Усі стояли за Україну – історії життя окупованого Благодатного
Жили й працювали під обстрілами, допомагали одне одному, а на співпрацю з ворогом не йшли. Розповідаємо про те, як жилося в окупації благодатнівським селянам.
Дорогою життя
Мешканка Благодатного Олена Сарана облаштувала магазин у гаражі свого чоловіка. Возити в село продукти першої потреби жінка почала ще під час окупації, на початку травня 2022 року. Тоді через обстріли село залишилося без газу. А пенсіонерам без нього було дуже важко: дров нарубати нема сил та й хліба не спечеш. Тоді Олена з чоловіком ризикнули та поїхали по хліб у місто. Потім односельці почали просити привезти ліки та інше.
Що кому треба, все привозили, закуповували овочі, розкручувалися потихеньку. Корова в мене була, ми її здали, хазяйство розпродали й весь виторг вклали у цей магазин.
Удвох з чоловіком їздили на закупівлі під обстрілами. Знали, що люди чекатимуть під магазином на свої замовлення.
Шлях від Киселівки до Благодатного селяни називали дорогою життя.
Іноді новоспечені підприємці, ледве виїхавши за село, потрапляли під ворожий вогонь.
А потім у серпні ще й друга дорога життя з’явилася, їздили з Надеждівки до Киселівки та, як страуси, голови поміж ніг ховали, – згадує Олена.
За її словами, за час окупації більшість людей з Благодатного виїхала. А вона не могла залишити своїх хворих батьків:
Мій батько без ноги, цукровий діабет у нього. І у мами суглоби прооперовані. Вона лише по двору шкутильгає. Залишити їх, як дехто котів чи собак, ми не могли.
Тим, хто залишився у селі, треба було якось жити. Бажання допомогти їм і змотивувало Олену та її чоловіка продовжувати доставляти в село продукти. Маленький ларьочок у гаражі перетворювався в повноцінний магазин. Заходили сюди щось купити й окупанти, які на диво розраховувалися гривнями. Люди зазвичай пропускали їх без черги, щоби швидше пішли. Ніхто не хотів стояти поруч з ворогами.
За словами Олени, окупанти любили нишпорити по будинках, щось десь поцупити. Щоправда, ходили переважно по хатах, де не було жителів. І там вже творили, що хотіли.
Скільки разів приходили, стільки й перевертали все в хаті. У будинку знайомої, за яким ми приглядали, вони вкрали матраци та постільну білизну. А ще вони унітазів не бачили, “гори” там такі накладали, а води ж і світла в нас не було, то це просто жахало.
Олена розповідає: окупанти жили, як щури, в окопах десь до шести метрів у глибину, туди й зносили все крадене. Повісили там крадені килими, крадені телевізори живили з вкрадених у людей генераторів. А селянам казали, що Благодатне це не село, а городок, бо в селі так заможно не живуть.
По цьому можна було зрозуміти, який рівень життя там, звідки вони до нас припхалися, – резюмує Олена.
Допоможіть знайти сина
Про те, скільки горя принесли окупанти мешканцям Благодатного, розповідає пенсіонерка Ніна Миколаївна.
На початку війни в селі з Ніною Миколаївною жив її син Віталій Сіроха 1985 року народження. Чоловік з 2015 по 2016 рік воював на Донецькому напрямку. Він, як колишній учасник АТО, щойно почалася війна, одразу зателефонував до військкомату, але там йому сказали чекати вказівок. Утім, за два дні в село вже увійшли рашисти.
За словами Ніни Миколаївни, спочатку його кілька разів побили, а потім кудись забрали. Напередодні в селі було два прильоти, Ніна Миколаївна отримала поранення.
Перший приліт стався 13 березня. Я не знаю, з чого вони стріляли, але розірвало один сарай. Худобу вигнали, а сінник, корми – все згоріло. А 17-го – другий приліт.
У Ніни Миколаївни була поранена рука. Віталій відправив матір у місто до лікарні. А насправді, як кажуть односельці, він не хотів, аби мати бачила, як його забиратимуть. Знав, що по нього рано чи пізно прийдуть. І чекав.
Приїхали БМП, і восьмеро на машині зі зброєю. Зайшли в хату, його забрали. І все. І ніхто не сказав, де він, і що з ним.
За розповіддю Ніни Миколаївни, разом із її сином, заарештували його давнього друга – Юрія Карпінського. Сталося це 30 березня 2022 року, відтоді мати нічого про сина не знає. Скільки не намагалася дізнатися, де Віталій, ніякої інформації не отримала.
Після звільнення Благодатного Ніна Миколаївна зверталася по допомогу з розшуку в «Червоний Хрест», писала заяву в поліцію. У Херсоні, в Одесі й Миколаєві давала всі його дані, її донька навіть тест ДНК здавала. Однак доля Віталія досі невідома.
Не кажуть, що знайшли його тіло. І кажуть, що й живого не знайшли. У жодних списках його немає.
Ніна Миколаївна переконана, що рашистів навів хтось з місцевих, хто знав, про бойове минуле сина.
