«Було бажання поділитися тим скарбом, який був у моїх руках». Інтерв’ю з режисером Романом Бондарчуком про виставку «Херсон. Степ тримає»

Створена як мистецька ода та дослідження рідної землі виставка «Херсон. Степ тримає» присвячена українському Півдню. Тут історія наших країв оживає через особисті спогади, кінематографічні сюжети та портрети людей, яких зустрічали на своєму шляху автори проєкту – кінорежисер Роман Бондарчук і сценаристка Дар’я Аверченко. Виставка, в основу якої лягли фільми «Українські шерифи», «Вулкан» і «Редакція», а також архіви, відео- та фотоматеріали, відзняті на Херсонщині до повномасштабного вторгнення, експонується в Києві, в Мистецькому Арсеналі, вже більше 2 місяців. І поки виставка ще не добігла свого кінця, ми докладніше поговорили про неї з одним з її авторів – кінорежисером Романом Бондарчуком.

Романе, виставка вже перетнула свій екватор, чи справджує вона ваші очікування?

Не можу сказати, що в мене були певні очікування – було бажання поділитися тим скарбом, який був у моїх руках. У мене зберігався архів Андрія Матросова, в мене зберігалися коробки з жорсткими дисками з наших кіноекспедицій, з «Українських шерифів». Ми зняли там годин 300 матеріалу, а у фільм увійшло всього півтори години. В нас було дуже багато підготовчих матеріалів із фільмів «Вулкан», «Редакція». І було відчуття, що цим треба ділитися. Власне, без якихось очікувань ми почали це все впорядковувати разом із кураторкою.

Я не знаю, чи можна зрозуміти все про український південь із цієї виставки. Це ж доволі суб'єктивна перспектива. Це досвід мій, Дар'ї, Алли Тютюник. Але оскільки більшість територій зараз недоступна, зруйнована чи окупована, це один з елементів цієї голограми – наша версія півдня. Ми не претендуємо на вичерпне дослідження. Це пропозиція подивитися на південь нашими очима і щось відчути, пережити – для тих, хто там ніколи не був. Дуже багато відгуків від тих, хто там був, хто впізнає вулиці, сусідів, знайомих і готовий «досипати» цих історій, розповідати, додавати до цієї виставки свої.

Перший день виставки «Херсон. Степ тримає». Фото Андрія Цикоти © ДП НКММК «Мистецький арсенал»

Яке враження у вас від людей, які приходили на виставку?

З хорошого – я нікого не знав з тих, хто приходив, тобто це не було зроблено для друзів. Обидва рази, коли ми проводили кураторські екскурсії, була доволі змішана група, я навіть не знаю, що їх об'єднує. А після екскурсій залишалися херсонці й щоразу розповідали або про свій район, що там зараз відбувається, або про досвід внутрішнього переселенства, евакуації. Людям хочеться ділитися, хочеться якось гуртуватися навколо спільних тем, у цьому випадку – навколо спільних місць.

Роман Бондарчук і Дар’я Аверченко на відкритті виставки. Фото Андрія Цикоти © ДП НКММК «Мистецький арсенал»

Скільки часу вам довелося опрацьовувати матеріал, щоб зрештою сформувати виставковий простір?

Загалом підготовка до виставки тривала 6 місяців, з яких перші два ми просто зустрічалися в зумах і говорили з кураторкою Катериною Ботановою. До нас підключався Олександр Бурлака, архітектор, який запропонував і реалізував більшість інсталяцій всередині – башту спостерігача за лісовими пожежами, яму. Він пропонував архітектурні рішення наших історій і елементи з наших фільмів, які можна відтворити у виставковому просторі. В розмовах згадувалась якась історія з регіону чи з фільму. Я йшов, шукав у архіві якесь підтвердження цієї історії, надсилав нашій робочій групі. І всі казали: або так, це цікаво, або це занадто специфічно або занадто загально. Це був дуже цікавий колективний процес, коли ідей дуже багато, але всі вони піддавалися сумнівам, критиці та проходили тільки ті, які пасували одна до іншої та утворювали разом історію й знання про менталітет, про міфи, про характери цих людей, про типові історії, які можна впізнати.

