"Окупанти ходили, як шакали, зграєю" – як пережило окупацію село Висунці

Коли у маленьке херсонське село Висунці увірвалися окупаційні війська, вони одразу ж почали проводили нескінченні обшуки, займалися мародерством, мінували поля. Утім, залякати місцевих мешканців їм не вдалося. Селяни продовжували працювати на землі, а їхні діти потайки навчалися за українською програмою. Розповідаємо, як це було.

Ми сильні,  ми – українці!

Надія Миколаївна - висунківська пенсіонерка. ЇЇ син зараз воює під Бахмутом у складі ЗСУ.

На початку війни він був у Миколаєві волонтером, а потім потайки від матері пішов до війська. Наразі щодня телефонує їй й каже, що в нього все добре. 

Згадуючи  життя в окупації, Надія Миколаївна говорить, що воно було дуже тяжким. За її словами, окупанти робили різні провокації селянам, які продовжували працювати на полях. Сама ж вона весь цей час, прожила в підвалі. 

Війна – війною, а на землі працювати треба

До війни він планував оформити фермерське господарство, але не встиг. Почалася війна, і справа заглухла, навіть не розпочавшись. 

Під час окупації Юрій залишився в селі з мамою, дбав про дім та господарство, косив хліб на своїх ділянках і скрізь, де його просили. 

Продовжує працювати на землі й зараз. Не зупиняють хлопця навіть міни, залишені окупантами на полях. Де можливо, він їх обкошує, інші – об’їжджає.  

Утім,  хлопець запевняє, що не робить нічого особливого, що більшість замінованих полів розташовані ближче до Богданівки, Киселівки та Посад-Покровського. А ще трохи скаржиться, що в селі є й такі люди, що їдять гуманітарку і не хочуть працювати. 

Однак по засаджених ділянках і парниках, видно, що висунківці продовжують працювати на землі, попри обстріли та “прильоти” по селу.

Поки окупанти грабували селян, місцеві діти вчилися в українській школі

Висунчанка Тетяна розповідає, що разом з чоловіком і сином не полишала рідного села, хоча жити в окупації було страшно й дуже обтяжливо. 

 Чинити спротив Тетяна та її чоловік не ризикнули – дуже боялися за сина.

Окупанти, погрожуючи зброєю, наказали їм замкнути малого десь у кімнаті, а потім забрали ключі від машини та, знявши номери, поїхали геть.

У власників залишився техпаспорт, і після звільнення Херсона вони подали заяву в поліцію про розшук авто. Мають слабку надію, що наприкінці війни автівка може знайтися десь, можливо, аж на Донеччині.

Утім, Тетяна не дуже на це розраховує, каже, що машина – то наживне, і радіє тому, що село наразі вільне від окупантів.

Довгий час єдиним засобом зв'язку у Висунцях було радіо. Почувши, що в Херсоні українські прапори, люди навіть не могли в це повірити.  

Коли ж до села зайшли українські військові зі старлінком, місцеві мешканці почали проситися почитати новини, дізнавалися домашні завдання дітям. Син Тетяни весь час навчався дистанційно в українській школі. На питання, чи навчання за українською програмою це принципова позиція, вона емоційно перепитує: "А як же інакше?!"

Більше схожі на безхатьків, аніж на солдатів

Місцева депутатка Наталя Іванівна Міщенко зізнається, близько місяця не могла усвідомити, що все це не дурний сон, і дійсно почалася  війна, хоча висунківськими вулицями вже ходили окупанти. Згадує, першими до села зайшли буряти, які були більше схожі на обірванців, аніж на військових. За її словами, вони  були якісь убогі, одягнені, наче з чужого плеча, проте при автоматах. Окопалися вони біля в’їзду до села. Наталя Іванівна каже, що з чоловіком відтоді одразу перебралися до підвалу.

За її словами, окупанти щотижня ходили по хатах з перевірками, навіть сіно в людей розгрібали автоматами. Навідувалися ледь не щодня й до магазину, де працювала пані Наталя. Але вона стверджує, що не боялася і навіть ставила їм незручні запитання.

Надалі загарбники заселялися й до місцевих будинків. Чимало їх мешкало в триповерховій будівлі, що задумувалася як готель-СТО, для далекобійників.

За порядком там стежила наймана працівниця Світлана. Сама вона родом з Виноградівки, а у Висунцях близько п’яти років працювала на місцевого фермера.  

За розповіддю Світлани, окупанти займали другий і третій поверхи. Не бентежило їх навіть те, що будинок був пофарбований в кольори українського прапора. 

Тут наша земля, наше коріння, і ми її нікому не віддамо

За словами депутата Наталії Іванівни Міщенко, останнім часом людей в селі побільшало через переселенців. 

Наталя Іванівна, жартуючи, але з повагою, розповідає про своїх односельців:

Вихідці з п’яти висунківських родин зараз воюють на фронті.

А селяни чим можуть підтримують вояків. Нещодавно всім селом зібрали гроші, на які військові придбали пульт управління дронами камікадзе.

У часи окупації Наталя Іванівна їздила в місто й через херсонських волонтерів діставала зокрема й безплатний хліб, який роздавала місцевим бабусям. А потім домовилася з хлібозаводом про доставлення двічі на тиждень і раділа, що не треба їздити повз російські блокпости. 

Та якось одного дня хліб не привезли. Тоді вдвох зі своєю подругою Анею жінка вирушила до сусідньої Музиківки дізнатися, чи привезли хліб туди. Дорога виявилася замінованою. Довелося їхати іншим шляхом. 

Почувши постріли, жінки розвернулися та вирішили спробувати дістатися хоча б до Степанівки, щоби все ж таки прояснити ситуацію з хлібом. У Степанівці почули, що їхній односелець підірвався на міні, коли вранці віз із Музиківки м’ясо.  

Щоби дізнатися про стан чоловіка, жінки пересіли на велосипеди та знову поїхали в Музиківку. Там вже їм повідомили про звільнення Херсона.  

З гіркою посмішкою, Наталя Іванівна зізнається, що окупація дуже її змінила, раніше вона мала довгі чорні коси, але підстриглася налисо, бо їй ввижалися у волоссі воші, яких насправді не було. Так на неї вплинув стрес. Тепер жінка коротко підстрижена й сива, проте настрій має бойовий і піднесений.    

P.S. Матеріал створено в рамках проєкту «Життя війни» за підтримки Лабораторії журналістики суспільного інтересу та Інституту гуманітарних наук (Institut für die Wissenschaften vom Menschen).