Міський транспорт не для всіх

Херсонська міська влада, з притаманною їй "далекоглядністю", все ж таки підтримала підвищення тарифів на користування автобусними маршрутами (8 гривень) та пасажирським електротранспортом (5 гривень). Вартість проїзду на транспорті навіть понад 100 років тому багатьом містянам була "не по кишені".

У 1869 році міська управа ввела єдину таксу для міста: фаетон коштував 50 копійок на годину, брички – 20 копійок, а «дрожки крылатые» - 35 копійок. Для порівняння - білий хліб коштував 10 копійок, яйця - 35 копійок за десяток, молоко - 15 копійок за літр. 

Більш того, не всі візники дотримувалися таких тарифів - самовільно ще “заламували” вищу ціну, на що містяни постійно скаржилися поліції. Представники органів правопорядку намагалися розв’язати цю проблему, але результату майже не було. У 1903 році функціонувало 158 бричок із 202 зареєстрованих. Чому їх стало менше? Міський голова Михайло Беккер та управа ввели певні правила для візників. Кожний перевізник повинен мати охайну форму, номер на бричці, здорового коня, цілий транспорт. Також діяли доволі високі тарифи -  проїзд вдень на фаетоні коштував 25 копійок, а вночі - 30 копійок. Поліція та головний ветеринар міста постійно перевіряли, як дотримувалися ці правила. Деякі візники, які не визнавали нові умови, намагалися таємно від поліції працювати вночі. Але правоохоронні органи їх ловили, і вони втрачали назавжди право займатися цим ремеслом.

Але, як буває, введення нових правил мало зворотний ефект, який призвів до певних проблем. 

По-перше, не всі містяни тепер могли користуватися міським транспортом. У Херсоні було тільки декілька стоянок бричок, до яких добиралися пішки іноді не один кілометр.

По-друге, відсутність екіпажів у нічний час. Неможливо було ввечері дістатися, наприклад, із центру до району Воєнного форштадту, Забалки, Північного передмістя тощо.  

По-третє, хамство та грубість – це була фішка херсонських перевізників. У поліцію сипалися скарги про непристойну поведінку візників навіть при жінках та дітях.

"Ложкою дьогтю" були ще й дороги, стан яких залишав бажати кращого. Ними проїхати іноді не вдавалося. Посередині багнюки візник міг висадити пасажира та попросити  його далі йти пішки.  

Як гадаєте, багато херсонців хотіли за таких умов кудись їхати? Ні. Вони віддавали перевагу, якщо дозволяла погода, прогулянці пішки. Втім, хоча тоді місто було набагато меншим, навіть зараз з одного його кінця можна пройти до іншого за декілька годин, а на велосипеді доїхати - за 30 хвилин. Тільки велосипедної мережі як 100 років тому не було, так немає й зараз.

Може, постійні проблеми з транспортом - це доля нашого міста?