Ірина Бондаренко: “Через мистецтво я пізнаю світ і себе”

Ірина Бондаренко — мисткиня, художниця в ексклюзивному інтерв'ю.

- Ти народилася в Харкові, у сім'ї біологів-фізіологів. Як так вийшло, що ти обрала музичну професію?

- Мій тато замолоду був інколи ведучим дискотек, він збирав рок-записи. З дитинства пам'ятаю вдома море вінілових платівок - класика, джаз, рок. Тато мав абсолютний слух, сам навчився грати на акордеоні та піаніно. Ми з ним, коли вже навчалася в музичній школі, часто грали щось у чотири руки - підбирали на слух популярні мелодії. Вважаю, тато подарував мені всю цю творчу атмосферу, що звучала на усі ритми, і той драйв, і задав музичний вектор-шлях, яким я й досі мандрую. Тато з Житомира. Його рідня - усі файно співали.

- З дитячими театрами співпрацюєш, пишеш сценарії, музику, авторські пісні до вистав. Чи є місце, де можеш розслабитися, подумати про щось важливе і відновити сили?

- Відновлюю сили, коли просто намотую кола пішки. Люблю ходити містом і спостерігати за рухом вулиць. Харків - студентське місто, тут багато молоді, яка задає ритм місту. Дивно, але я відновлююся, коли просто іду кудись пішки, хоч на роботу, хоч кудись. А інколи мені вкрай потрібна тиша і побути наодинці і стати "котом", що сам по собі. Щоби вимкнути "радіо" всередині, яке постійно працює і підкидає зайві думки. Створення портретів - то теж арттерапія для відновлення, тому вдома я за творчим процесом можу розслабитися і знайти нові сили. Ще на мене магічно діють місця з водою - струмки, ріки, фонтани, ну, звісно, море, якого нема в Харкові. У теплім колі рідних і друзів - теж ресурс для відновлення.

- До речі, про портрети... У листопаді 2020 року ти робила виставку "Портрети з шафи" - серія портретів видатних людей, котра створена за допомогою одягу. Розкажи, як з'явилася така ідея?

- Усе вийшло спонтанно. Хотіла прибрати в шафі, і з верхньої полиці випала жовта сукня з трикотажу. І впала так, що це ніби голова і шия. Я взяла сукню, розклала на дивані таким чином, щоб вийшло обличчя. Взяла чорну футболку, зробила імітацію волосся. На швидку руку намалювала очі і рот. Зі шкарпетки жовтої під колір сукні-"обличчя" створила ніс, додала деякі деталі і з'явився портрет художниці Фріди Кало. У той день зробила ще кілька таких портретів і запостила у Фейсбук. Здається, то був Бах і Джон Леннон. Люди залишили теплі коментарі. А далі - закрутився проєкт з тими творчими експериментами. Я на одяг дивилася вже як на "фарби" для портретів. І стала продовжувати "малювати" з одягу портрети відомих особистостей. Потім друзі підштовхнули створити виставку. Точніше, вони і створили її для мене. Журналіст Володя Чистилін і Юлія Миколаєвська роздрукували фото портретів, бо їх можна показати тільки так (все робила на дивані біля вікна - розкладала з одягу потрібні лінії і конструкції). Цю виставку присвятила татові, якого не стало в жовтні 2020 року, уявивши, що він просто десь мандрує в іншій реальності, у компанії цікавих людей з їхніми неймовірними історіями життя. Просто сам жанр портрета - для мене це і є історія. Історія людини, коли можна зазирнути їй в очі і щось почути. А малювати можна з будь-чого. Усе є поруч.

- Маєш видану власну поетичну збірку "Подорожні під небом", яка складається з двох частин. Правда, що саме з віршів і почалося твоє зацікавлення портретним жанром?

- Так, саме з віршів, бо друга частина збірки присвячена історіям-портретам видатних людей. Правда, там є кілька віршів про вигаданих персонажів. З часом портрети "зі слова" перейшли у форму візуальну.

- А що це за цикл віршів "Історії з тіста"?

