Світлана Гаврилів: “В Україні точно все буде добре”

Світлана Гаврилів — мисткиня, громадська діячка, учасниця вокального дуету "DvaЯda" в ексклюзивному інтерв'ю.

- Наскільки контролюєте те, що відбувається у вашому житті? 

- Зазвичай я тримаю під контролем усе. Довіряю, але перевіряю. Не нав'язую своєї думки...дуже.) Це в мені скоріше не прагнення все підкоряти, то про дисциплінарну сторону, про моральну. І про те, що я звикла опиратися на себе. Тому все ж контроль потрібен.

- Про що цікаве або незвичне нещодавно дізналися? 

- Віднедавна я отримую задоволення від пізнання людей. От ходить собі жіночка, контролер електролічильників. Хто б подумав, що вона неймовірно майстерна, креативна, цікава. Володіє німецькою мовою досконало. Весела і гарна співрозмовниця і компаньйонка. Прийшла на засідання в наш клуб. Залишилася з нами. І таких випадків багато. Скільки людей проходить повз нас щодня. Одиниці залишають слід чи вклад у нашому житті. І є ті, хто збагачують нас, просвітлюють буденність, роблять різноманітними і насиченими звичайні дні. Це щастя, що є такі люди і в моєму житті. Такі відкриття я роблю чи не щодня. От навіть є один чолов'яга, на якого я декілька років поспіль «наїжджала», як на директора КП. Він уже не директор. Але я про те, що за стільки часу навіть не знала, які гарні блакитні очі у того чоловіка Для мене люди цікаві. Це відкриття для мене.

- Як  вам подобається починати свій ранок, щоб він був у задоволення? 

- Ранок мій починається о 4:00. Зарядка обов'язково 15 хвилин. Люблю пити холодну воду з-під крана і вмиватися в холодній воді. І кава. Два горнятка по 300 мл доброї, заварної, пахучої кави. Любов до кави у мене ще зі Львова. Ставлю варити кашу собакам. У мене їх багато. Усе. Можна попрацювати. А якщо багато снігу, то з величезним задоволенням буду чистити двір. Рух - це моє все! Боюсь зупинитися, щоб не заіржавіти. А в основному - стараюся робити все те, що в задоволення. Я в такому віці, коли можу дозволити собі задоволення.

- Що саме робили на колишній роботі і чому вирішили кардинально змінити сферу діяльності? 

- Моя "минула робота" залишилась у 2005 році. Це була державна служба. Нічого поганого там не сталось, але я повністю розчарована в органах безпеки чи правоохоронних. Людині з принципами там нема місця. Вірніше, місце було. А от яке воно - питання надцяте. Не люблю цю тему. Я вийшла заміж, удруге, і в 2005 році у мене з'явився син Мар'ян. А у 2007 донька Василина. Стала справжньою дружиною і мамою. Ми придбали корову, свиней. Садили городину. Дванадцять років я чемно і чесно відбула місію домогосподарки. Багато вишивала, шила, в'язала. Усе було б добре. Та війна і хвороба кардинально змінили мої устрої. Чоловік і старший син - військові. З середнім сином почали волонтерити. Потім карантин. Я багато шила. Масок особливо. У 2020 році пошила 1620 масок на армію. Допомагала моя доня, якій тоді було 12 років. Паралельно старалася лікуватись. Усе вдавалось поєднувати, синхронізовувати. Почала розкривати свої художні смаки. 

- Коралі. З чого почалося ваше захоплення авторським намистом? 

- А коралі - то результат нудних зимових вечорів. Результат бурхливої фантазії. Я настільки поринула у світ творчості, що втратила контроль над часом і забула, що мені під 50. Вокал, коралі, робота з жіночими клубами, гуртки... Це круто і прекрасно. Моє життя змінилося безповоротно. Чоловік підтримує. Діти звикли. Онуки в захваті. 

- Раніше жінці вийти на вулицю без намиста - все одно, що вийти голою. Наскільки тепер модно носити такі прикраси?

- Модно - це точно. А ще - це спосіб ідентифікувати себе. Тим паче, що намисто можна носити і під джинси, і під сорочку. У мене є серія чокерів, які можна поєднувати з молодіжним стилем. Стримані і веселі, “смачні" й епатажні. У мене всі вироби мають назву «НАСТРІЙ». Це модно так само, як посміхатись. Приємно ж бачити усміхнену людину. Як і посмішку, так і коралі, я не вибираю до одягу. Я це роблю інстинктивно, під настрій. І кажуть, що мені пасує. А я завжди відповідаю, що щирість і привітність пасує всім. Спробуйте. І це буде вашим власним стилем. Неповторним. 

