чи ви дотичні до евакуації людей із цих територій?

Евакуація – це не наш основний напрямок, а внутрішнє бажання нашої команди. Тому коли нас запрошують, ми ніколи не відмовляємося: їдемо, допомагаємо і робимо цю справу.

Нічна евакуація. Скриншот з відео Олени Гнітецької

Я бачила відео з вами з Білозерки та з інших районів, де ви потрапляли у небезпечні ситуації, під атаку дронів. Скільки таких історій було у вашому житті за час роботи на Херсонщині?

Не скажу, що дуже багато. Але траплялися такі ситуації. Було і в Дар’ївській громаді, і в Білозерській, і в Станіславській, і в Херсонській громаді.

У селі Садове під час видачі гуманітарної допомоги нас атакував дрон: було два або три скиди. Слава Богу, ми виїжджали на спущених колесах, фактично на дисках. До блокпоста доїхали – машина була повністю розбита, але, на щастя, ніхто не постраждав.

Більшість випадків – це коли ми просто потрапляли під обстріли. Іноді нас рятував паркан, іноді дерева. Але щоб по нас цілеспрямовано працювали – мабуть, до десяти разів таке було.

Це багато…

Якщо порівнювати з іншими хлопцями, які постійно займаються евакуацією, вони потрапляють у такі ситуації значно частіше.

Чи відмовлялися волонтери співпрацювати з вами після таких небезпечних ситуацій?

Ні, ніхто не відмовлявся. Навпаки, всі тільки питали, як ми там, чи все добре. Херсонська область невелика, і інформація дуже швидко поширюється. Тому багато дзвінків: всі питають, чи все добре, чим допомогти.

У нас усе працює як одна команда, як один організм. Бо ми самі по собі не можемо зробити евакуацію. У цьому процесі дуже важливу роль відіграє адміністрація, яка координує роботу.

Але я хочу зазначити, що найбільший внесок у вдалу евакуацію роблять старости сіл. Це люди, які перебувають на місці та знають, де що і як.

Бувають різні ситуації. Наприклад, ми постійно їздили однією дорогою, а потім туди прилетів КАБ і утворилася вирва – і ти вже не проїдеш. А якщо це нічна евакуація, ти обмежений у можливостях і не знаєш, як об’їхати.

І слава Богу, що старости зустрічають і організовують людей. Бо найголовніше – це час. Буває так, що ми приїжджаємо, а люди тільки починають збиратися: кіт побіг, жінка побігла його ловити, ще щось.

Коли старости все контролюють, це дуже полегшує евакуацію. Люди вже зібрані та чекають у конкретній точці.

Як реагуєте, коли приїжджаєте, а люди не готові їхати?

Буває, що починаєш сваритися. Це природний інстинкт. Коли ти заїжджаєш у червону зону, то там маєш діяти дуже швидко.

А люди іноді хочуть забрати з собою все: і телевізор, і консервацію, і купу речей. І ще ображаються, що ти не можеш це все забрати.

Буває навіть таке: кажу, залишайтесь і охороняйте. Але наступного разу ми можемо просто не доїхати.

Евакуація. Скриншот з відео Євгена Пятака

Як порадити родичам налаштувати своїх близьких на евакуацію?

Навіть не знаю, що казати таким людям. У них вже інша нервова система. Вони реагують на дрони й обстріли як на повсякденне життя.

Ми якось заїхали в Милівську громаду, в село біля берега. Я був дуже вражений: город був ідеально засаджений, кожен рядок рівний. Я питаю: коли ви це встигаєте?

А вони кажуть: дрон пролетів – ми вийшли попрацювали десять хвилин. Артилерія відпрацювала – знову сховалися.

Як таким людям щось пояснити?

Був випадок, коли до мене звернулася жінка у Фейсбуці. Її бабуся жила в Бериславі. До неї приїхав син із Кривого Рогу – і його атакував дрон. Він загинув.

І тільки після цього бабуся погодилася виїхати. Ми довезли її аж до Білої Церкви, до доньки. Вона всю дорогу плакала.

Чи були випадки, коли ви казали людям, що наступного разу можете просто не доїхати?

Так, були. Наприклад, під час одного з заїздів у Станіславську громаду ми привезли воду та продукти, а на зворотному шляху забрали пораненого чоловіка.

Я стояв із жінками й казав: сідайте з нами, поїхали. А вони відповідають: ми вже старі, нам нікуди їхати. Ми тут народилися, тут і залишимося. Навіть якщо нас тут уб’є.

Як би ви описали життя в червоній зоні?

Там фактично нічого немає: ні води, ні світла, ні газу. Але люди якось пристосовуються.

Іноді вони навіть самі ремонтують мережі. Ми бачили, як після прильоту розірвало газову трубу, а люди її запаяли.

Я кожного разу дивуюся, як вони там живуть. Наша нація просто унікальна. Я кажу: наша нація як радіація – виживемо в будь-яких умовах.

Ми якось заїхали вночі у Станіславську громаду. Нам сказали, що в підвалі можуть бути діти.

Відкриваємо підвал – виходить батько, потім мати, а потім одна дитина, друга, третя, четверта, п’ята, шоста. Найменшій було вісім місяців.

Вони два дні сиділи у підвалі. Я питаю: на що ви розраховували?

Вони відповідають: чекали, поки стане тихіше.

Слава Богу, ми їх вивезли.

Чи обговорює команда, куди їхати небезпечно?

Наше керівництво навіть каже: якщо є хоча б якийсь ризик, можна не їхати.

Але за ці роки ти починаєш адаптуватися до таких умов. Ти розумієш, що там залишаються люди і їм потрібно допомогти.

І тому їдеш.

Вивіз людини з небезпечної зони. Скриншот з відео Євгена Пятака

Яке місце на Херсонщині вразило вас найбільше?

Берислав. Коли туди заїхав, це було страшне видовище: повністю зруйноване місто, пусті вулиці, там страшно. Це нагадало мені фільми про Другу світову війну. 

Чи вистачає людям їжі у червоних зонах?

Там люди дуже допомагають один одному. Вони як одна родина.

Якщо є молодші чоловіки, вони ремонтують електрику, генератори, допомагають іншим.

Але залишаються там переважно люди старшого віку. Вони кажуть: це наш дім, і ми хочемо тут залишитися.
Є мародери. Люди ж залишали багато чого. Є така категорія, у цьому немає нічого нового. 

Чи спілкуєтеся ви з людьми після евакуації?

Не дуже часто. Багато людей спочатку веземо до лікарень, бо вони поранені або контужені. Потім передаємо їх у тимчасові прихистки.

Далі ними займаються інші волонтери.

Я бачив родину з шістьма дітьми, яких ми вивезли. Потім привозили допомогу в модульне містечко і бачили, як діти там гуляють.

У Бериславі. Фото з соцмереж Євгена Пятака

Як ви намагаєтеся впоратися з усім, що бачите на евакуаціях? 

Чесно кажучи, ти просто звикаєш.

Приїхали, забрали людей, слава Богу – всі живі, і їдемо далі.