Вперше. Жінки на війні з Росією

Перша ротація на схід - вона така очікувана і така таємнича. Елегантні сукні заснули в шафі в нафталіновому сні, натомість на спинці стула, поряд з бронею та шоломом, чекає свого першого виходу в світ новенький камуфляж. У відчиненому баулі з речами розлігся кіт.

- Балу, ти теж на війну? - А у відповідь тихе муркотіння. Ні, я їду без нього. Там будуть інші коти.

Республіка Міст в Пісках. Тут для мене розпочалась війна. В районі аеропорту весь час спалахувало, дорога від мосту до селища час від часу застилалась стовпами диму. Коли вибухи лунають поруч, ми нахиляємось до землі, наче у поклоні: "Земля, ми за тебе боремось!"

- Повернись на базу, тут жінкам не місце! - Чула таке декілька разів від втомлених довгим очікуванням під мостом побратимів. Кажуть “для годиться”, хоча самі не вірять, що повернусь.

А мене гризе внутрішній холод, підкріплений січневим морозом. Це - сумніви: чи зможу, чи не підведу, чи не схиблю, чи не зламаюсь я...

Нас, жінок, тут зараз троє. Ксюша Бикова. Це наше перше знайомство в реаліях - розвіртуалізація друзів з ФБ. Враження, що знайомі сто років. Усміхнена очима Ксюша, сповнена впевненості і оптимізму. Вона волонтер, дістає тепловізори та інше для Правого Сектору.

Лєра Бурлакова, з якою вже зустрічались на багатьох заходах в Києві. Вона курить і майже ні з ким не спілкується. Таке відчуття, що вона вже тоді знала, через яке пекло їй доведеться пройти… Незабаром загинув її коханий.

Кажуть, час лікує. А можливо, час потрібен для того, щоб перелупашити якомога більше тих покидьків, які відібрали в неї кохання.

Тільки згодом я зрозуміла, яку роль тоді відіграла присутність цих жінок. Вони подарували мені віру - тверду, як граніт. Тут я не одна така - в цьому нашому великому, піднесеному, патріотичному божевіллі. Ми вплетені в міцний канат бажання та можливостей змінити цей світ і вибороти перемогу. «Без нас» нас не влаштовує.