- За який проміжок часу можна навчитися виготовляти намисто?

- За годину. Це час, за який можна засвоїти техніку, зрозуміти суть. А от зробити повністю виріб - то процес творчий і насичений. У кого як. Я можу творити виріб чотири години. А буває і декілька днів. А якщо є натхнення, то за вечір можна зробити щось геніальне, на одному подиху.

- Коли з'явилося бажання передати свою майстерність іншим? 

- Сама не виявляла бажання. Та з'явились охочі пізнати техніку створення. А я завжди "ЗА" і легка на підйом. У мене був лише один майстер-клас, яким я була не задоволена. Вірніше, не самим заходом, а тим способом, яким воно було організовано. Про таке кажуть - аби було, або для "галочки". Організатори не анонсували майстер-клас, хоч і самі запрошували. А просто зібрали тих, хто був на роботі в той момент. Але то нічого. Час ми провели цікаво. Залишився осад... трішечки.

- На які теми найчастіше говорите з друзями, окрім політики чи релігії? 

- Якщо я надала людині статусу "друг", то говорити буду про все. Про дітей, про образи, про біль, досягнення, плани... про все. І ще у нас в клубі з'явилася нова форма проведення часу. Ігри. Якщо людина отримала статус друга в моєму житті, я можу довірити багато чого. 

- Вірите в дружбу між чоловіком і жінкою? 

- Дружба між чоловіком і жінкою може бути. Вірю. Знаю. Сама маю таких друзів. І ця дружба має стаж 27 років. 

- Розкажіть про "Жіночий клуб анонімних повітруль"... 

- КАП, або клуб анонімних повітруль - це дівчача тусовка. Ми всі абсолютно різні. Але нам разом цікаво. Тему зборів обираємо спільно, у Viber групі кожної суботи. Це новий досвід для мене - зібрати за одним столом жінок, які кардинально протилежні. І які ж вони прекрасні! Скільки в них всього неймовірного і важливого, цінного і цікавого. Я вважаю, що спілкуватись і вести справи можуть люди зовсім різні. Головне - навчитися сприймати кожного таким, який він/вона є. І все. А тут ще й сільський колорит. То вам не що-небудь. Це про культуру спілкування. 

- Ви виконуєте авторські пісні, а також народні на сучасний лад у складі дуету "DvaЯda". Ідея того, що творчість повинна обов'язково передавати якийсь меседж, вам близька? 

- Так, мені це дуже близьке. Мої авторські пісні  - то стан моєї душі, мій світ. І в них усе просто. Я люблю своє село і співаю про це. Люблю хмари, небо, воду - і про це я теж пишу і співаю. От з українськими піснями інша історія. Нібито все зрозуміло. Ми живемо в Україні. Українські народні пісні - це норма. Та чи для всіх?! Чи всім "заходить", як то модно казати?! Той варіант аранжування, який робить пісню сучасною, упізнаваною робить моя Тоня - Антоніна Потужня. Креатив у цієї маленької жіночки такий потужний, що стає заразним з першого виконання. Кожну пісню ми писали залпом. Уже, зараз, саме так і не інакше. Коли пісня смачно пішла - з таким настроєм вона і виконується. У нас уже є альбом. Плануємо сольний концерт у травні. Усе це завдяки Тоні і нашому звуковику Олександру Василенку. Він робить основну обробку. Шикарний фахівець. Він, між іншим, є композитором . Написав музику на мої вірші, які стали піснями. 

- Як з'явився формат проєкту "Готуємо співаючи"? 

- “Готуємо співаючи” - моє дітище. Ідея готувати (не важливо, що) з хорошим настроєм і під улюблені пісні, виникла у 2020 році. Я тоді була в складі Творців Сучасності. Перші випуски були цікаві, але то було не те. А мій колега, який монтував матеріал, робив так, як робив. На свій смак і розсуд. Мені не дуже подобалось. Я думала, що кину те діло. А потім мені почала допомагати Тоня. Вона сиділа за камерою, коригувала по ходу ситуацію і її бачення збіглося з моїм. Це було круто і приємно. Команда. Ще деякий час монтування доручала найманим людям. Нібито все було добре, але... Як то кажуть, що якщо хочеш зробити добре, зроби то сам. І все. У мене все просто. Відзняла сама, чи з допомогою Тоні. Сама монтую. Ні на кого не нарікаю. Я прискіплива до дрібниць у кадрі. Не всі бачать те, що бачу я. А коли я була учасницею процесу, то і під час монтажу мені мало видати продукт/матеріал. Хочу, щоб глядач пройнявся моїм настроєм, тими ж емоціями, які були присутні в кадрі. А вони, емоції, реально справжні. І гості не працюють по сценарію. Суцільний експромт, зручний для всіх і найважливіше - щирий. Люблю цей проєкт. Ми ж не про їжу і не про творчих чи бездарних. Ми про настрій. А з настроєм звичайна яєчня буде геніально смачна. І вермішель швидкого приготування в хорошій компанії смакує добре).