- "Історії з тіста" я почала писати під час локдауну в 2020 році навесні. Людям потрібно було звикнути і прийняти режим "сховайся в нору" і працюй дистанційно. Я поїхала з родиною до мами у Валки (Харківська область). Там приватний будинок і великий сад. Здається, ми з мамою вирішили напекти пиріжків. В якийсь момент я зробила з тіста чоловічка. Потім віднесла його в сад, змайструвала декорації. Уся "сіль" була в тому, що почала ліпити чоловічків з тіста. Створювати кадри ніби з фільму. Ну, наприклад, сидить тісто-людина в кімнаті і читає в кріслі книгу. Потім я давала імена героям. Вигадувала частіше такі, яких не буває. Як і назви міст і країн. Там є історія і про солдата, який повернувся з в'єтнамської війни і в нього гіркі спогади, бо він бачив на власні очі смерть. Він втратив друга. Є історії, як люди знаходили кохання там, де зовсім не очікували. Якщо коротко, я просто уявила, що пишу маленькі сценарії до короткометражних фільмів і сама "знімаю кіно", коли роблю такі тісто-інсталяції.

- Сурикатик, Хрюник, Йожко, Висловух та інші. Не думала видати книжечку для дітей з оповіданнями про цих незвичних персонажів?

- Коли створювала історії про Сурикатика, Хрюника, не думала про книжку. Просто писала для дорослих і для дітей, бо там тексти такі, здається, для всіх.

Ці історії теж виникли після того, як народилися спочатку малюнки. Можливо, це моя така натура - імпровізувати і не знати точний результат, а там по ходу дивитися та вже створювати щось далі, якусь нову історію з тим персонажем. Якщо буде нагода, можливо, зроблю книжку. Бо у мене ще є купа малюнків із серії "Йожачки". Це гумористична серія. Забула зовсім, у мене ж є надрукована книжка "42 сурІката або автостопом по Калахарі" (спеціально сурікати через "і"). То книжка коміксів з 42 малюнками із кумедними сурІкатами, які мандрують і зустрічають навіть Тома Йорка.

- Ким ти захоплювалася в дитинстві?

- У дитинстві я дуже любила дивитися детективи - Шерлока Холмса, фільми про Еркюля Пуаро і міс Марпл. Мене захоплював цей жанр і головні герої, в яких поєднувалися і логіка, і шарм, і якась казковість.

- Змінила б щось у минулому, якби у тебе з'явився шанс виправити лише одну помилку?

- Щодо помилок... Їх у житті було багато. З одного боку - так, це помилки, те, що хотілося би виправити. Але вони залишаються помилками і я маю тільки зробити так, щоб у майбутньому вони не повторювалися. З іншого боку, помилки - це досвід, який дає мені розуміння, як змінюватися, як прислухатися до себе і не робити надалі дурниць, ставитися уважніше до людей. Ми всі недосконалі, у нас є світлі і темні сторони. Головне, слухати частіше своє внутрішнє світло та йти за ним. Вважаю, це єдиний шлях виправити помилки.

- Якось ти сказала, що творчі люди "застряють" у часі і у своєму мистецькому просторі. Скільки тобі років за твоїм внутрішнім відчуттям?

- Гадаю, мені внутрішньо десь 29-33 рр.

- Знаю, що іноді записуєш свої пісні у студії звукозапису, граєш на фортепіано і співаєш. Чи прийшов час для твого музичного альбому?

- Я колись робила музичний альбом, правда, давно. Частіше писала для інших людей. В альбомі, який колись записала в студії, є кілька російськомовних пісень (писала ще до подій на Сході України), переважна кількість - україномовні. Після 2013 року і не пишеться російською. Коли в 2014 році з'явився акаунт у Фейсбуці, стала писати все українською. За останні роки часто виступала зі своїми композиціями. І хоч це були камерні заходи, мені приємно, що людям близькі були ритми та інтонації моїх пісень. З друзями-волонтерами якось їздила в Торецьк на п'яту річницю батальйону Айдар виступати. У мене є пісня "Карі вишні", яку написала ще в 2014 році і присвятила нашим захисникам.

- Зараз переважно створюєш портрети з клаптиків паперу - сторінок журналів, буклетів, обгорток від цукерок. Скільки всього є таких робіт і чи можна їх придбати?