Він воював, він був в АТО. Захищав Україну, – жінка не може стримати сліз і плаче.
Окупанти кілька разів навідувалися до її хати й після того, як забрали сина. Забрали генератор, велосипед, пилосос і посуд.
Все, що їм потрібно, вони брали. Потім приходили, птицю брали. Я їх питала про сина, сусіди теж питали. Він живий, він є живий. І все, більше нічого вони не казали.
Попри життя під обстрілами, селяни поралися на землі, випасали худобу. Ніна Миколаївна розповідає, що обстріляні поля горіли, від осколків гинули люди й корови, тож доводилося постійно переходити з місця на місця, аби зберегти життя.
Після звільнення Благодатного стало спокійніше.
Ми дуже раділи нашим солдатам. Ми так їх обіймали… Ви не уявляєте, як це, коли все в хаті трусять, і кожні 20-15 хвилин стріляють. А тепер ходимо вільно й нікого не боїмося, каже Ніна Миколаївна й додає. – Якби ж ця війна скоріше закінчилася. Більше я нічого не хочу. Щоби мій син повернувся живим, здоровим, допоможіть його знайти.
Село тільки тоді живе, коли в ньому є діти
Про те, як виживало Благодатне і чим живе сьогодні, поговорили зі старостою Антоніною Бугайовою та бібліотекарем Наталією Миколаївною.
Село наше невеличке, всього 6 вулиць, але дуже гарне, комфортне. Зараз село оживає, чути дитячий сміх. Сьогодні до нас на свято завітали навіть гості з сусідніх сіл.
Пані Антоніна розповідає, що раніше в Благодатному мешкало 850 людей, а за час окупації їх поменшало до 175, серед них 19 дітей. Та після звільнення люди почали повертатися, з'явилися й переселенці з Херсона, Кізомиса, Антонівки та Комишан.
Тепер у нас мешкає 467 людей, із них вже 93 дитини. Сподіваємося, що буде ще більше, бо діти – це наше майбутнє.
Двічі на тиждень з Благодатного виїздить соціальний автобус. Люди мають можливість безплатно поїхати до Миколаєва – відвідати лікаря, зняти свою пенсію, купити ліки.
У 2023 році в селі відновили електропостачання, якого не було близько року, через пошкодження після обстрілів. Антоніна Андріївна розповідає, що за час окупації в Благодатному зруйновано 47 будинків, а два – згоріли повністю. Після звільнення руйнувань більше не було.
Та найбільше болить те, що під час обстрілів гинули люди. Загинула родина – чоловік і жінка, молодий хлопець загинув, мій брат і ще один чоловік. Двох хлопців у нас забрали окупанти. Звісно, дуже шкода людей.
Розповідаючи про життя односельців в окупації, Антоніна Андріївна наголошує, що люди трималися і всі стояли за Україну. А вона виїхала до Херсона, але разом з тодішнім головою підтримували селян і, поки це було можливо, привозили гуманітарну допомогу. А вже 13 листопада жінка повернулася додому.
Сьогодні вона сповнена надій на краще майбутнє і мріє якнайскоріше відновити роботу школи та дитячого садочка, адже, на її переконання, село тільки тоді живе, коли у ньому є діти.
Віднедавна в Благодатному вже запрацювала бібліотека. Раніше її частково зруйнували й пограбували окупанти. А після звільнення там зробили капітальний ремонт. Як розповідає бібліотекарка Наталія Миколаївна, роботи було дуже багато. Все було на ентузіазмі.
Нам дали телевізор. Нам дали проєктор. Нам дали комп'ютер. Нам дали екран. Нам під'єднали інтернет. І тепер бібліотека стала більш-менш сучасною.
З різних куточків України сьогодні до бібліотеки передають книги. Надсилали їх з Київської області, з Чернігівської, підтримали сільських колег і в херсонській бібліотеці імені Олеся Гончара. До бібліотеки вже навідуються маленькі читачі.
Ми з дітьми дуже багато ліпимо, вирізаємо, клеїмо. До кожного свята щось готуємо. У нас дуже багато ігор, є лото, є пазли, розмальовки.
Наталя Миколаївна переконана, що завдання бібліотеки не тільки у видаванні книжок. У бібліотеках повинні залучати дітей і дорослих до творчих акцій, виставок, різноманітних заходів.
Буквально вчора у нас була акція, 31 день без тютюну. Зробили розкладачки, роздали людям. Хтось сміявся, хтось сказав добре, а хтось кинув цигарку.
З великою радістю розповідає жінка, що школа у Благодатному вже відбудовується, заплановано ремонт у дитячому садку. А, отже, є надія, що 1 вересня благодатнівські діти зможуть піти до садочка та школи, і село повернеться до повноцінного життя.
P.S. Матеріал створено в рамках проєкту «Життя війни» за підтримки Лабораторії журналістики суспільного інтересу та Інституту гуманітарних наук (Institut für die Wissenschaften vom Menschen).
-preview.webp)
