Хто купить житло для сімей з Донбасу та Криму, які втратили дім?

1 млн 327 тисяч 687 сімей з Донбасу та Криму взято на облік обласними та Київською міською держадміністраціями. Це дані за січень 2017 року.

Більшість з них мають проблеми із житлом. Держава затягує їхнє вирішення, а суди запускають по колу справи щодо відшкодування.Міжнародний досвід свідчить про те, що проблему із реституцією для ВПО вирішити можливо. І хоча не всі рішення є ідеальними, не всі з них виконуються належним чином, але це не означає, що їх треба безкінечно відкладати на майбутнє, як це робиться в Україні.

Суди не поспішають

67-річна Галина Петрова знаходилася у своєму будинку, коли в нього влучив снаряд. Вона отримала акт, що житло зруйноване повністю та ремонту не підлягає.

«Я зверталася до мерії, прокуратури, органів держадміністрації. Мені сказали, що „пряме влучення снаряду ми не ремонтуємо“», — каже вона.

З 10 червня 2015 року пенсіонерка розпочала звертатися до судів. Їй відмовили і вищий адміністративний, і окружний. Попаснянський райсуд задовільнив її вимоги частково.

«Я думала, що до травня отримаю гроші та почну будувати хату, але на рішення апеляційного суду подали касацію. Справу будуть переглядати ще два роки. І грошей немає. Як же держава захищає мої інтереси? Я ніколи не думала, що у ХХІ сторіччі залишуся без житла», — бідкається жінка.

За даними Норвезької Ради у справах біженців (NRC), наразі у судах перебуває понад 100 справ щодо позовів внутрішньо-переміщених осіб (ВПО), житло яких було зруйновано в ході антитерористичної операції.

Директор Центру стратегічних справ Української Гельсінської спілки з прав людини Михайло Тарахкало каже, що держава не хоче приймати остаточного рішення, яким саме чином треба компенсувати втрати людей, які залишилися без житла.

«Ми наполягаємо на тому, що потрібно створити ефективний та прозорий механізм, який би дозволив людям отримати компенсацію», — каже він.

Правозахисник розповідає, що наразі вже є декілька рішень про компенсації, які пройшли першу та апеляційну інстанції, але всі ці рішення були оскаржені у Вищому спеціалізованому суді.

«А він з 2014 року не виніс жодного остаточного рішення. На жаль, Вищий спеціалізований суд намагається перекласти відповідальність із себе щодо остаточного рішення по компенсаціям. Судді ВСУ не хочуть відповідати на це питання та переправляють справи у суди нижчих інстанцій», — пояснює Тарахкало.

Суддя апеляційного суду Донецької області Людмила Соломаха пояснює, що одною з причин затягування розгляду є те, що з питань відшкодування за майно, зруйноване в АТО, виносять рішення суди Києва та Черкас. Оскільки житло та майно знаходяться у зоні АТО, тому й судитися треба саме там. Вже є прецедент, коли Солом’янський суд Києва відмовив заявнику на цій підставі.

За словами судді, зараз немає механізму досудового, адміністративного вирішення питання про відшкодування шкоди. В суді ж цивільну шкоду можна відшкодувати за реальною вартістю, і для цього є спеціальна норма: стаття 19 закону “Про боротьбу із тероризмом”. Розмір цієї шкоди визначають стаття 1192 Цивільного Кодексу та стаття 85 Кодексу цивільного захисту населення. Спочатку гроші повертає держава, а потім шкоду відшкодовують особи, які її заподіяли.

Щоб дізнатися реальну вартість пошкодженого майна, потрібно провести будівельно-технічну експертизу. Якщо житло зруйновано повністю, то вартість треба відшкодовувати, виходячи з його опосередкованої вартості у цьому регіоні.

«Наш суд вже прийняв два рішення щодо позивачів, які хотіли отримати компенсацію, але при цьому частково відновили свій будинок та не бажали відмовлятися від права власності на нього, — розповідає Людмила Соломаха. — До того ж позивачі відмовилися від будівельно-технічних експертиз через їхню високу вартість. Тому апеляційний суд відмовив їм у задоволені позовів через недоведення розміру шкоди».

Як пояснює суддя, важливо також правильно визначити відповідача по цим справам. Ним має бути держава, в особі Кабінету Міністрів України та Держказначейства, як розпорядника коштів. Не варто позиватися до військово-цивільних адміністрацій, бо вони не є представниками держави.

Хто виконає прості рекомендації Норвезької Ради?

Директор NRC в Україні Крістофер Мейлі каже, що в Україні не існує постійно діючого механізму реституції та компенсації за зруйноване житло. Крім того, людям, які займаються цими питаннями, бракує юридичної кваліфікації. Немає також можливості брати доступні житлові кредити та позики.

