Майже все у своєму житті повторила би знову

Вона говорить лише коли її запитують. Але як багато можна про неї дізнатися з уривків почутих телефонних розмов, з того, як вона керує маршрутом. Ми говорили з Яною у літаку, коли летіли на нагородження лауреатів Омеляна Ковча. За сім років існування Відзнаки чи не вперше в грамоті прямо написано "за особистий приклад самопожертви та мужності, який наслідує приклад Омеляна Ковча". 

Щойно наш літак приземлився у Римі, вона почала відповідати на дзвінки від госпітальєрів, трагічні дзвінки про поховання загиблого кілька годин тому.

До того ми довго говорили з нею в літаку. Я згадувала себе безтурботну в її віці, і мене до мурашок пробирав кожен етап її життя. Щоб знизити насамперед власний драматизм та напругу, я нарешті кажу:

- Яно, Рузвельт з інвалідного візка керував Америкою, провівши її крізь кризу та війну. А ти лише батальйоном медиків.

І з полегшенням бачу її посмішку.

- Яно, Вікіпедія пише, що було з тобою після початку російської агресії. Але мене цікавить, яким було твоє життя до її початку. Як сталося, що у війну ти вже увійшла 18-річним майже готовим парамедиком?

- Я з дитинства знала, що хочу бути лікарем. І серйозно готувалася саме до медичного вишу. Хоча, коли згадую свої захоплення, то думаю, що всі мої дитячо-підліткові навички знадобилися у війні – так, нібито готували мене до неї. Я любила ходити в гори, часто робила це сама: просто доїду до Яремче і далі йду, люблю часом усамітнюватися. Я не потребую компанії. Серйозно займалася спортивним орієнтуванням, брала участь у внутрішніх чемпіонатах. Перший рік після школи я до вишу не вступила, мені запропонували дати хабар. Я відмовилася. По-перше, я знала, що вступлю сама – і це було принципово, по-друге, не було з чого. Мама ростила мене сама, ми не мали статків. Відклала вступ на наступний рік, готувалась та займалася підробітками.

Потім – Майдан. Правий сектор почав підготовку людей по областях та подальшу мобілізацію. Уже тоді керівник рівненського Правого сектора Сашко Білий розумів, що після перемоги Майдану буде війна. Розумів, що Росія не зупиниться.

Я записалася у одне з відділень рівненського Правого сектора. Деколи ми їздили на Майдан – допомагати, потім поверталася. Нас готували до оборони, вивозили в ліси, і ми вчилися робити все необхідне. Залишали в лісі окопуватися, вчили робити пости, оборонятися, стрибкам з парашутом... Ці табори дали мені дуже багато насправді. Кожен робив те, що було потрібно. Багато навчались та виконували різноманітні додаткові поставлені задачі.

Через кілька тижнів після втечі Януковича почалася агресія Росії, анексія Криму, створення добровольчих батальйонів. На Дніпропетровщині створили першу базу ПС, куди з'їжджалися люди з усієї України. Я виїхала на Донбас із першою групою – через 3 години після оголошення мобілізації по області. Нас було 60 чоловік. Спочатку з жінок там була я та Олена Білозерська.

Так проходив перший період, коли я була просто бійцем та робила ту роботу, яку було необхідно. З тієї бази ми  проводили перші наші бойові виїзди.

Почалося літо 2014-го, перші бої за Карлівку, за Піски, Авдіївку та Красногорівку. Мені стало зрозуміло, що медицини на фронті практично немає ні в кого: ні у ЗСУ-шників, ні у Національної гвардії, ні у добровольців. Армія була занедбана, а військової медицини як поняття практично не існувало.

Оскільки я мала мінімальні знання, то сама почала формувати хоч якісь аптечки з того, чим допомагали небайдужі. Почала вчити людей надавати першу допомогу собі та побратимам, чогось довчатися самостійно з книг та відео. Все – в межах можливостей. В одному з перших боїв – за Карлівку я витягувала пораненого кілька кілометрів, і повернулася за ним, коли всі інші уже відходили. Це був початок липня.