Фото Лізи Жарких / «Вгору»

Виставка визначена як документально-містична. Як ви поєднували документалістику та містичні елементи?

З цією містикою постійна якась халепа. Бо всі фільми, які я роблю, базуються на документальному спостереженні. Неважливо, чи це документальний фільм, чи ігровий, знятий за сценарієм. Сценарій все одно робиться на базі документального спостереження, на інтерв'ю, на якомусь власному досвіді. І те, що ззовні здається як щось містичне, сюрреалістичне, абсурдне – насправді списане з реальності, і часто реальність набагато більш абсурдна чи містична.

У фільмі «Вулкан» є хор потопельників, який то з'являється, то щезає. Хор-міраж. Більшість людей сприймають це як фантасмагорію. А насправді міражі – це доволі поширене явище в херсонських степах. Моя бабуся, мій дід розповідали, що і до того, як були насаджені лісопосадки, і до того, як вся ця сільськогосподарська індустрія розвинулася, міражі були абсолютно буденним явищем. Можна було побачити в усіх деталях віддалене село прямо в себе перед очима. Міраж – це просто оптична ілюзія, це не якась дуже складна містична історія. Хоча є елемент містики, звичайно.

Фото Андрія Цикоти © ДП НКММК «Мистецький арсенал»

Або смерч, який налітає в «Редакції» – є купа історій, як він налетів, «висмоктав» ставок, а потім «виплюнув» цю рибу разом із водою прямо на голови людям. Перед війною, коли лісопосадки вирубували, ліси горіли, смерчів ставало все більше, вони немов поверталися на цю землю. Навіть у пресі можна знайти багато згадок про смерчі.

Яма, в якій сидить герой «Вулкана» – теж списана з реальності. Фермери рили ці ями для своїх сезонних працівників. Це був як «карцер», куди кидали тих, хто погано себе поводив, крав чи ще якось завинив. Для південних людей – теж знайома річ, а в інших виникає питання: чи це є якийсь складний художній образ, чи що це таке?

Тому і назвали виставку документально-містичною, бо у свідомості людей багато цієї містики. Герої «Шерифів», дядя Вова з «Вулкана» живуть у такій магічній реальності, в них магічне мислення. Наприклад, у Старій Збур'ївці не прийнято було довіряти лікарям, мовляв, навіть до стоматологів не треба ходити, бо винесуть вперед ногами. Там всі проблеми (від болю в спині до привороту, повернення чоловіка, який загуляв) вирішувала жінка з Геройського, всі їхали до неї. «Рецепти», які вона прописувала, були такі: поїхати на кладовище, взяти звідти землю, обмазатися багном із цієї землі, ще щось зробити... Тобто, доволі містичні речі, але вони в суспільній свідомості були нормою, і більшість людей жила в полоні міфів.

Фото Лізи Жарких / «Вгору»

Чи вплинув сам простір Мистецького Арсеналу на концепцію виставки?

Звичайно, простір –  вирішальний елемент у виставці. Це як локація у фільмі. Простір приніс структуру, порізав на глави наші розповіді, допоміг нам розібратися, що за чим ми хотіли б експонувати. Ми вирішили саму виставку побудувати не хронологічно, а географічно. Ми підіймалися по Дніпру від Старої Збур'ївки до Херсона і Берислава.

Все починається із зали, присвяченої «Українським шерифам». Ми розповідаємо про той часовий проміжок, в який фільм знімався – це якраз перехід від правління Януковича до Революції гідності й початку війни. Там є фрагменти новин того часу, бо в шерифів, у кочегарці, в якій вони свого часу чергували, стояв маленький автомобільний телевізор, що транслював новини про бої за Донецький аеропорт і всі тогочасні події. Там багато відео про окремих персонажів фільму – дуже типових для цього місця, про яких цікаво розповісти, але їм не знайшлося місця у фінальній історії.

