П’ятий місяць окупації: що «болить» у херсонців

Жителька Херсона Леона працює баристою. У кафе вона влаштувалася під час війни. Радіє, є можливість працювати та отримувати зарплату в гривнях. Неприємних історій було немало, але дівчина твердо вирішила лишатися в Херсоні. Жартує: «Я буду тут до останнього. Коли всі містяни виїдуть у більш безпечні міста, я зачиню двері в місто. Воно спокійно чекатиме наших бійців».

Дівчина помітно хвилюється, нервово поправляє волосся. Розповідає, що інколи трапляються нервові зриви й не допомагає навіть заспокійливе. А розпочалося все з того, що до квартири Леони прилетіли уламки снаряду.

Вони з братом два місяці жили у ванній і спали в коридорі. Сьогодні Леона звикла до діри в склі, навіть каже, що вона нагадує їй серце. Поранене й пробите, але з надією всередині.

У дівчини була можливість виїхати за кордон, але вона не хотіла кидати брата та двох котиків. Відчуває також сильний зв'язок із Херсоном. До того ж  її знайомого спіткала трагедія. Чоловік лишився в Херсоні, а його родина намагалася виїхати на підконтрольну територію. Чоловік хвилювався й телефонував рідним навіть тоді, коли вони були  в дорозі. Під час однієї з таких розмов замість “рідний, усе добре” почув схлипування доньки та крик дружини. Машину розстріляли рашисти під час руху від одного блокпоста до іншого. Дружина з донькою та батьки чоловіка загинули. Леона страшенно злякалася й остаточно вирішила нікуди не їхати.

Дівчина тепер відчуває небезпеку всюди. Коли Леона йшла на роботу, побачила біля будинку чимало «зеток» (місцеві так прозвали машини орків). Один із водіїв запропонував «подвезти красотку». Дівчина побігла стрімголов туди, де чекала подруга. У центрі вони побачили такі ж машини. В одній із них відчинили вікно, пролунав свист і пропозиція покататися по місту.

Та небезпечними можуть бути і свої. Дівчина пригадує історію іншої херсонки, яка посеред дня поверталася додому. За нею побіг чоловік і схопив за талію. Почав обмацувати жінку, здирати одяг та цілувати. Вона вирішила діяти, запропонувала відійти трохи далі. Мовляв, навіщо на кладовищі? Той розгубився, але послухався. Тоді жінка дременула й почала кричати. Їй допомогли люди, що були неподалік. Після таких розповідей Леона стала носити джинси – боялася одягати сукні, спідниці, фарбуватися.

Боялася вона й за телефон, який не чистила повністю. Якось записала матеріал, який шкода було видаляти. Коли в місті відключили зв'язок, солдати рф їздили на машинах із гучномовцями. Вони повідомляли містянам, що зв’язку їх позбавили саме ЗСУ та українська влада, щось на кшталт «вас бросили свои, задумайтесь». Інтернету не було. Пізніше Леона з подругою шукали «точку з вай фаєм» в іншому районі.

Важко було спілкуватися не лише через відсутність інтернету. Бабуся дівчини живе в Москві. Вона відмовлялася вірити звірствам армії рф в Україні. Не вірила навіть онукам, які жили з діркою у вікні. Лише коли побачила фото і вислухала розповіді рідних (замість звичного ТБ), вона розплакалася. 

Окрім обстрілів та нерозуміння близьких, дівчина боялася голоду. Вона 24/7 гортала стрічку новин, читала, що на Херсонщину чекає гуманітарна катастрофа. Пригадує:

Коли її брат влаштувався на роботу, йому заявили: з часом можуть платити рублями. Хлопець із сестрою засмутилися й водночас розгнівалися. Навіщо їм рублі, коли в українському місті мають бути гривні? З іншого боку, брат Леони працював в аптеці переважно з пенсіонерами. Люди не за власним бажанням почали отримувати пенсії в рублях. 

Сьогодні на пошті людей відправили у відпустку. Новопризначені працівники пропонують оформити пенсію рф. Для цього потрібно надати паспортні дані. Люди розуміють:  дані збирають, щоби сфальшувати референдум. Згодом їхні прізвище можуть з’явитися в списках тих, хто підтримав створення ХНР.

Херсонці вже давно зрозуміли, що ворог збирає цю інформацію продаючи сім-карти, роздаючи гуманітарку, пропонуючи оформити нове громадянство та в пенсійних установах. Київські урядовці закликають виїжджати з окупованих територій на підконтрольну Україні територію. Але в багатьох херсонців немає коштів, щоби виїхати. Люди сидять тут та ще й із вітром у кишенях.

У важкі часи Леона часто їздить до могили мами. Мами не стало 6 років тому. Але дівчина боїться їхати через недавній випадок. Окупанти побачили на кладовищі сторожів, злякалися, почали стріляти. Сторожі загинули.

Попри все, наша героїня намагається тримати розум холодним і за порадою мами «ніколи не опускає руки». Вона підтримує зв'язок із друзями, яких доля розкидала в різні куточки країни та світу.  Серед них багато українських військових. Спілкуючись із ними, дівчина переконується: про Херсон не забудуть, людей не кинуть у лапи кровожерливого монстра під назвою росія. Однак вона впевнена, що на звільнення потрібен час.