Все було дуже хаотично, був початок війни, і ситуація була досить серйозною – були поранені, були загиблі. Після цього бою командир викликав до себе, вручив свій нагородний ніж і благословив мене на подальшу роботу, зробивши начмедом «Добровольчого українського корпусу» (ДУК «Правий Сектор»).

- А чи пам'ятаєте свого першого пораненого?

- Так. Це був боєць з Івано-Франківська, доброволець, кульове поранення в ногу. На цей час я сама вже трохи вивчала польову хірургію. Але я старалась проводити якомога менше медичних маніпуляцій самостійно, адже не було ні побутових умов, ні настільки професійних, вузькопрофільних навичок. Тому надавали необхідну домедичну допомогу та намагались транспортувати упродовж «золотої години» (термін, який використовують у реаніматології, для визначення періоду часу після отримання травми, який дає змогу найбільш ефективно надати першу допомогу – авт.).

Але бувало, що транспортація виявлялася неможливою по кілька діб. І, коли іншого варіанту не було, то доводилося навіть проводити мінімальні операції. По-іншому не можна було: людина або загине (бо ми – без шансу виїхати, а прорватися неможливо), або ми пробуємо бодай щось зробити. Мені стали в нагоді всі прочитані ще в школі книги, всі переглянуті відео.

З літа також почали створюватись ініціативи по навчанню медичній та домедичній допомозі. До нас приїжджали люди, серед них навіть іноземці, які мали досвід у кількох війнах. Це були інструктори та перекладачі, що проводили триденні навчання.

Це був серйозний поштовх – початкові знання з парамедицини отримувати саме від професійних парамедиків. З осені  стало трішки легше з медичним забезпеченням, волонтери з усієї України й світу почали передавати ліки та медичну тактику. Восени 2014-го з'явилися перші реанімобілі. На той момент якраз був активний період по Донецькому аеропорту.

- Ти рятувала і з добробатів, і з ЗСУ, всіх?

- Так. Взагалі, у нас навіть були поранені сепаратисти, в тому числі – тому, що це «товар» на обмін наших бійців. Тому їх краще врятувати, передати службам, і вже далі їх будуть обмінювати на наших хлопців.

- Як ви згадуєте свій настрій. Не було страху?

- Ні. Було таке затяжне нерозуміння. Тобто, до певного періоду всі думали, що от-от це все закінчиться та перемога близько. Але вже після ДАПу та Дебальцевого стало зрозуміло, що це –  не на один рік і затягнеться надовго. І вже кожен потім робив вибір: або він залишається до кінця, або він робить свій внесок певний час, або йде в цивільне життя, або переходить у ЗСУ чи Національну гвардію. Тому, що це все – добровільно, безкоштовно.

Добровольці не отримують заробітньої плати. І рано чи пізно доводиться замислюватися про матеріальні проблеми власних сімей, тож багато хто змушений був іти.

Я ж вирішила бути доти, доки буду корисною та скільки витримаю. Скільки мені вистачить сил, здоров'я та можливостей. Я розуміла, що мені може бути 25-30 років, коли все закінчиться. Я також морально готувала себе до різних ситуацій та сценаріїв. Розуміла, що можу загинути, бути пораненою або травмованою, серйозно захворіти. Розуміла, що найнебажаніший сценарій – це стати залежною від сторонньої допомоги.

Перший небажаний варіант – це поранення головного мозку. Другий небажаний варіант – поранення в хребет. І останній, третій – смерть, адже вмирати не страшно, іноді страшніше жити. Мені дістався другий з найменш бажаних.

Я була готовою загинути або бути пораненою на передовій, але не була готова отримати травму, повертаючись на базу.