Фото Андрія Цикоти © ДП НКММК «Мистецький арсенал»

Головна робота в залі – це відеоарт, зроблений разом з Максимом Афанасьєвим. Наші тогочасні щоденники, записи – всі чудернацькі історії, що характеризують це село, які не можна було показати у фільмі, ми розповіли на рівні міфів у цьому щоденнику. І те, як село святкує зимові свята і колядує. І коротенькі замальовки про те, як врізався човен у машину. Машина заїхала в річку помитися, а човен їхав із риболовлі, і сталося таке ДТП. Викликали шерифів, вони не могли розібратися, за якими правилами тут діяти – водними чи дорожніми. Багато історій про виноград, бо виноград – це ціла релігія, кожен його вирощує, кожен робить своє вино. Цих вин є неймовірна кількість варіацій. Деякі навіть настоюють вино на тютюні, щоб воно сильніше діяло. Всі ці маленькі спостереження, до яких Максим зробив ілюстрації, ми оформили у відеоарт у формі щоденника. Це теж якісь шари, які іншим способом, крім як виставковим, дуже складно донести.

Наприкінці кожної зали є такий «Портал у майбутнє», як ми це називаємо всередині команди. Це те, що з цими місцями сталося після повномасштабного вторгнення. Ми з Дар'єю записували інтерв'ю з Віктором Маруняком після того, як росіяни вже окупували село, після того, як вони намагалися схилити його до співпраці, потім посадили у в'язницю, піддавали тортурам. І після того, як він виїхав з села на безпечну територію. Він розповідає про тактику росіян, як вони намагаються підкорити громади. І наскільки інше в них було уявлення про те, як живуть люди у нас на півдні. Вони казали Маруняку: скажіть їм, щоб вони тепер нас слухалися. А Маруняк каже: я не можу їм сказати, бо це вони мене вибрали, і люди вирішують, кого їм слухатись, а не роблять те, що я їм скажу. Для росіян це було незрозуміло, вони думали, що він просто з них знущається, вони не могли уявити, що ця вертикаль працює навпаки, що це відбувається не так, як у Росії. 

У другій залі архів Андрія Матросова, його фотографії ранніх 2000-х Херсона й області. Він багато знімав, організовував фотовідділ у газеті «Вгору» і відповідав за цей напрямок. Зала присвячена цій пам'яті, яким був регіон і люди. В цих репортажах дуже багато прекрасних мікроісторій. І ми поділили весь архів на традиційні газетні рубрики «Політика», «Економіка», «Дозвілля». Дивлячись на ці фотографії, можна зрозуміти еволюцію, що ми проживали, як з'являлися перші білборди на вулицях, як з'являлася комерція, як люди виходили на протести, як відпочивали. Дуже гарно і з великим теплом і розумінням цих людей відображені всі елементи життя і чим є херсонці.

Фото Андрія Цикоти © ДП НКММК «Мистецький арсенал»

На контрасті з цими теплими, переважно літніми сюжетами в нас експонуються відео з архіву війни, де ми зібрали на планшетах сюжети з самої окупації, протестів проти окупації, звільнення Херсона й обстрілів, і того, як Херсон зараз руйнується.

За архівною – зала, присвячена фільму «Редакція», з усіма неймовірними танцями кандидатів – реальних, справжніх, документальних. Від тих кандидатів, які на останній виборчій компанії їздили й танцювали перед виборцями, бо вже не було чого сказати, – до волонтерів, які теж знімалися в фільмі, як дядя Гриша, до підпілля, яке жило війною, допомагало фронту, і, звичайно, до газет, що переважно дуже мало висвітлювали реальну ситуацію, а жили в якихось міщанських темах і сюжетах, які народ чекав побачити на їхніх сторінках. У залі «Редакції» ми теж намагалися розказати, як ми ці історії бачили в реальності, звідки ми брали ці містичні й фантасмагоричні епізоди та зібрали те, чим ми надихалися в реальному житті – і локації, і персонажів, і явища.

