На вільній землі, або Перші враження втікачки з окупації

Херсон – Запоріжжя – Одеса. Довга та виснажлива дорога до волі. Й ось, нарешті, – вільна українська земля!

Після кількаденного сидіння в автобусі гойдає, наче після подорожі морем, і відчуття свободи п’янить так, що голова йде обертом. Жадібно втягую повітря на повні груди. Чи то здається, чи це дійсно так – поза окупацією дихається зовсім по іншому. Начебто із шиї спав тугий зашморг.

Минуло близько тижня, як ми з дітьми прибули до Одеси й нарешті відіспалися. 

Тут, після чотирьох місяців окупації, уперше почули сирени. Одещину теж обстрілюють, і майже щодня повідомляють про зруйновані будинки та загиблих. Але мозок уперто відмовляється сприймати це місто небезпечним. Чомусь, у порівнянні з “тихою” Херсонщиною, де ми засинали та прокидалися з липким страхом від ворожої присутності зовсім поряд, під гудіння важкої військової техніки, гупання, свист і гуркіт усіляких “салютів”, тут спиться спокійніше. 

Люди пересуваються спокійно, розслаблено, не озираючись довкола. І є нечувана для втікачів з окупації “розкіш” – мобільний зв'язок і необмежений інтернет від українських провайдерів. 

На одній із центральних вулиць побачила мальовничий балкончик, прикрашений українським розписом та написами “Слава Україні”, “Слава ЗСУ” й адресою для руського воєнного корабля. І ледь стримала сльози. 

Одесити можуть дозволити собі бути відвертими. Херсонці, за найменші ж прояви патріотизму, ризикують потрапити під арешт і пройти “курс денацифікації” в місцевих катівнях. Моїх земляків затримують на вулицях, викрадають із власних квартир. Та попри все, відчайдухи вмикають при відчинених балконах гімн України, “Червону калину” та інші рідні пісні, крадькома прикрашають “нічийні” дерева та стовпи нашою символікою – щоби нікого не наразити на небезпеку. То є чи не єдиною віддушиною для багатьох, хто залишився в окупованому місті.

А тут люди без остраху говорять вголос про що завгодно, співають українських пісень просто в парку, носять футболки з написами “Доброго вечора, ми з України” та іншою патріотичною символікою. Бо вільні. 

Чимало на одеських вуличках і таких, як ми, людей, дещо розгублених, вочевидь не місцевих, які або спішать кудись із рюкзаками та купою дітей, або щось шукають, вдивляючись у таблички з назвами вулиць, вивіски, користуючись пошуковими застосунками у своїх телефонах.  

Поки батьки перепочивають на лавах у парку, дітлашня беззастережно хлюпається у фонтанах. А я дивлюся на ці розваги малечі й нарешті почуваюся захищеною, спокійною.

І ловлю себе на думці, що українські військові та поліцейські, яких ми знову побачили після втечі з-під окупації – найкрасивіші у світі. На них можна дивитися нескінченно. Статні, охайні, впевнені в собі люди, які добре усвідомлюють, навіщо одягли форму. Справжні лицарі сучасності, що боронять рідну землю. Та й загалом, звичайні містяни, волонтери та всі люди, які допомагали нам – знервованим, виснаженим довгою дорогою біженцям, – здалися мені найпрекраснішими з усіх, кого я знала до цього часу.  І відро пиріжків із капустою та чай, принесені для нас о другій ночі в Запоріжжі, на місце першої ночівлі на свободі, – запам’яталися, як найгостинніше частування в моєму житті.

Звісно, цілковитої безпеки наразі немає ніде. Але тут поруч уже не ворог, а наші бійці. Я вірю в ЗСУ й нашу перемогу, та дуже сподіваюся, що визволення рідної Херсонщини теж не за горами.