- Так, зараз створюю портрети з клаптиків паперу. Портрети видатних людей уже були представлені на виставці-рефлексії "Паперові історії". Здається, там 36 портретів. А зараз зробила таку модуляцію в сторону фантазійних образів. Їх уже теж немало. Запросили створити ще виставку. Придбати, гадаю, можна. Тільки з часом. Просто мені хочеться, щоб вони встигли "помандрувати" тими виставками.

- Поділися процесом створення...

- Я купую спеціальний ґрунтований картон формату А4. Роблю спочатку ескіз фону з клаптиків паперу. Частіше все це в техніці колажу, бо інколи в портрет потрапляють клаптики зі сторінок журналів з частиною готових фото чи ілюстрацій. Наприклад, у портреті "Містер Місто" - то клаптики з будинками і вечірніми вулицями, у "Пан Грудень" - клаптик, де зображений зимовий пейзаж. Потім я створюю обличчя персонажа, використовуючи і дизайнерський папір, і клаптики з журналів тілесного кольору, навіть було чиєсь обличчя з подарункового пакунка, який побачила в магазині і спеціально купила. Я формую малюнок із цих клаптиків за допомогою клею ПВА. Тільки, коли всі деталі приклеєні - навіть тоненькі волосинки в бровах персонажів, гелевою ручкою, акварельними фломастерами, інколи восковими олівцями, домальовую фінальні лінії і контури. І ще в процесі, щоб клей швидше висихав, я беру звичайний фен і сушу картину. А іноді проводжу через бавовняну хустину праскою, щоби розгладити на поверхні неслухняні клаптики.

- Хто з відомих особистостей зображений таким чином?

- Там є видатні художники - Фріда Кало, Поль Гоген, Сальвадор Далі. Знамениті композитори - Бах, Моцарт, Джордж Гершвін, Микола Леонтович, Михайло Вербицький (автор музики Гімну України). Видатні громадські діячі, такі як український греко-католицький священник Любомир Гузар. Є кілька сучасних митців-музикантів - Стінг, Бьйорк, Нік Кейв. Є портрет маленького Героя Дані Дідіка, який загинув у Харкові під час мирної ходи на Марші Єдності в лютому 2015 року. Тоді стався теракт, який вчинили проросійськи сили. Співаки і співачки - Боб Марлі, Елла Фіцджеральд. Науковці - наприклад, фізик Альберт Ейнштейн. Та багато інших цікавих людей. Також є портрет мого батька Валерія Бондаренка, який був талановитим науковцем, біологом і очолював кафедру фізіології Харківського національного університету ім. Каразіна.

- Чого б іще хотіла навчитися?

- Я хотіла б навчитися професійно малювати. У мене немає за плечима ні освіти художньої, ані гуртка малювання. Поки все роблю інтуїтивно, і не все вдається передати і втілити деякі задуми. Це не внутрішній критик говорить. Усі ці портрети самі розповідають про те, що мені вдається, а що ні. Ймовірно, я б і хотіла навчитися мистецтву ілюструвати книжки.

- Без яких емоцій чи ситуацій не можна прожити життя?

- Без зацікавленості, без жаги щось пізнати, вважаю, не можна прожити. Бо шлях людини складається з того, що людина пізнає світ, пізнає людей, шукає сенс буття. Звісно, неможливо прожити без радості, добра, емпатії. Любові - у першу чергу. Звісно, любов - не емоція, не "ситуація". То і є, гадаю, той самий сенс. І тут немає ніякої сентиментальності. Любов до людини, любов до життя, до справи, творчості, чотирилапого друга, до рідної землі... Без цього втрачається і сенс, і сама людина.

- Що вважаєш найціннішим і найважливішим у мистецтві?

- Думаю, якщо мистецтво робить нас більш цілісною людиною, більш зрілою внутрішньо, більш вільною всередині - це дуже важливо. Через мистецтво я пізнаю світ і себе. Не було б мистецтва, не було б і людини, думаю. Мистецтво, на мій погляд, - це розмова, діалог зі світом і людьми. Головне, не переставати чути один одного.