Далі – зала «Вулкана», яка розповідає про Бериславщину, про дядька Дар'ї Аверченко, що став прототипом головного героя, дяді Вови. Справжній дядя Вова намагався стати бізнесменом за тих буремних часів і постійно винаходив якісь безумні бізнес-проєкти, які з тріском провалювалися. Один з його бізнес-проєктів – купити металошукач, шукати рештки німецьких солдатів з Другої світової війни та продавати їх родичам в Німеччині. З цього місця і ми почали ним цікавитися, знімати його документальною камерою, а потім написали ігровий сценарій «Вулкан», який, власне, і втілили. В цій залі ми розповідаємо і про Вову, і про його бізнес-проєкти, і про сам Берислав, і про історії, які під час зйомок із нами траплялися, і про людей, які знімались у кіно, бо там безумовно вся масовка – це місцеві пастухи, місцеві фермери, місцеві жителі. Ціла дошка пошани присвячена їм. І, звичайно, хор-міраж і вся ця міфологія Степу. І обов'язково яма, в якій наш персонаж фільму відчуває, нарешті, спорідненість з цією землею і припиняє спроби виїхати з цього місця.

У галерейному просторі ми збудували цю яму з ракушняка, зсередини задекорували справжньою землею так, ніби копали її лопатою. Можна зайти в цю яму, підняти голову і побачити степове небо і соняшники, які над нею схилилися. Ми називаємо її між собою «воскресальна яма», бо це ідеальне місце для медитації. Там є килимок, там дуже комфортно посидіти та подивитися на степове небо, почути свої думки.

Фото Лізи Жарких / «Вгору»

Як вам вдалося зробити частиною виставки автівку шерифів?

Ми просто купили таку саму автівку, на якій їздили шерифи. Були певні складнощі на ній доїхати та були певні правила самого музею – з неї треба було зняти двигун, паливний бак, інші елементи, які суперечать пожежним нормам. В Арсеналі є певна частина простору, яку не можна навантажувати важкими об'єктами, через те нам треба було якось її протиснути вузькими дверима, щоб закотити в залу. Але все вдалося. Виїхати на ній звідти своїм ходом не вийде, бо там немає двигуна. Але всередині є аудіоінсталяція, бо під час знімань ми шерифам кожен день прикріплювали радіомікрофони на тіло, і якщо щось відбувалося, ми могли одразу натиснути на кнопку і записати якісно звук. Без мікрофона в машині це складно технічно зробити, бо в «Жигулях» дуже шумно. Тому мікрофони були на них завжди, і в нас доволі багато діалогів з ними в машині, які ми ніколи не розглядали для фільму.

Для цієї інсталяції звукорежисерка Марія Нестеренко змонтувала з їхніх розмов, можна сказати, аудіоп'єсу про якісь їхні реакції на події – що долар дорожчає, наприклад. Або про війну говорять багато: якщо це назавжди, якщо це надовго, як же ж це все, тоді, жити й організовувати це життя, як можна щось планувати. Більшість діалогів записані 10 років тому, але відчуття, наче вчора, бо ми говоримо більш-менш про ті самі речі, і це знаходить відгук. Ця машина працює як інсталяція: в неї можна сісти та побути з шерифами 15-20 хвилин, перенестися на 10 років назад і спробувати усвідомити, що змінилося за цей час.

Організатори виставки також облюбували машину шерифів: Дар’я Аверченко, архітектор виставки Олександр Бурлака, Роман Бондарчук, кураторка Катерина Ботанова та проєкт-менеджерка виставки Наталя Станко. Фото Андрія Цикоти © ДП НКММК «Мистецький арсенал»

Чесно кажучи, очікувала почути історію, що вам якось вдалося вивезти справжню машину шерифів...