NRC розробила рекомендації для українського уряду. Вони полягають в наступному:

1. Розробити процедуру реституції та компенсації для людей, які втратили своє житло та майно (або доступ до нього) в ході військового конфлікту.
2. Створити тимчасову комісію, яка зможе забезпечити формальну оцінку пошкоджень, а також допомагати процесу реституції та компенсації з бюджету України.
3. Розробити детальну програму репарацій для фізично та психологічно постраждалих людей.

Крістофер Мейлі висловив сподівання, що NRC вдасться консолідувати всі гілки української влади для вирішення цієї проблеми.

Однією з найбільш важливих гілок тут є, звісно, законодавча. Адже саме депутати мають проголосувати за відповідні закони. Народний депутат Олег Недава підтвердив, що потрібних для вирішення цих питань законів в Україні немає.

«З цього приводу у парламенті дуже багато демагогії, політичних інсинуацій та маніпуляцій, — сказав він. — Коли у 2008 році багато людей постраждали від повені на заході України, то уряд прийняв постанову, щоб допомогти їм».

Депутат вважає, що уряд міг би внести зміни до цієї постанови таким чином, щоб вона розповсюджувалася і на постраждалих від АТО громадян. На жаль, цього не відбулося.

Два роки тому депутати підготували законопроект 4301 щодо компенсації втраченого майна та житла. Їм вдалося зібрати понад сорок тисяч підписів на його підтримку, але через політичні рішення проголосувати за нього не вдалося. Адже у тексті не була визначена держава-агресор, яка, на думку деяких депутатів, й повинна компенсувати втрати людей. Автори невдалого законопроекту не стали чекати, коли до нього внесуть зміни, і підготували ще один за номером 6472. Вже в ньому країну-агресора вказали, тому є надія, що голоси зібрати вдасться.

Законопроект 4550 вже став законом 1954. Нещодавно Кабмін прийняв нову редакцію постанови 140, що визначає, яким чином переселенці та воїни АТО зможуть отримувати компенсацію на доступне житло. Але, як з’ясувалося, поки що ніякими коштами ця постанова не забезпечена.

Міфічний мільярд гривень

Начальник відділу Мінрегіону Ірина Олейнікова нагадує, що постанова уряду 140 дійсно дозволяє компенсувати ВПО 50% коштів для придбання житла. Але досі не врегульовано питання фінансування і не визначено потребу у житлі.

«Нам невідомо, скільки саме ВПО потребують забезпечення постійним житлом, — каже чиновниця. — Коли ми це з’ясуємо, то почнемо готувати бюджетний запит до Міністерства фінансів. На сьогодні таких коштів з бюджету не виділено. На 2018 рік за програмою “Доступне житло” виписано запит на один мільярд гривень. Але це політичне питання і потрібне рішення Верховної Ради».

Радник міністра тимчасового окупованих територій та ВПО Олеся Цибулько перекладає провину за те, що немає статистики на Мінсоцполітики.

«Вони прив’язали пенсії громадян з непідконтрольної території до довідки ВПО, — каже вона. —Тепер ми маємо велику кількість осіб, зареєстрованих як ВПО, але вони живуть на непідконтрольній території. А таким особам житло непотрібне. Але ми орієнтуємося на соцопитування і знаємо, що 27 % ВПО не хочуть повертатися назад, навіть за умови припинення збройного конфлікту. Вони хочуть залишитися тут, тому вони потребують вирішення їхніх житлових питань».

Олеся Цибулько зазначає, що один мільярд гривень – це не так і багато. «На ці гроші лише 1500 родин зможуть вирішити своє житлове питання, а ВПО у нас 1,5 мільйони», – пояснює радник міністра.

До речі, соціально незахищені громадяни взагалі не зможуть скористатися програмою “Доступне житло”, адже вони не мають грошей на перший внесок за кредитом або 50% вартості житла – а це обов’язкові умови участі у цій програмі.

«Для цих громадян ми розробляємо проект “Соціальне житло”, яке спочатку не буде передаватися у власність. Але, якщо збройний конфлікт до того часу не закінчиться, цей громадянин має відмовитись від свого житла на непідконтрольній території, а тоді вже отримати у власність соціальне житло», — обіцяє Олеся Цибулько.

Міжнародний досвід: ВПО у Боснії, Косово та Мьянмі

На конференції у Києві, яку організувала Норвезька Рада, завітало декілька міжнародних експертів з відшкодування, яке юридичною мовою називається “реституція”.

