Люди у прифронтовій зоні музику асоціюють з миром

Марина Бондас, у минулому киянка, яка живе з 1992 року в німецькій столиці, є першою скрипкою у симфонічному оркестрі Берлінського радіо. Попри професійну завантаженість, Марина не шкодує ні часу, ні сил, ні власних коштів для допомоги людям, які опинилися у пеклі війни, розв'язаної Росією на сході України: благодійні концерти та аукціони, виїзди до міст прифронтової зони, організація літніх таборів для дітей у Німеччині...

Про те, як все починалося, і яку допомогу може надати Музика людям з пораненою душею, Марина розповіла в інтерв'ю Укрінформу.

- Марино, наше агентство не раз писало про благодійний проект Heart for Ukraine, частиною якого є твій проект Music Rettet (Музика рятує). Як все починалося?

- У мене починалося все як у всіх - з гуманітарної допомоги. Якийсь час координувала медичну допомогу тут, але це було дуже важко, адже я нічого з медициною спільного не маю. Захотілося допомогти більш ефективно.

Повідомляла волонтерам в Україні про свою готовність проїхатися шпиталями, реабілітаційними центрами, центрами біженців. Відгукнулося кілька людей. Запропонували приїхати до Краматорська. Коли я прилетіла в Київ, мені подзвонили і сказали, що мене чекають у Слов'янську. Ледве встигла добігти до каси і взяти квитки. Їхала на 2 дні, а була 5. По кілька концертів на день.

Так все і почалося. Далі пішло само собою. Спочатку просто їздила туди з концертами, поступово все стало розвиватися в реабілітаційну програму.

У 2015 році з'явився проект Heart for Ukraine.

- Давайте детальніше про проект Music Rettet. Влітку цього року втретє ви будете організовувати у передмісті Берліна літній реабілітаційний табір для дітей.

- Цього року буде 2 групи по 20 дітей: одна з Авдіївки, друга з Мар'їнки (18 осіб нових плюс двоє з попередніх груп, вони будуть допомагати вихователям). Одна в червні, друга в липні. Діти у віці від 10 до 15 років, але буває іноді якісь винятки, дивимося по ситуації.

Коли я навесні 2016 вперше потрапила в Авдіївку і зрозуміла, що дітей треба брати звідти. Я намагаюся концентруватися на «сірій зоні», на Авдіївці, Мар'їнці.

Взагалі, це проект досить великий. Він не обмежується літнім табором у Німеччині. Інша його частина проходить безпосередньо в зоні бойових дій. Коли бачиш цих дітей, коли вони абсолютно побутовим голосом розповідають про обстріл, з жартами, волосся ворушиться. Регіон досить складний, там все накладається - і військова травма, і соціальні проблеми. Ми набираємо дітей переважно з числа сиріт, напівсиріт, під опікою. Якщо цими дітьми займатися, їм можна допомогти.

- Перший заїзд був у 2016 році. Важко було переконати німців надати місце для житла і занять?

- Німці до таких ідей ставляться якраз дуже добре.

Проблеми були з батьками, опікунами. Ми зіткнулися з тим, що деякі боялися віддавати дітей, побоювалися, що ми повеземо їх на органи, для дитячої проституції та порнографії. Особливо коли я просила підписати угоду на публікацію фотографій з життя табору (ми намагалися робити все за німецькими законами). Це було досить складно, я вже й не знала, сміятися чи плакати.

Тут, на місці, волонтери проводили майстер-класи. Мій оркестр підхопив ідею, організували заняття. До нас приєднуються все більше і більше художників, людей мистецтва. Цього року, напевно, навіть театр.

Я навіть думала змінити назву проекту, він вже давно вийшов за рамки музики. Але ця назва вже приліпилася. Насправді, тут питання не в прекрасних мистецтвах. Музика, мистецтво - це не мета, це засіб для нас. Хоча, якщо ми бачимо, що є особливо талановиті діти, ми їх «підхоплюємо», намагаємося і далі допомогти їм у цьому напрямку розвинутися. До речі, кількох людей з попередніх заїздів ми потім влаштували на канікули в сім'ї у Німеччині. Ми продовжуємо спілкуватися. З більшістю у нас зберігається досить тісний контакт. Цей проект дуже багато приносить і нам теж – і досвіду, і задоволення.

Ще дуже важливою є не лише та програма, яку ми організовуємо тут, те, що діти загалом 3 тижні не ночують під обстрілом, але й те, що вони їздять кудись в інший світ. Багато дітей жодного разу не те що за кордоном не були, вони далі Донецька не виїжджали. Ми їх провозимо всією Україною, зупиняємося у Києві, у Львові. Діти ходили з круглими очима, вперше у столиці, у західній Україні. Починаєш розуміти, чому вони там так піддавалися російській пропаганді: вони просто не бачили реальності про свою країну. Ну і, звичайно, у Німеччині екскурсійна програма.

- Як би не допомагали волонтери, але на те, щоб привезти на кілька тижнів декілька десятків дітей потрібні кошти. Я пам'ятаю, як ми збирали кошти прямо під час концерту, влаштованого у Посольстві України у ФРН в 2016 році, коли виступали авдіївські діти.

- Минулого року ми отримали грант від німецького МЗС, він нас тоді дуже сильно підтримав. Єдине, що з державними грантами потрібна кваліфікована людина, яка буде сидіти з папірцями, писати звіти постійно. У нас для цього просто не вистачає іноді людей.

Цього року поки що шукаємо приватних спонсорів, тому що з ними набагато легше. Спонсори у нас були і німецькі, і українські, але такі, що працюють в Німеччині. Вони мають можливість самі приїхати в табір подивитися, чим дійсно ми займаємося, і тому зі звітністю легше.

