"Загинув, не випускаючи з рук керма”. Фронтовий шлях захисника з Херсонщини – водія "Хартії" Миколи Криворученка

Уродженець Херсона Микола Криворученко добровільно мобілізувався у 2024 році. Завдяки таланту автомеханіка, водійським навичкам і хоробрості, на фронті він виконував критично важливі та екстремальні логістичні виїзди: доставлення бійців на позиції, їхню ротацію, вивезення поранених та підвезення необхідних вантажів на найбільш небезпечні ділянки, чим заслужив повагу і довіру побратимів. Микола загинув 1 квітня 2025 року поблизу селища Липці на Харківщині, під час виконання чергового завдання. З дня загибелі бійця минуло пів року. Стільки ж скоро виповниться його сину Данилу, який народився за кілька тижнів після загибелі батька. Про фронтовий шлях Миколи журналістам “Вгору” розповіла дружина загиблого Даша і побратим Ростислав.

Вибір, що став долею

Микола Криворученко народився 15 жовтня 1990 року в Херсоні. Він з багатодітної родини, і завжди мріяв про сім’ю та діточок. Зі своєю майбутньою дружиною познайомився у 2018 році через спільних друзів. Знайомство, що почалося випадково, швидко переросло у міцний союз. Микола, за словами дружини, був таким, яким має бути справжній чоловік:  міг усе полагодити, зробити власними руками, а якщо не вмів, то швидко всьому навчався. У подружжя зростав старший син Гриша. Вони звели власний будинок, більшу частину будівельних  робіт виконав сам Микола.

Освіту він отримав в Одеському державному екологічному університеті. Але за спеціальністю не працював, був торговим представником, і паралельно займався ремонтом автомобілів. Навіть коли добровільно мобілізувався, у вільний час ремонтував машини побратимів і командирів. 

За словами дружини, Микола допомагав військовим ще до мобілізації. Одразу після деокупації Херсона у 2022 році ремонтував, фарбував і допомагав продавати та купувати транспортні засоби – намагався максимально бути корисним для військових. Спілкування з бійцями, які щодня ризикували життям, викликало в нього думку про необхідність більш рішучого кроку. Дружина, попри страх за чоловіка, підтримала його рішення мобілізуватися.

Він планував служити в патрульній роті військової частини 3056 у Херсоні. Однак життя внесло корективи: після завершення базової воєнної підготовки, його направили до 13 бригади військової частини 3102, на той час бригада стояла на Донеччині, а вже через тиждень, в терміновому порядку,  їх направили для стримування нового наступу на Харківщині. Так Микола потрапив до 13 бригади оперативного призначення «Хартія», і з 1 жовтня 2024 року обійняв посаду водія броньованих автомобілів.

Від мирного життя до фронтової роботи на Харківському напрямку

Діставався туди, куди мало хто доїжджав

На фронті Микола швидко зарекомендував себе якнайкраще. Його побратим Ростислав згадує його як зібрану, працьовиту людину й буквально “легендарного” водія, що виконував складні логістичні завдання на тисячу відсотків. Діставався на найскладніші й найнебезпечніші ділянки, туди, куди, зі слів Ростислава, мало хто заїжджав.

“З ним взагалі не виникало хвилювання: доїдемо чи не доїдемо” – каже Ростислав.

Микола не служив в армії, бо мав так званий  білий квиток  через захворювання. Та, зі слів дружини, під час проходження ВЛК його визнали придатним попри діагноз, що вимагав хірургічного втручання.

Ростислав розповів: якийсь час Микола думав про переведення у більш спокійні умови служби, але врешті свідомо залишився на нулі. Його завдання включали виїзди на позиції, вивіз та забирання хлопців, підвезення зброї, провізії та колод для бліндажів. До цих виїздів, за словами Ростислава, Микола завжди готувався відповідально, ретельно готуючи машину. Хоча за ним була закріплена одна машина, за потреби, він керував  усіма транспортними засобами, їздив і на квадроциклах, зокрема, для підвозу колод для облаштування бліндажів. За словами Ростислава, він хоча  й служив довше за Миколу, відчував, що той досвідченіший за нього в багатьох питаннях.

