Маруся Чуприненко, яка не думала, що бути справжньою артисткою взагалі можливо

Виставу Малого драматичного театру «120 ударів на хвилину» однозначно варто було подивитися. По-перше, тому, що вийшов драйвовий музично-літературний мікс — дотепний, метафоричний, філософський, натхнений мемуарами Муракамі. Історія перетворення власника невеличкого бару на всесвітньо відомого письменника показана у стилістиці хіпі через біг, рух, ритм, драйв. Дуже щиро і відкрито.

По-друге, вистава познайомила нас з молодою актрисою Марусею Чуприненко, яка сама родом з Херсонщини, а точніше — із Новомиколаївки Скадовського району. І про це вона радо повідомила перед виставою, ба навіть її пісні про наші місця співали. Тож не познайомитися ближче було неможливо.

Марусю, і давно ви у трупі Малого театру?

З минулої осені. Взяли мене десь наприкінці вересня - на початку жовтня.

І з дитинства, мабуть, мріяли про акторство?

Пам’ятаю, що з дитинства хотіла стати артисткою, але не розуміла, якою, тому що коли мене запитували: ким ти хочеш бути, казала: «Аллой Пугачовой». Але я не думала, що це можливо взагалі - бути артисткою справжньою.

Тоді розповідайте, як це сталося...

У селі у нас була музична школа, я ходила туди, грала на фортепіано, а потім після 9 класу вступила до педучилища в Одесі. Коли вчилась там, відвідувала театральну студію. А потім просто Господь привів мене в Київ. Я поступила в університет Карпенка-Карого на акторське відділення. Вчилася-вчилася, не знала, куди себе подіти — в який театр піти, що робити. Випускається дуже багато акторів щороку, і дуже складно знайти роботу в театрі. Потім вступила до магістратури на театрознавство, і коли вже навчалася у магістратурі, прийшла в театр на прослуховування. У нас маленький театр, невелика трупа, коли пішла музично обдарована акторка, яка співала, то їй шукали заміну. Це фантастичний театр, якщо чесно. У нас надзвичайна трупа, у нас немає чвар, ніхто не воює за ролі, немає між нами жодних любовних ліній. Усе дуже щиро. А я дуже боялася, коли йшла взагалі кудись у театр прослуховуватися, бо я не суперміцна зі стрижнем, і не буду по головах іти за своєю роллю, якщо хтось буде її відбирати. Я знаю, що в театрах таке робиться, особливо якщо великий театр і велика конкуренція. А в нас — фантастика! Тож я прийшла на конкурс, проспівала свою пісню про морячку, яку ви сьогодні чули, наш художній керівник Дмитро Весельський прослуховував мене.

Пісні перед виставою — то всі ваші?

Так. Коли я вчилася в Одесі, почала грати на гітарі, просто сама собі, а потім почала якось і пісні писати, бо з дитинства писала вірші.

У театрі для вас роботи вистачає?

Дякувати Богу, багацько, багацько. Спочатку ввели у ті ролі, які грала актриса, яка пішла — вони були всі музичні. У мене була одна вистава «Невтішимі», вона зараз не йде, є дві казочки дитячі, є «Холодна м’ята», в якій я граю. Потім ми поставили нову виставу — у лютому була прем’єра «Маклени Граси», Дмитро Вадимович ставив — фантастична вистава, моя улюблена в Києві, навіть якби я в ній не грала — вона дуже крута. До вистави ми самі придумали музичне рішення — Стас Весельський, який є режисером сьогоднішньої постановки, я і Тіма Бурлака, який грав на барабанах — ми втрьох у «Маклені Грасі» відповідаємо за музику: самі написали музику, самі написали текст. Але ми виступаємо не просто як музиканти — у нас ще є ролі. Я — Магда, повія, взаємодію з глядачами, витягаю чоловіків і з ними танцюю. А потім почався карантин... Зараз ми робимо нову виставу, у нас запрошений режисер з іншого театру Андрій Білоус, ми ставимо «Зозульку», і це, мабуть, буде перша вистава, де я не граю на музичних інструментах, а просто як драматична акторка, слава Богу. Насправді я люблю музику, це супер, але інколи хочеться побути просто акторкою.

А чи давно граєте «120 ударів на хвилину»?

Карантин якраз закінчувався, був початок літа, і пише Стас, що в нього є ідея нової вистави - він прочитав матеріал і загорівся. Стас не режисер, а актор нашої трупи, це була його перша режисерська робота. Спочатку ми подали заявку, зібралися вп'ятьох, зробили маленький уривочок, декілька пісень, художній керівник дав добро — і ми почали репетирувати. Через те, що в нас не було такого наглядача, серйозного режисера, ми належали самі собі, то процес був дуже цікавий, ми дозволяли собі те, що не могли дозволити при солідних режисерах — заплакати, наприклад, як щось не йде. Прем’єра була в нас 7 серпня. У нас дуже красива будівля театру, там є відкрита тераса на другому поверсі, і ми теж граємо цю виставу просто неба, у ситуації пандемії ми були спокійні. У нас відбулося лише три-чотири покази, це майже прем’єрна вистава.

І як вам херсонський театральний дворик, відчули віддачу?

Так, прекрасно. Тут дуже інтелігентна публіка. Був момент, коли ми зрозуміли, що маємо довіру — коли люди почали підспівувати. Тому що часом люди бояться загучно відреагувати, щоб не сполохати. У Києві більш розслаблена публіка, а в нас дуже інтелігентна. Це приємно. І через те, що я співала перші пісні, то я побачила людей. Взагалі, встановити цей контакт, сказати: привіт, я тебе бачу глядачу — і щоб глядач це почув. Тут це сталося, і дуже тонко. Мені дуже сподобалось.

Завжди піснями починаєте виставу?

Цю — так. Десь за 15 хвилин, поки люди заходять. Ми не завжди ці пісні граємо — у мене багацько пісень, і я завжди Стасу щось підказую прямо при глядачах. Для чого ми робимо такий пре-початок? Для того, щоб встановити цей контакт із глядачем, щоб показати йому, що ми свої, що це не вистава, де є четверта стіна, де ми в таких образах, де не можна сполохати нас — а ми відкриті до спілкування, щоб глядач не боявся зреагувати, якщо йому хочеться цієї реакції — десь поплакати чи посміятися, підтанцювати, щоб він міг собі це дозволити. Нам дуже приємно, коли підспівують чи підтанцьовують, навіть сидячи.

На фестивалі, мабуть, уперше?

Так, я цього року вперше. Нас дуже тепло зустріли: ми о 5 ранку приїхали з Києва потягом, нас зустріли одразу і привезли до готелю. І все це дуже приємно.