І, звісно, враховуючи, що все сталося на території Дніпропетровській області, це не вважається бойовою травмою, і я сама так не вважаю. Навіть попри те, що я учасник АТО від 2014 року, я не можу мати жодних пільг, адже добровольці не мають статусу учасника АТО та ніяк не застраховані у випадку смерті, поранення або травми.

- Де живе Богдана?

- Моя донька живе з мамою у малосімейці в Рівному. Я досі постійно перебуваю на основній базі батальйону. Вдома – рідко, на жаль, там все не пристосовано, квартира на 4 поверсі в будинку без ліфта. Періодично вдається бачитись із сім'єю під час відряджень по Україні, та раз на кілька місяців моя сім'я приїжджає на короткий період до мене.

- Яно, зараз учасники АТО отримують компенсації за житло. Це десятки тисяч доларів. Ви не стоїте на обліку?

- Це питання, на жаль, дуже не просте і не справедливе. Нам не дають учасників АТО, нікому з моїх бійців-добровольців. Ті батальйони, які легалізувалися, мають документи, а бійці структур з УДА – ні. В деяких областях вдалося хоч частково зрушити з місця завдяки альтернативному створенню статуса учасника-добровольця АТО, але пільги, що надані завдяки цьому посвідченню, можливі лише за місцем прописки, тобто в межах області, де видавалося посвідчення. Але це все одно не вихід, і брати участь у багатьох проектах (в тому числі благодійних з надання житла) багато бійців не можуть.

- Яно, якщо не важко, розкажіть – як сталася аварія...

- Я спала, була пасажиром автомобіля, повертались разом із колишнім чоловіком на базу, прокинулась уже під час ДТП. На секунду злякалася, але одразу був удар та авто почало перевертатися. Опісля я пам'ятаю лиш маленький проміжок, коли зрозуміла, що маю травму хребта. Сказала – куди дзвонити, попередила, щоб не перевертали, не переносили, та чимось накрили зверху. Викликати швидку – і все. Потім я відключилася. Встигла відчути біль, впала в кому – і відповідно вже після всього прийшла до тями в лікарні. Але, чесно кажучи, шансів майже ніяких не давали, травма була дуже важкою, і, як зізнались потім, вижити я не мала би.

Одне з найгіршого – це те, що моя мама дізналася взагалі про це з телебачення. Аварія сталася о 4-й ранку, доставили в лікарню мене о 6-й ранку, о 7-й ранку це вже було по телебаченню – і це певно один із найбільших мінусів нашої журналістики, який я бачила: відсутність розуміння, що не завжди важливий резонанс, і як мінімум, про все мають спочатку дізнатися сім'я та близькі.

Підключилося багато людей, був досить великий ажіотаж. Мої друзі оплатили операцію в Ізраїлі, куди мене перевезли через десять днів. Потім – десятигодинна операція, кома, тяжкий місяць подальшого нового нелегкого та болісного життя. Але дива не сталося, я зрозуміла, що не можу ходити (і це тільки один із наслідків) та повністю відновитись, зрозуміла, що буде потрібна дороговартісна та тривала операція.

Навесні я дізналася, що вагітна. Просто одного дня відчула це. Спочатку чула просто відмовки, що це неможливо (я думаю, тоді точно задумувалась – чи це часом не посттравматичний психологічний синдром), адже одним із наслідків травми було безпліддя, і це було неможливо.

Опісля підтвердження – почався страх. Всі боялися, що від препаратів за місяці по лікарнях дитина майже гарантовано матиме патології або хвороби. Кілька детальних обстежень, і потім, коли стало зрозуміло, що поки ніяких серйозних відхилень не виявлено, прийшло розуміння, що це великий ризик для мене. Адже при спинальних травмах я не тільки не зможу виносити дитину повний термін, а й великий ризик того, що я або ми – загинемо при пологах, або й, що було найбільш вірогідно – вагітність завмре на 20-25 тижнях. Певний час мені давали зрозуміти, що при такій свіжій травмі треба робити вибір – або я живу, або дитина живе, або ніхто не виживе.

