День бабака, або Окупація очима херсонської студентки

Юлія* – студентка заочниця одного з херсонських вишів, навчається на факультеті культури й мистецтв. Закінчення третього курсу для дівчини збіглося з нападом росії на Україну та окупацією її рідного краю.

За її словами, життя відтоді ніби зупинилося й розпочався суцільний день бабака.

Щоранку прокидалася з відчуттям, що війна в Україні та напад ворога на її рідне місто – це лише кошмарний сон. Ось вона розплющить очі та повернеться до нормального життя. Але час від часу десь лунати вибухи, а по вулицях їздити “зетки” та ворожі солдати. 

Приєднатися до лав ЗСУ Антону одразу не вдалося – у перший день війни херсонський військкомат виявився зачиненим. Хлопець ще кілька місяців продовжував ходити на роботу і старався бути максимально корисним на своєму місці.

А Юля залишилася без роботи. Одразу після окупації міста її керівництво розпустило всіх співробітників, хоча обіцяло виплачувати гроші за простій. І життя для неї наче зупинилося, звузилося до чотирьох стін домівки, новин в Інтернеті та телефонних розмов з рідними й друзями: “Ви як? – Тримаймося…”.

А ситуація в місті дедалі погіршувалася. Окупанти захопили теле- та радіоканали, постійно глушили зв'язок. Дівчина тижнями не могла дізнатися, як справи у її батьків та дідуся з бабусею, що живуть у селі. Іноді загарбники ще й трасу перекривали, тоді вона не мала можливості, ані зателефонувати рідним, ані навідатися до них.

Шокували її й жорстокі розгони мітингувальників зі стріляниною та світло-шумовими гранатами. Вона не раз читала повідомлення про викрадення херсонців, зокрема, й  активістів, волонтерів та керівників навчальних закладів, чула про побиття орками просто посеред вулиці  людей за проукраїнську позицію й навіть сама ставала свідком свавілля рашистів. Напередодні Великодніх свят, коли саме збиралася пекти паски, Юля раптом почула крики з вулиці й, визирнувши з вікна, побачила, як озброєні окупанти б'ють ногами й жалять шокером сусідських хлопців. Видовище не для людей зі слабкими нервами…

З початку війни Юля з Антоном витрачали гроші виключно на найнеобхідніші продукти, комунальні послуги та за навчання в інституті (бо дівчина навчається за контрактом). Купівлю якихось ласощів, одягу та посиденьки в кафе, звичні в мирному житті речі, молоді люди одразу відклали до кращих часів.

Виплати з місця її роботи надходили із затримками, проте, за словами дівчини, спільного бюджету з її коханим цілком вистачало на скромне, ощадливе життя. 

А коли Юля помітила, що кошти на картках потроху стали накопичуватися, стала використовувати заощадження для донатів різним волонтерським організаціям, які допомагають біженцям та постраждалим від війни.

Вона неохоче про це говорить, бо вважає свою допомогу мізерною та несуттєвою. Однак цей маленький внесок трохи полегшував їй моральне самопочуття на тлі всього, що відбувалося навколо.

Згодом дівчині вдалося більш-менш опанувати себе. Вона продовжила відвідувати пари в онлайн форматі, і врешті почала готуватися до іспитів. Хоча через пережитий стрес наразі насилу пригадує, яка атмосфера панувала на тих заняттях:

Втім, до іспитів треба було виконати чимало завдань з кожного  предмета, а ще й написати курсову роботу. Дівчина розповідає, що всі завдання були дуже цікавими, найбільше її захопила підготовка презентації про кам'яні вишиванки Нової Каховки. Це унікальні різьблені орнаменти на будівлях, виготовлені за ескізами художника Григорія Довженка. Однак робота просувалася дуже повільно через неможливість зосередитись. 

Щоб трохи зменшити напруження, одна з викладачів запропонувала студентам підготувати матеріал про місця в Україні, які вони б хотіли відвідати після перемоги. І Юля спіймала себе на думці, що мало де бувала у рідному краї, тож запланувала для себе неодмінно відвідати місцеві рожеві озера, Зелені Хутори, знамениті Станіславські кручі.

Нарешті, хоч і з горем пополам, іспити склали. Але майже одразу з’явилася новина, яка викликала занепокоєння в багатьох студентів, а найбільше у випускників. Засоби масової інформації повідомили, що керівництво вишу переїхало разом з усією документацією до Івано-Франківська. Чому адміністрація навчального закладу не попередила студентів про такі переміни – невідомо. Також керівництво вишу не одразу пояснило, хто і де цьогоріч видаватиме дипломи, чи як відбуватиметься освітній процес.

Згодом викладачі заспокоїли всіх: університет залишається українським, і херсонські студенти й надалі зможуть навчатися в ньому дистанційно. Щодо дипломів, то їх тимчасово друкуватимуть в Івано-Франківську, оригінали зберігатимуться там, а скан-копії випускники зможуть отримати за запитом.

Тим часом в місті та області ситуація ускладнювалася, загарбники все частіше влаштовували обшуки та возили людей у невідомому напрямку, деяких згодом знаходили понівеченими та мертвими. Колаборанти захоплювали різні установи й нав’язували російські “порядки”.

А очікуваної деокупації Херсонщини не відбувалося.

Юля це тяжко переживала й одного дня, не витримавши, запропонувала Антону виїхати на підконтрольну територію.

Відсутність зелених коридорів лякала обох менше, ніж задушлива окупаційна атмосфера, тож рішення прийняли дуже швидко – виїжджати.

Вибиратися на волю молодим людям допомогли знайомі. На збори та дорогу пішло десь близько тижня. Юля розповідає, що поїздка була терпимо-важкою, і на їхнє щастя жодних непередбачуваних обставин не виникало.

Після виїзду з окупованої Херсонщини дівчина знайшла прихисток у вільній Україні, а свого молодого чоловіка, який з самого початку війни хотів захищати батьківщину, провела на фронт. 

Там, де вона перебуває, красиві місця і гарні люди. Але Юля дуже сумує за рідним містом, за своїм коханим, їхнім “гніздечком”, а також за чудовим інститутським парком, де молоді люди любили гуляти. Та знаходить втіху в думках про майбутню перемогу, щасливе возз'єднання з найріднішим захисником і мріє про повернення додому.

* Ім’я змінено