“Головне – любити людей” – історія мешканки Благодатного Марії Чубко

Про екстремальний виїзд з окупованого села, дивовижний порятунок та допомогу добрих людей, розповідає мешканка Благодатного пенсіонерка Марія Артемівна Чубко. Її історію читайте у матеріалі Медіаплатформи “Вгору”.

Повз ворожі блокпости

Жінці 77 років, вона вчителька хімії. Виїздила з окупованого села разом зі своїм сином Олександром, який раніше працював у поліції, і впродовж 5 років був головою сільської ради.

Дорогою до міста окупанти тричі зупиняли машину на блокпостах. Сина Марії Артемівни під час перевірки змусили роздягнутися, казали, обличчя в нього якесь не таке, спитали, ким він працює. Олександр відповів, що доглядає худобу, але йому не повірили.

У Херсоні Марію Артемівну з сином прихистила її сестра, але невдовзі вона померла. Тоді вони оселилися в гуртожитку місцевого ліцею і вже там перебували до самого звільнення. Коли окупанти приходили до закладу з перевірками, працівники їм відповідали, що тут живуть лише співробітники. 

Весь цей час Марія Артемівна та її син  виживали переважно завдяки пенсії та переселенських двох тисяч гривень, які вона змогла оформити лише на себе. 

Скрізь були росіяни, тому під час оформлення допомоги Марію Артемівну попередили, що показувати документи Олександра небезпечно.

Проте, як би не було скрутно, ані сама Марія Артемівна, ані її син окупантську гуманітарку жодного разу не брали, казали: “Нам їхній хліб не потрібен. Як зможемо, так і переб’ємося”.

Утім, допомога прийшла звідти, звідки не чекали. У гуртожитку Марію Артемівну розшукали її учні й стали регулярно провідувати.

Дивом врятувалися й дочекалися звільнення 

Марія Артемівна впевнена, що їм дуже щастило. У гуртожитку вони якийсь час жили на п'ятому поверсі, але згодом директор ліцею вмовив їх перебратися на другий поверх.

Коли в Херсон зайшли українські військові, одразу повірити в це було важко. Олександр розповів матері, що на вулицях відбувається щось дивне – усі з українськими прапорами їздять. Вона навіть не подумала, що то може бути звільнення, припустила, що тих сміливців зараз піймають і все. 

Приєдналася до радісних пожильців і завідувачка гуртожитку. Вона й запропонувала піти подивитися, що відбувається поблизу ринку. 

А там уже було повно людей. Усі вітали одне одного, вискакували з машин. Люди прямували до центру, справжнє свято було саме там. 

Повернення до рідних пенатів

Нещодавно Марія Артемівна нарешті повернулася до рідного села. Як виявилося, поки господарів не було, окупанти пограбували їхню хату. Винесли геть усе – від побутової техніки до одягу її сина. Однак, вона не засмучується, а радіє тому, як люди зараз допомагають одне одному.  Дуже дякує Марія Артемівна сільраді й волонтерам, за гуманітарну допомогу.

Добрим словом згадує Марія Артемівна і продавчиню з місцевого магазину Олену Іванівну Сарану, яка доставляла в село продукти буквально під обстрілами, ризикуючи  життям. Розповідає, що вона не тільки торгувала, а й роздавала продукти, а ще возила односельців у Херсон до лікарні, хто б і коли до неї не звертався – і вдень, і вночі.

На фото Олена Сарана справа 

Головне – любити людей. А люди тоді обов'язково віддячать, – переконує жінка.

Мешканці села Благодатне жили й працювали під обстрілами, допомагали одне одному, а на співпрацю з ворогом не йшли. Читайте про те, як жилося в окупації благодатнівським селянам у нашому матеріалі.