Я розуміла, що не зможу відмовитися від дитини. З часом я знайшла дуже хорошого лікаря, вона супроводжувала мою вагітність та оперувала. Я вкладалась у це повністю, адже з вагітністю я нарешті знайшла причину – чому я вижила в аварії, що я маю робити, чому так сталося – я мала народити цю дитину. На той момент я щиро вважала, що вижила саме для цього, і це одне з найголовнішого, що я ще мала зробити, але не встигла. Я назвала доньку Богданою, адже вона дійсно Богом дана.

- Вікіпедія пише, що ви – в процесі розлучення?

- Ми вже розлучилися, цього місяця отримала нарешті рішення суду, після 7 відмов. І це був дуже важкий рік, а про тих півроку, що ми прожили разом, на жаль, немає що хорошого сказати.

Напевно, мій колишній чоловік – надто слабкий та байдужий та не витримав всіх обставин, хоч до багатьох був причетним сам. Йому просто не потрібна була сім'я, і задовольняв він лиш свої певні інтереси, хоч старанно робив вигляд зовсім іншого.

Але для мене час заміжжя став роком психологічного тиску. Я зрозуміла, що для безпеки власної та моєї доньки розлучення – це найкраще рішення. Тим паче, він не займався дитиною – ні одразу після пологів, ні протягом цього року, і слово «батько» до нього віднести можливо лише як засвідчення в документах.

Хоч розлучення почалося за 10 днів після пологів, з дитиною була одна зустріч, коли їй був місяць (обговорювались певні юридичні питання), – і все.

А зараз Богдані – рік і 3 місяці. Вона не має «батька» і не знає його. І знаючи його справжню душу, впевнена, що для неї це лиш на краще. З врахуванням різних обставин, за цей рік я пережила і погрози, і наклепи, і дуже багато неприємних речей. У нього був рік можливостей, аби до завершення процесу виявити хоч якесь батьківське піклування, але його не було. Тому змушена йти на повний розрив та навіть позбавлення батьківських прав – це наступні суди, які мені буде потрібно пережити. Для Богдани це буде найбільш безпечно – не залежати від людини, якій ти байдужий. Якщо вона схоче мати хоч якийсь контакт чи спілкування з часом, це буде її право як самостійної людини.

А зараз, я не хотіла би, щоб він був присутній у моєму житті, і тим паче – не нашкодив байдужістю та безвідповідальністю моїй дитині. Я та моя сім'я цілком справляємося з її вихованням та забезпеченням, навіть за його відсутності.

- Дуже багато наших жінок зараз проходить через насилля...

- Я знаю, це вже стандартна тема. І треба розуміти, шлюб – це складна річ, яка має бути бажаною. Тепер я переконана, що насильство терпіти не можна.

- Яно, мені здається, ви ще вийдете заміж...

- Побачимо, я не знаю, не думаю, що у мене ще стільки років життя. Спинальники взагалі не живуть довго, здебільшого з роками помирають від різних наслідків після травми. Адже, на жаль, це не просто сидіти на візочку і не ходити, все набагато тяжче.

- Спершу ви казали, що спинальники після таких травм не виживають, потім казали, що не народжують і тепер – кажете, що довго не живуть. Враховуючи, що ваші прогнози щодо самої себе збуваються рівно у протилежному напрямку, то значить маєте жити довго та щасливо.

- Грубо кажучи, так, – вона посміхається. – Я сама з цього посміююся, але треба бути реалістом – розуміти, що все може бути, надіятись на краще, але готуватись до найгіршого.