Микола (зліва) з побратимами Ростиславом (в центрі) і Данилом

Важкий емоційний тягар і рутина, пов’язана зі смертю

За словами Даші, Микола накатував по 500–700 кілометрів на день, а замість відпочинку ремонтував автомобілі, і спав по 2-3 години на добу. Але найбільше його вимотували поїздки, коли доводилося забирати важко поранених і загиблих побратимів. Він завжди дуже нервував, болісно переживав, коли відвозив і забирав хлопців з позицій, бо їхні окопи та бліндажі були розташовані так, що не під’їдеш, і бійцям доводилося пішки долати ще близько 5-7 кілометрів. Вгорі кружляли ворожі дрони, і часто хлопці не добігали.

Траплялися й ситуації, коли важко поранені бійці виходили живими, тримаючись буквально на адреналіні. Микола розповів Даші, як забирав хлопця з травматичною ампутацією ока, якого він доставив на стабілізаційний пункт. Поранений стікав кров'ю, але навіть намагався жартувати.  

Казав: “Ну я трохи бачу другим оком, то ж побачу, куди ти мене везеш”.

Микола розповідав дружині, що, багато хлопців, як і він сам, мучилися безсонням. З її слів і слів Ростислава, від моторошних картин, які постійно прокручувалися в голові Миколи, іноді йому хотілося лізти на стіну. Він згадував: коли втрати були дуже великими, навіть переставали питати імена бійців, яких відвозили на позиції, щоб не прив'язуватися. А якось показав Даші фотографію, де вони з побратимами курять спершись на пікап, і прокоментував:

“Ти ніколи б не подумала, що там за пікапом лежать тіла "двохсотих", яких  щойно вивантажили”.

Микола відчував наскільки їхня свідомість деформована  жахіттями, які вони бачать щодня. Дружина помічала його фізичне та моральне виснаження. Каже: за рік служби в нього з’явилася сивина, він ніби постарів.

На одній з небезпечних ділянок шляху
Кадр з відео наданого Ростиславом

Останній виїзд на ротацію

На тлі війни та втрат у житті Миколи та Даші з’явився промінь світла: вони дізналися, що чекають дитину. Попри війну і пов’язані з цим страхи, вирішили, що життя не повинно стояти на паузі. Єдина  відпустка Миколи протривала 14 днів, які, за словами його дружини, відчувалися, як ціле життя".

Це був "найщасливіший період нашого життя", – зізналася Даша. 

На кінець березня, коли вона була вже на дев’ятому місяці вагітності, Микола мав приїхати на два дні. Він дуже хотів  власноруч зібрати комод для дитячих речей і допомогти дружині підготуватися до пологового будинку. Однак у зв’язку із загостренням ситуації на Харківщині, відпустку скасували. А 1 квітня, так і не побачивши й не потримавши на руках немовля, яке скоро мало народитися, під час чергового виїзду на нуль він загинув.

З сім’єю під час відпустки

Коли зв'язок з чоловіком зник надовго, Даша відчувала, щось не так, але не припускала найгіршого, вірила – Микола зможе впоратися в будь-якій ситуації. Вдень спілкувалася телефоном з його сестрою Катею, підтримували одна одну, а вночі весь час прокидалася, чекаючи повідомлень. Звістка про трагедію прийшла наступного ранку, 2 квітня. Подзвонила Катя й сказала: нашого Миколи більше немає. А про обставини загибелі розповів Ростислав.

У той день був дуже густий туман, який військові часто використовують для ротації, і Микола якраз виконував завдання. У районі, куди він їхав, ще не очікували на появу нових, особливо небезпечних дронів-камікадзе, які військові називають "Ждунами". Це FPV-дрони на оптоволокні, які не залежать від радіозв’язку та використовують тактику засідки (їх "саджають" на дорогу, щоб непомітно чекати на ціль). Саме такий дрон влучив у автомобіль Миколи поблизу селища Липці на Харківщині. 

На місці служби

Разом із ним їхав побратим, якого оглушило. Цей хлопець, вибігаючи, кликав Миколу: "Чечен, давай, в укриття!", але відповіді не отримав. Згодом побратими побачили машину з мавіка і зрозуміли: Микола загинув, не випускаючи з рук керма.