- Повернемося до України. Людям, які живуть під обстрілами, що майже не припиняються, які не знають, чи доживуть до завтра, необхідна музика? І що вони хочуть слухати - класику, українські пісні, щось веселе?

- Музика, з одного боку, не захистить від «Граду». З іншого, вона дуже важлива, щоб відволіктися, щоб пережити обстріл. Люди думають про мир, але музику асоціюють з миром.

У мене програма години на півтора-два, підібрана так, щоб і класичні речі високого рівня, які з легкістю сприймаються (Бах, Моцарт, Вівальді, Крейслер, до 3-5 хвилин), і українське, і сучасне. Фольклор граю, попсу. Закінчується тим, що граю на замовлення – мелодії «з телефонів», з фільмів.

Ці концерти мають ще просвітницький момент. Люди нерідко підходять потім і кажуть: «а класична музика, виявляється, така крута»...

- Коли ви проводите концерти в Берліні, збираючи кошти, розповідаєте слухачам про те, що переживали разом з місцевими жителями під час артобстрілів.

- Так, ось згадую, наприклад, як рік тому ми ледь не щовечора протягом тижня сиділи під дуже сильним обстрілом в Авдіївці. Початок лютого 2017 року: ні зв'язку, ні електрики, опалення накрилося, вода зникала... Мінус 25 градусів. Ніч. Усе це літає і тупо не знаєш: переживемо-не переживемо. У тій родині, де я зупинилася, не було підвалу, і ми сиділи просто у маленькому коридорі на підлозі. Намагалися один одного якось відволікти. Але відволіктися дуже важко. Поруч була скрипка і я просто почала грати. І дійсно - і час швидше піщов, і діти трохи заспокоїлися. Так і перечікували обстріл – зі скрипкою, гітарою, піснями.

Насправді, це були дуже світлі моменти, тому що, з одного боку, ми не знали, що буде через годину, через секунду, з іншого, ми були разом і отримували від життя те, що могли одержати у той момент.

- У Facebook широко розійшовся пост, де ти граєш Гімн України, стоячи перед провалом від снаряда у стіні з видом на передову. Розкажи, як робили цей «кліп».

- Це теж було у минулому лютому. Я давно хотіла зняти відео такого плану. Хоч як цинічно це не звучить, але це PR-акція. Такі речі дуже потрібні, щоб зачепило людей, які мало що про війну знають, яких не проймеш вже ні політичними акціями, ні демонстраціями, які живуть за принципом: моя хата скраю.

Ми піднялися нагору в квартиру, куди можна було зайти. Нас попередили, щоб ми там довго не перебували і не підходили до вікон. З того боку снайпери, та й просто можна вивалитися в провал. В нього видно злітну смугу Донецького аеропорту. Я зіграла українську колискову «ходить сон коло вікон», мою улюблену, і Гімн.

- Ти досить часто буваєш в, як ти сказала, «сірій зоні». Як, на твою думку, там організована взагалі гуманітарна допомога, чим ще можна допомогти?

- Це важливий момент. Коли війна починалася, природно були потрібні теплий одяг, засоби гігієни. Але на п'ятому році війни вже логістично всі організувалися. Такої авральної ситуації вже немає, гуманітарна допомога вже не настільки гостро і не в таких масштабах потрібна. Я не кажу, що це зовсім не потрібно, але цим треба займатися точково.

Я спостерігала рік тому, коли почалися обстріли, весь Фейсбук ряснів закликами: «Врятуйте Авдіївку!», «Авдіївка – друге Алеппо», «Давайте допоможемо Авдіївці!». Люди з Західної України, з Києва перли вантажівками їжу, продукти... В Авдіївці було страшно, але гуманітарна катастрофа могла статися через відсутність електрики. Їжі там було предостатньо. Не було продуктів у людей, які жили на околиці міста ближче до краю, бо страшно було вийти на вулицю. Просто треба було донести їм. А замість цього побудували у центрі міста на стадіоні наметовий табір з безкоштовною їжею, роздавали гуманітарку. І там збиралися не завжди ті, кому дійсно потрібна була допомога.

Ще таке є, що люди, хочуть того чи ні, «підсаджуються» на гуманітарку, звикають, що привезуть волонтери, організація нагодує-напоїть. Коли це все накладається на психологічну травму, людина впадає в депресію, апатію, стан заціпеніння, коли вона не в змозі зробити зайвого руху. Тому дуже важко почати рухатися, почати працювати.

Те, чим ми займаємося, це спроба, серед іншого, трішечки розворушити людей.

Зараз загалом набагато більше потрібна психологічна допомога. У тому числі в дитячих будинках. Якщо щось привозити туди з їжі, то, будь ласка, ніяких цукерок, солодощів. Фрукти потрібні свіжі. Але куди важливіше приділяти їм увагу.

Дітям важливіше виговоритися. Особливо коли в сім'ї щось не в порядку, або дитина під опікою.

Я на дитячих концертах спочатку що-небудь граю, потім розмовляю, їм запитання ставлю філософські. Коли до них починає доходити, що я їх вислуховую, це потім важко завершити. Мені треба йти, а вони на мені висять, як виноград.

Якщо хтось хоче дійсно допомогти дітям, у дитбудинках, у військовому регіоні, краще приїжджайте і спілкуйтеся з ними, якусь культурну програму організуйте, якісь ігри. Вислухати їх серйозно, показати, що серйозно до них ставишся, і вони розквітають, вони зовсім змінюються.