Директор Міжнародного Центру Моніторингу щодо переміщення (IDMC) Александра Білак каже, що досвід України щодо внутрішньо переміщених осіб не є унікальним. Центр Моніторингу уклав мапу випадків внутрішнього переміщення у світі. За 2016 рік там зафіксували 31,1 млн нових випадків внутрішнього переміщення через конфлікти та катастрофи. З них 6 млн випадків – через збройні конфлікти переважно на Близькому Сході, у Африці, а також в Азії. Наприклад, майже 1 млн громадян були переміщені у Демократичній Республіці Конго, Нігерії та Йемені.

Є також мапа внутрішніх переміщень, спричинених внутрішніми конфліктами та насильством. На кінець 2016 року в IDMC побачили 40,3 млн людей, переміщених через конфлікти та насильство по всьому світу.

«Ми впевнені, що проблема внутрішньо-переміщених осіб не стільки економічна, скільки політична, — каже Александра Білак. — В Україні це, насамперед, — нестача механізмів подачі заявок про зруйноване чи пошкоджене житло, щоб відновити майнові права. В ООН напрацьовані певні принципи стосовно внутрішньо переміщених осіб ще з 1998 року. Там вказано, що представники органів влади мають обов’язки перед ВПО щодо повернення їм прав власності».

Міжнародний експерт Массімо Мораті довгий час працював над відновленням майнових прав після війни у Боснії, Герцеговині та Косово. «Одною з умов мирного договору після конфлікту була необхідність легалізації влади всіх його сторін, — каже він, — а отже всі вони отримали політичну легітимність і мали тепер вирішувати проблеми ВПО».

Люди повернулися додому і побачили, що їхні будинки були або спалені або зайняті іншими: це так званий феномен “вторинної окупації”. Мирна угода 1995 року також гарантувала відшкодування збитків для всіх постраждалих від конфлікту. Потрібні для цього закони були прийняті лише через три роки після закінчення конфлікту. ВПО подавали заяви до місцевих органів управління, а вони визначали, яку саме компенсацію треба виплатити. Спочатку був етап подолання масових скарг. Найскладніше – це підтвердити їхню обґрунтованість. За шість років опрацювали близько 200 тисяч заяв на відшкодування права власності. З них отримали відшкодування близько 93% заявників.

Місцева адміністрація Косово не мала бажання займатися відшкодуванням майнових втрат громадян-албанців. Коли почав діяти закон про реституцію, то 90% заяв надходили від сербів. Спочатку відновлювали лише житлові права, а іншої втраченої власності це не стосувалося. Потім Агенція Косово із житлових прав почала відшкодовувати втрати і комерційної нерухомості. Всього до 2016 року отримали 42 тисячі заяв. Але як саме задовольняти ці заяви, поки що незрозуміло.

Массімо Мораті каже, що з цих двох процесів можна зробити декілька висновків:

1. Мирна угода передбачала компенсацію, але не гарантувала її. Це було політичне рішення.
2. Компенсація розцінювалася міжнародною спільнотою, як можливість повернути єдність Боснії та Герцеговини. В результаті частина ВПО отримали компенсацію, а інша частина – продали свою власність, не бажаючи повертатися назад. При цьому друга частина була значно більша.
3. У Косово компенсація передбачалася лише за дуже незначною кількістю справ. До 2017 року жодна сума так і не була виплачена.
4. Проблема Боснії полягала в тому, що реєстри власності, кадастри та інші документи були знищені під час війни. В реальності ж копії всіх цих документів збереглися у судах. Деяка нерухомість просто оголошувалася покинутою, але її власники не змінювалися.
5. Під час повернення майна виникало питання: як звільнити житло від його новозаселених мешканців, щоб віддати його справжнім власникам.
6. Автори законів про реституцію не думали про їхнє реальне втілення. Саме тому, наприклад, у Косово цим законом майже не скористалися албанці. Часто влада була змушена впроваджувати закон, який розходився з її власними інтересами.

Експерт NRC Хосе Арраїза розповідає, що у Мьянмі триває міжетнічний конфлікт і громадянська війна, є багато біженців, і ймовірність того, що вони повернуться назад дуже мала. Наразі кількість ВПО перевищила вже 100 тисяч людей. Проблема біженців-рохінджа у тому, що вони не мають ніяких документів на своє покинуте або зруйноване житло. Вони не мають прав власності, і їх не визнають громадянами ані сама Мьянма, ані уряд Бангладешу. Це дуже схоже на ромів Косово.

«Необхідно обов’язково вирішити проблему відшкодування прав власності, — каже Хосе Арраїза. — Якщо цього не зробити, то напруга поміж спільнотами лишатиметься, і конфлікт матиме причини для відновлення».