- Кілька років тому ви започаткували артчелендж у Станіславі, де було розмальовано 36 плит. Як відреагували місцеві жителі та гості на таку ініціативу? 

- Це моя гордість і новий досвід пізнавання людей. Був карантин. Я покликала дівчину з сусіднього села Вікторію Клименко. Вона погодилась розмалювати першу плиту. Намалювала лиман. Перші кошти поклала свої. І того ж дня у нас з'явився перший спонсор. Кожну плиту я чистила сама, грунтувала, білила. Я стала фахівцем, маляром, а згодом і художником, майже... Багато плит я ж розмалювала сама. Були залучені десять художників. Концепції не було. Головне, щоб творчі люди захотіли щось зобразити. Адже митець творить тоді, коли він вільний від рамок. Конкурсу ескізів не було. Кожному художнику я допомагала від початку до кінця. Кошти, затрачені на всі роботи, повністю від людей із громади. Вони купували фарбу, залишали в магазинах, давали гроші, телефонували з пропозиціями допомоги, купували морозиво і водичку. Чотири місяці. Десять тисяч гривень людських грошей. І висновок! Люди можуть робити в громаді прекрасні і корисні речі. Важливо, щоб вони довіряли і бачили результат. Тоді вони стають спонсорами, реалізаторами, фанатами і просто приємними перехожими, які кажуть приємні слова вдячності. І це надихає. 

- Яка ви водійка? З вами траплялися курйозні ситуації за кермом? 

- Аж одна ситуація була. Восени минулого року. На кільці в Херсоні один добрий чувак втиркнувся в колону машин. Прямо під ніс. Я тюкнула його. Не я, а моя машина.  На бампері його крутого авто не лишилось навіть сліду. У моєї машини бампер трішечки тріснув. Незначне пошкодження. На початку пригоди він вискочив зі словами - "100 баксів і розійшлись краями". А через пів години спілкування роз'їхались і він став моїм підписником у соцмережах. Не вмовляла, не просила. Лише спілкувалася. Спокійно і виважено. 

- Як вдається лишатися собою? 

- Та просто. Насправді все в житті набагато простіше. Я вже досягла того рівня, коли чітко усвідомлюю, чого хочу. Так от, що стосується життя, то я не просто ХОЧУ ЖИТИ. Я вже живу. Просто живу. Це той процес, який я сама регулюю. І не без того, що є постійне втручання чи корекція з боку зовнішніх чинників. Та сприймаю все спокійно. Кожна ситуація, навіть  неприємна, то є досвід. І якщо мені її послано, значить воно того варте. Стараюся мудро сприймати будь-що і будь-кого. І вважаю, чим достойніше людина долає незгоди на своєму життєвому шляху, тим кращу віддачу, я б сказала вдячність, вона отримує від всесвіту у відповідь. Це як про бумеранг. І саме здатність бути собою - це найпростіше. Бо в разі чогось я така, яка є. А маски і образи - то не надовго. І під масками лице випріває. 

- Чи зможуть коли-небудь люди жити без воєн в єдності і мирі? 

- Жити без воєн у мирі - то велика утопія. Я доволі реально сприймаю цей світ. Люди за пів метра на межі своїх обійсть зчиняють такі "воєнні" дії, що стружка летить. Це про історично закладений колорит стосунків між сусідами. А щодо воєн, то скажу так. Це страшно. Дууууже страшно. У моїй сім'ї троє військових. Чоловік і двоє синів. Попри постійні побоювання з приводу їх служби, додається ще й загальна ситуація в країні. Це жахливо і хто знає, як воно має бути. Але війни завжди були одним зі способів збагачення. Тому, допоки є ті, хто на цьому заробляє, доти і війни будуть існувати, як засіб. Але мріяти потрібно. Вірити у те, що мир і єдність так чи інакше запанують. В Україні точно буде все добре. Бо до цього добре і я прикладу сили і вміння. А ще я вірю в Бога, у людей і в їх щирі наміри.

Усі фото з особистого архіву Світлани Гаврилів