Це було б занадто ризиковано. Не впевнений, що вона ще ціла. Коли росіяни увійшли до села, хату Віктора Григоровича Кривобородька пішли обшукувати першою, бо знали, і що він шериф, і що служив в армії, був кулеметником. Вони розтрощили його хату, забрали документи, забрали все цінне – я не знаю щодо машини. Він ховався на кладовищі кілька тижнів, там спав, ходив до людей, просив їжу, аж поки не перетворився на зарослого діда з бородою. І потім пройшов блокпост, і його ніхто не впізнав. А Володя був у той час в армії, він служив і служить досі. Але його родина виїздила теж з труднощами. Росіяни заходили у двори й те, що їм подобалося,  забирали – човни, машини. Тому доля справжньої машини не встановлена.

Чи є приховані символи або деталі на виставці, які можуть бути зрозумілі лише мешканцям Херсонщини?

Мешканці Херсонщини читають значно більше шарів, і їм значно більше ця виставка дає емоцій. Люди бачать Антонівський міст цілий і кажуть: о, дивись Антонівський міст. Ясна річ, що інші його можуть і не побачити в якійсь композиції, а наші люди зразу зчитують. Для них це і поїздка на море, і обрізані комунікації з Олешками та Голою Пристанню, одразу спливають додаткові шари та додаткова інформація. Або: о, це ж Острів, я знаю, цей двір! Для інших це просто собі двір багатоповерхівки, а наші всі знають, що тут був потоп, а зараз розбитий міст, що всіх евакуйовують, і невідомо, чи цей мікрорайон взагалі залишиться в такому вигляді надалі.

Серед експонатів є газетний кіоск, там справжні газети ми перемішали з ігровими, які створили спеціально для фільму «Редакція» і які уособлюють зашквар: кандидати, які лягають під вантажівку з краденою деревиною, щоб її зупинити, якісь ворожки, неймовірні сенсації. Те, що ми зробили для фільму, – це максимальний крінж і клікбейт. Ми ці газети просто перемішали на одній розкладці в кіоску. Херсонці, звичайно, впізнають знайомі логотипи та кажуть: о, це справжні, а цієї газети ми не пам'ятаємо. А відвідувачі, наприклад, з Києва, не завжди вгадують правильно – для них вони, немов з однієї бочки, всі на одному градусі абсурду.

Фото Лізи Жарких / «Вгору»

Газети «Вгору» в цих кіосках немає, але ж редакція дотична до виставки. Розкажіть, будь ласка, яким чином?

Газеті «Вгору» взагалі багацько місця відведено. По-перше, працівники газети «Вгору» дуже допомагали і під час зйомок «Редакції» в усіх ролях – і адміністративних, і творчих, і навіть знімалися в епізодах. На виставці ціла зала присвячена фотоархіву газети «Вгору» Андрія Матросова. Експозиція збудована у вигляді спіралі зі столів. На столах лежать надруковані відбитки та тексти про регіон. І ця спіраль закінчується прозорою капсулою, в якій лежать підшивки газети «Вгору» з 2000-х років – як сувої, як єгипетські письмена. 

Фото Андрія Цикоти © ДП НКММК «Мистецький арсенал»

Вважаю, газета «Вгору» займає дуже важливе місце на виставці в плані фіксації цього регіону. І в тому, що ви робите зараз. Я знаю, наскільки складно щось робити людям, які приїздять у Херсон, навіть з доступом. А ЗМІ, які там живуть і працюють, – то це зовсім інша і картина, і глибина занурення, і розуміння того, що відбувається. Дуже добре, що «Вгору» продовжує працювати, і розповідати, і документувати цей час.

Які експонати цієї виставки найдорожчі для вас?