Звісно, я намагаюся думати про майбутнє. Окрім батальйону і моєї основної діяльності, я навчаюся в медуніверситеті, це ж не на один рік, це на шість років, потім один рік додаткова спеціальність, потім три роки інтернатури, я маю хоча б ці роки прожити, щоб вивчитись і почати допомагати іншим уже в якості спеціаліста. До речі, я, вже ставши студенткою, читала в кількох медичних університетах та коледжах лекції з парамедицини.

Я працюю по батальйону, а на навчання тричі на тиждень приїжджаю в Дніпро (наша база – поруч на межі Дніпропетровської та Донецької областей). Робота по поранених не припиняється, вона цілодобова і триває вже четвертий рік. Я навіть коли була в Ізраїлі після травми, то все одно була цілодобово на зв'язку, з винятком в  декілька годин, коли мене оперували – і все.

- Як ви почуваєтеся на навчанні? Як там пересуватися на візку?

- З одного боку, споруда нашого вишу не розрахована на людей з інвалідністю. Все пристосовано лиш для здорових людей – це правило, вироблене за СРСР.

Адже – чому раніше ніхто особливо не бачив людей на візках, ампутантів? Бо вони були вимушені сидіти вдома в квартирі на 4 поверсі – без ліфта, без роботи, навчання, спілкування та іншого, необхідного кожній людині. Тобто, немає жодного студента на інвалідному візку в Медичній академії чи в медичному коледжі.

Але лікарі не завжди мають працювати руками або фізично. Вони мають працювати насамперед головою. Крім того, можна та потрібно займатися реабілітацією бійців, бо зрозуміти пораненого бійця може та людина, яка сама пережила подібне. Принцип: рівний – рівному. Я зараз періодично навідую особливо тяжких бійців – після ампутацій, навіть тих, хто на межі самогубства – я працюю з ними, зустрічаюся в лікарнях, адже ми можемо одне одного зрозуміти.

Тож про виш. Там мені пішли назустріч, вступала по екзаменах, хоч вони й були складні. Все-таки 3 роки на війні зіграли свою роль, багато знань забуто. Викладачі ставляться по-різному, хтось намагається допомогти, даючи додатково знання саме в моєму напрямку, хтось поза очі каже – нащо воно їй, як вона працюватиме – в цілому, як і скрізь у соціумі.

Але найбільший негатив трапляється від незнайомих людей. Часом у Фейсбуку лунають запитання: мовляв, чому саме для тебе знайшлися гроші, а на інших – ні? Ну що їм відповісти: лікування було дороге, а сплатив його – левовову частку – мій друг, і людина сама має право визначити, куди витрачати свої кошти – на нове авто чи на чиєсь лікування. Тим паче, треба розуміти що допомоги від держави я не отримувала і не отримую, хоч обіцянок було багато.

Але до моменту виконання – це лишень слова. Взагалі, ця війна дуже змінить нашу реальність: всім треба звикати, що в суспільстві будуть ампутанти, візочники – до цього треба готуватися та ставитись правильно. Навіть звичайним цивільним людям потрібно навчитися правильно реагувати на нас, навіть просто на вулицях, а точніше – реагувати як на усіх інших, без винятків. Не ставитися з жалістю чи ще з чимось таким, адже ми не гірші, ми інші.

- Потрібні капелани на війні?

- Так. І віруючим, і невіруючим. Деколи потрібний, щоб стати надією для тих, хто на межі відчаю. 

- Бувають моменти щастя?

- Після травми і всього, що сталося, у мене залишилася десь одна десята здатності відчувати будь-які емоції. Тим більше, що весь час болить спина. Опіати я приймати не хочу, хоч вони й прописані на кілька років. Знеболюючі майже не діяли одразу, ще в лікарнях. Цей біль ніколи не припиняється у всіх спинальників, з ним потрібно жити, і з ним уже й помираєш... З тим треба просто змиритися, прийняти як те, що не можна змінити.

Але коли я озираюся на своє життя, коли бачу обличчя хлопців, яких урятував батальон, розумію: що я би все повторила знову.