Феномен Володимира Івасюка

«Як і цей диван, так і у Володі стояла канапа в куті. А ось у цьому місці фортепіано, біля якого він міг годинами працювати. Тут були меблі, які він сам спроектував, на них стояли під стелею дві колонки. Це була техніка вищого класу, яку він вмикав на повну потужність, бо казав, що музику треба слухати голосно», – каже фотомитець Любомир Криса, який одружений із рідною сестрою Володимира Івасюка, пригадуючи кімнату, в якій працював брат дружини і його друг у Львові.

«Приходжу до Володі сюди у квартиру, а він «бам-бам» по клавішах. Співав і бив по клавішах. А я питаю, чи так цілий день може «бееее», «ввеееее» і чи вночі теж. А він відповів, що так, що в сусідів претензій нема, бо він ходив запитати. А сусідка відповіла: «Ой, дитино, та я так нароблюся цілий день, а ти ще заграєш, як мені приємно..» Може, лукавила, але він отримав гарну відповідь і далі грав, привозив із Києва записи, де лише музика звучала. Володя був дуже працьовитий, міг цілу ніч переписувати. Приходжу, а в нього по цілій кімнаті партитури. За ніч все написав. Слава його звучала, люди добивались його дружби, дзвінки за дзвінком, сюди листи пачками приносили. Він був знаменитий, але не гордий, давався любити. Не афішував, що тут живе», – розповідає Любомир Криса, який вперше познайомився зі своїм майбутнім швагером у Львові в 1972 році.

«Червона рута» – це була перша пісня, на яку я звернув увагу. Тоді львівські композитори ревниво ставились до популярності молодого хлопця з Буковини Івасюка. Він з’явився у Львові і я знав, що ми перетнемося. Бо мене пісенний текст цікавив. Нас познайомив прозаїк Дмитро Герасимчук, бо обидва вони – буковинці. Наша перша пісня була «Лиш раз цвіте любов». Це був кінець 1974 року, а наступного вона прозвучала у виконанні Софії Ротару. Я йому приніс готовий текст, але інший. Був такий пісенний текст «Щороку і весна, і осінь». Володя написав мелодію на заспів, а приспів там був інший. Він його відкинув і написав приспів, мелодію свою. Я тоді сказав, що забираю текст і напишу інший. Таким чином пісня була скомпонована. Потім була «Нестримна течія», «Запроси мене у сни свої». Коли почув його пісні, це мені сподобалось», – пригадує поет-пісняр Богдан Стельмах.

«Але це теж феномен, бо «Червона рута» була і нічого іншого могло не бути опісля кращого. Я йому якось казав, що він цю пісню не перевершить. Він скептично подивися на мене і відповів: «Побачимо». Вважав, що «Червона рута» – не вершина, що зробить ще кращі речі і зробив багато рівного і високого. Володя – це був такий свіжий струмінь, такий насичений кількісно і якісно», – каже Богдан Стельмах.

«Це дуже важливо, коли ти пишеш і це одразу реалізується. Тоді ще і ще хочеться. Володя казав, щоб бути популярними, мають бути пісні радісними, веселими, жодного суму. Хоча є у нього «Балада про мальви», але переважно всі світлі у нього речі. Софія Ротару, Василь Зінкевич, Назарій Яремчук, оркестр у Києві – з ними працював Івасюк», – говорить поет-пісняр Богдан Стельмах.

«Що тоді звучало – Марічки, чічки. Гарні пісні. Але не тої висоти, ніби народні, плинні, а тут реформована музика, під молодь, де ритм, звучання, поезія. Тоді слухач дуже високо цінив поезію у музиці. То тепер пишуть бозна-що. Критиканство було страшне, його намагались зім’яти, але не було за що. Поезія – відшліфована, музика також. Всі імениті потискали плечима і пробували принизити його значимість на той час і не могли осягнути, що це вибух нової енергії, нового радикалізму, зовсім інакша музика, інший стиль, новий підхід. А молодь – завжди новатор. Ніхто до Володі такого не робив. Я просто відчував, у нього все переходило одне в друге: звучання, ритми, енергія просто перла, а головне образ – рідні Карпати», – розповідає Любомир Криса.

 «Він дуже багато фотографував і я теж. У нас були змагання. Я вже у той час пробував колір робити. Треба було температурний режим витримувати дуже і дуже серйозно. Володя цим зацікавився і попросив: «Старий, навчи мене фотографії кольорові знімати». І я навчив. Одного разу десь ми були в Карпатах і посперечались, хто скільки фотографій зробить за ніч. Я сказав, що 10 і не більше, бо процес трудомісткий і більше йде в смітник, а він – 40 чи 50 сказав. Я відповів, що нереально. Я був певний, що виграю. На другий день мені дзвонить і просить прийти. Заходжу у кімнату, вся підлога застелена десятками кольорових фотографій. Половину я забракував, але він зробив і світлини були! Правда, підлога вся у чорних краплинах від хімікатів. Він був дуже завзятий, впертий, якщо брався за річ, то мусів викінчувати», – пригадує Любомир Криса.

«Володя був далекий від політики, але одного разу сказав татові: «Я вже дозрів, щоб мене розіп’яти. Я вже маю 30 років і дійшов до того стану, що мене можна розіп’яти, як Ісуса Христа». Мені тоді волосся дибки стало від цих слів, мороз по шкірі. Ми не знаємо, що стало причиною цього висловлювання. Очевидно, що КДБ вже стежило за ним давно і він мав підстави для таких слів татові. Це був дуже веселий, життєрадісний хлопець. Він був народжений для писання. Це було його призначення у цьому світі. Він виконав його, тому і заявив, що дозрів. Татові про це сказав, а нам із Галиною, що їде у Київ, що замовив три костюми у кравця для одруження», – говорить швагер композитора.

«Івасюк був не з тих, хто б спокусився на ультрастоличні штуки, він би ніколи, ніколи цього не зробив. Він би не поїхав у Москву. Івасюк – це було явище таке, над яким влада міркувала, полювала, і так сталось. Незалежність у ті часи розцінювалась як злочин, треба було так той вектор загнути, щоб він не випирав», – каже Богдан Стельмах.