Найдорожчий, напевне, архів Андрія Матросова, бо це рідна мені людина. Цей архів зі мною, я його скопіював багато років тому. Він перекочовував з одного диска на інший. Сюжети з його фотографій часто ставали епізодами фільмів, бо там були підмічені якісь речі. Наприклад, у нього є серія знімків людей біля озер з лікувальним брудом. Люди вважали, що це справді лікує – може і лікує, я не знаю. Але картина дуже містична чи сюрреалістична: жінки в неймовірно пластичних позах стоять абсолютно чорні, як чорти, просто на тлі жовтого піску. Ми це використали в «Редакції» – там є екопоселення, і ціла група людей стоїть обмазаними в багнюці. Багато спостережень взяті з його архіву. І завжди хотілося поділитися цим – перетворити або на фотокнигу, або на виставку. І тут ця можливість трапилась. Я дуже радий, що зараз багато людей відкривають для себе і роботу Андрія, його ім'я, і, власне, Херсон, яким пам'ятаю його я, в якому я ріс і який для мене дуже рідний.

Фотографії Андрія Матросова в архівній залі. Фото Лізи Жарких / «Вгору»

А загалом все працює в сумі, треба дивитися на загальне враження, а не на якийсь улюблений елемент. Ніколи не знаєш, як і що працюватиме. Гарно працює машина шерифів. Діти просто не вилазять з неї, багато фотографуються. Ми відтворили стіл шерифів із вирізками, накритими оргсклом – як у шерифа Кривобородька. Поставили стілець, на нього повісили бушлат у камуфляжному візерунку. Це просто для атмосфери, наче він за ним щойно сидів. А один відвідувач виставки вдяг його і почав ходити по виставці в цьому бушлаті. І теж це почало працювати якось цікавіше, ніж ми планували.

Ми зробили об'єкт, рекламний білборд з ігровими кандидатами, які в нас були в «Редакції», і одне обличчя вирізали так, що можна туди всунути своє і зробити фотографію, ніби ти теж кандидат. На магнітних табличках ми надрукували довільний набір слів, щоб кожен міг скласти своє гасло. Табличок дуже багато, і можна складати нескінченну кількість якихось абсурдних гасел. Все спроєктовано так, що ці гасла з 4-5 слів можна скласти тільки внизу. А люди вже навчилися по колу закладати весь білборд гаслами – і це теж дуже цікава розвага, коли є можливість погратися в цю провінційну політику і пожонглювати словами.

Фото Андрія Цикоти © ДП НКММК «Мистецький арсенал»

І, звичайно, яма – мені здається, вона вдалася гарно, бо це дуже проста ідея, але якийсь дуже галерейний фізичний досвід. Ти не зможеш це передати інакше – зайшов і пережив. На початках люди взагалі її не знаходили, бо треба зайти в лабіринт із ракушняка, обійти коло і потрапити в яму. Ми на екскурсіях запрошували в неї зайти, і частина людей боялася, казали, що не хочуть в яму потрапляти. Потім ми поставили вказівники, додали світла, щоб не так страшно було туди йти. І зараз це доволі популярний об'єкт, багато постів саме з ями. Якось вона сприймається миролюбно, а не страшною чи небезпечною.

Але виставка не тільки візуальна, вона ще «звучить». Як ви обирали звуки, щоб передати атмосферу Півдня, як і де ці звуки працюють?

Взагалі, я дуже люблю працювати зі звуком. Ми над усіма фільмами, крім «Редакції», працювали з  Борисом ПетеромУкраїнський звукорежисер та режисер монтажу Борис Петер помер 6 листопада 2020 року. У його творчому доробку було 26 фільмів. За фільм «Вулкан» Петер у 2020 році отримав премію Української кіноакадемії «Золота Дзиґа» за найкращий звук , звукорежисером і моїм другом. Він був більше ніж звукорежисер. Він був повноцінним співавтором цих фільмів. Для зйомок «Шерифів» він переїхав із нами в Стару Збур'ївку, жив там, брав участь в усіх наших плануваннях, ідеях організації фільму. І відповідав за доволі складну технічну історію – як записати шерифів всюди, щоб було чути. Плюс ми поверталися потім після зйомок у Збур’ївку записати всі атмосфери в форматі  об'ємного звуку 5.1Об'ємний звук 5.1 – це найпоширеніший формат багатоканального звуку, що створює ефект присутності та занурення в атмосферу фільму, гри чи музики. Він використовує 5 каналів повної смуги пропускання й 1 канал відтворення низьких частот (сабвуфер), що додає глибину та відчуття басів (наприклад, вибухи, гуркіт) , щоб в кінозалі це звучало з усіх сторін і глядач занурювався в ці атмосфери. Всі об'єкти, всі локації, які з'являються у фільмі, були окремо записані в форматі 5.1. І для «Вулкана» Боря зробив дуже багато записів теж в цьому об'ємному форматі, які зараз, мені здається, використовуються в багатьох інших фільмах як стандарт звучання українського степу. Для виставки ми, звичайно, ці звуки познаходили. В залах є відкриті джерела звуку, там, де звук йде в залу, і є закриті, де можна послухати в навушниках якісь історії та розповіді.

