Дорога хаосу. Історія жінки, яка тікала з родиною від окупантів з передмістя Херсона
До селища, де мешкала сім'я художниці Надії*, російські військові увійшли на початку березня. Поводилися нахабно й зухвало. Спершу пограбували магазин і заправку. Потім почали “віджимати” автівки у людей. Видивлялися у місцевих водіїв кращі та більш-менш нові машини, кріпили їх тросами до військової техніки та забирали.
Потім стали навідуватися й до домівок. Якщо хтось не відчиняв, вибивали ворота або лізли через паркани, оглядали подвір’я та будинки. У декого влаштовували обшуки. Нібито шукали зброю і наших військових.
До будинку, де мешкали Надя з чоловіком Богданом, приходили чотири рази. Кожного разу - різні невідомі люди у російський військовій формі. Не представлялися і ніяких документів не показували. Чому зайшли на подвір'я, що їм треба - теж не пояснювали.
Ось як загадує жінка свої відчуття під час тих “візитів”:
Страшніше страшного був сам страх. Страшна була сама уява, що може бути в їхніх головах? Бо що ми знали? Нічого. А вони наставляли автомати й обшукували гараж, цоколь, підвал, усі кімнати в хаті, шафи… Як втретє приходили, думали все, кінець. Від вибухів та пострілів ми ховалися у підвалі. Облаштували там сидячі місця, а на підлозі місце для сну. Ті чергові військові прийшли, знову пальці на курках, зброя на нас націлена, знову залізли до підвалу, а там - стільці з ковдрами, спальник кольору хакі. Й запитують: кого там переховували? Це здалося вироком. Та, дякуємо Богу, обійшлося…
А згодом почали пресували фахівців комунальних служб, щоб ті погодилися на них працювати, зокрема, і Надіїного чоловіка - Богдана.
Увесь час такого існування подружжя думало про евакуацію, але зволікали з цим до останнього. Важко було розлучатися з батьками, які відмовлялися виїжджати. Та й дім, який розбудовували та облаштовували впродовж тридцяти років, вкладаючи кожну трудову копієчку, залишати було боляче.
Однак у квітні, не витримавши тиску, все ж вирішили перебратися до підконтрольної Україні території. Вдалося це зробити лише з третьої спроби.
Ось як описує жінка першу невдалу поїздку:
Виїхали на світанку власною машиною - я, мій чоловік, двоє наших собачок та кішка. Рушили в Снігурівському напрямку. На одному з блок-постів з ранку до пізнього вечора окупанти зібрали величезну колону біженців. Людям не дозволяли, попри страшенну спеку, відчиняти вікна і виходити з машин. І так - близько десяти годин. Кілька військових ходили вздовж колони, щось перевіряли, вилучали, у декого навіть машини забрали. Люди пересаджувалися до інших автівок. Водія волонтерської машини з овочами орки заставили власноруч її розвантажити та перенести продукти до посадки, де вони розташувалися. А водія кудись повели. Потім його ніхто вже не бачив. Вантажівка порожня так і лишилася стояти на трасі. Кожні дві години впродовж дня окупанти обіцяли пропустити колону, та все одно не пропускали. А ввечері почали розганяти машини, стріляючи вгору й по колесах. У колоні на той момент було чимало людей з немовлятами, були й вагітні. Багато з них стали на ночівлю у полі, хтось від`їхав у бік найближчого села, а ми повернули додому.
Вдруге спробували проїхати на Давидів Брід, але і там історія повторилася.
Третій, найдовший і найважчий маршрут, пролягав через Мелітополь.
На цей раз їхали кількома машинами, разом з колегами-комунальниками Богдана та їх родинами. Між Мелітополем і Горіховим опинилися на шляху, де в напрямку Запоріжжя рухалися довгі колони ворожої військової техніки.
Було неймовірно моторошно, та зупинятися не стали, бо це видавалося ще страшнішим. Їхали на суцільному адреналіні просто поруч з броньованими машинами, «ураганами», «градами». Як ми взагалі проїхали, досі не розумію, - дивується оповідачка.
Розминулися з ворогом тільки при в'їзді до села Василівки. Але там їх одразу зупинили на російському блокпосту. Цивільні машини не пропускали.
Намагаючись виїхати, блукали полями та їздили колами. Шукали, де нас пропустять, чи місцину, де орків немає. Протягом цієї поїздки, нарахували близько 100 ворожих постів, на які натикалися. Там дуже прискіпливо перевіряли салони, багажники, перетрушували речі. Поводилися, наче голодні хижаки. Рвали пакунки, сумки, забирали все, що ми везли з харчів: консерви, тушкованку… В одному місці у наших попутників забрали комп’ютер. А коли більше нічого не знайшли, змусили їх привселюдно роздягнутися… Та попри всі ці перевірки нас повертали назад. А ми все одно намагалися дістатися до наших підконтрольних територій. Все, що тоді пережили, не описати. І наразі згадується як жахливий сон, як інша реальність, - ділиться Надія.
Від останнього ворожого посту до вільної української території втікачі добиралися не второваними дорогами, а через поля, ліси, якимись незрозумілими, ледь помітними стежками, не маючи жодних орієнтирів.
Коли нарешті потрапили на дорогу з написом українською «обережно, міни» - зраділи неймовірно. У Богдана навіть вирвалося: «Боже, ти дивися, якою прекрасною мовою написано!» А згодом побачили дідуся з українським прапором і - заплакали.
Так і ревіли вголос, поки всі наші перевірки проходили. Просто не могли втримати емоцій та сліз полегшення, - згадує Надія.
Переночували вони у знайомих в Запоріжжі, а потім перебралися на захід України. Приєдналися до донечки, яка приїхала туди трохи раніше. Дівчина теж натерпілася в дорозі, бо там, де проїжджала, йшли бої. Під обстрілами евакуювала свою рідню і невістка Наді.
Коли родина невістки виїжджала, росіяни гатили по всіх тодішніх наших біженцях. У машині родичів “на спогад” залишилася величезна дірка. Добре, хоч у бензобак не вцілили. А ще вони проїздили рівчак, куди російські військові скидали тіла загиблих мирних людей. І це взагалі диво, що вони проїхали ту територію та залишилися живими, - досі з жахом розповідає Надія.
Сьогодні вся сім’я в безпечному місці. Якийсь час жили в спортзалі, облаштованому під центр для біженців, а згодом орендували скромне житло.
Надія каже що там, де вони “з нуля” розпочинають нове життя, неймовірні краєвиди. Якби побачила цю місцевість за інших обставин, надихнулися б, як художниця, на безліч ідей та робіт. Але.
Очима я бачу ту красу. Та, як не намагалася, досі не можу сприймати її душею, надихнутися. Серце в'яне від переживання за Херсонщину, яку нас змусили покинути. За рідних, друзів, колег, знайомих, які там залишилися. Відчуваю себе просто порожньою, - гірко каже жінка.
*Імена змінено з міркувань безпеки.
Підтримайте роботу редакції. Долучайтеся до спільноти"Вгору" https://base.monobank.ua/
-preview.webp)