Фото Лізи Жарких / «Вгору»

Для слайд-шоу Андрія Матросова, яке транслюється на стіні з проєктора, написав окрему музичну композицію композитор Антон Байбаков. Він теж спирався на аудіоархіви Бориса та вибирав звідти звуки, які збігалися з сюжетом фотографії. Це така  ембієнтальнаЕмбієнт (англ. ambient – «навколишній») – стиль електронної музики, що характеризується атмосферними, ненав'язливими звуками, які створюють відчуття простору та настрою, а не мелодичну послідовність, характерну для класичної електронної музики.  музика, в якій з'являються якісь розмови людей, якийсь звук вогню, якщо щось горить, звук води, якщо зображений човен чи щось пливе. Це дуже плавна, дуже медитативна композиція з живими появами цих справжніх звуків. Коли її зібрали, композиція була трошки какофонічна в сенсі звуку. І звукорежисерка Марія Нестеренко, яка міксувала багато речей спеціально для виставки, на кожній колонці виставляла той рівень звуку, щоб людина, яка заходить в залу, не губилась, а відчувала цю атмосферу, щоб цей звук її манив далі від об'єкта до об'єкта, щоб було цікаво – а що ж там за рогом, а як же ж далі пройти.

За кілька днів перед відкриттям, коли вже були увімкнені всі монітори, все було чути й видно, в нас була можливість щось переробити, і ми деякі фонограми змінили, повирізали активні, інтенсивні звуки, зробили їх м'якшими. В одній з робіт, присвяченій лісовим пожежам на Херсонщині, один із персонажів кричав від того, що побачив пожежу. Цей крик було чути в усіх залах. І ми вирішили прибрати  голос, щоб не робити всю виставку тривожною. Тому над звуком теж працювали, щоб це якось лилося, текло і запрошувало, а не лякало чи якось руйнувало цю цілісну звукову картину.

Чи плануєте продовження цього проєкту в інших виставкових просторах, містах?

Ми хотіли б цього дуже. Навіть більше цікаво для закордонної аудиторії показати наші рідні місця – як вони змінилися, потопилися, попалилися внаслідок окупації. Мені здається, про це важливо розповідати, важливо дати їй можливість відчути, що ми втратили та втрачаємо. Їм треба показувати, яким це було, що це було за явище, що це були за люди, що це була за культура – пронизана магічним мисленням, унікальна і прекрасна земля. Ми над цим будемо думати – про її подорожі за кордон.

Фото Лізи Жарких / «Вгору»

Виставка насправді дуже велика, щоб просто перенести її кудись в такому вигляді, я думаю, немає готових просторів. Її треба адаптувати під конкретні галерею чи музей, адаптувати для міжнародного глядача. Можливо, треба залучати й куратора з тієї країни, куди ми все-таки проб'ємося, щоб і контекст, і наші історії були зрозумілими. Є плани, розмови, але якихось конкретних країн чи локацій поки немає.

P.S. Документально-містична виставка «Херсон. Степ тримає» триватиме в Мистецькому Арсеналі до 28 вересня 2025 року. Графік роботи: середа-неділя, з 12:00 до 20:00.

P.P.S. Завдяки 3D-туру виставку можна переглянути в будь-який час з будь-якого куточка світу.